Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Авґустин ВОЛОШИН

ГРЕКО-КАТОЛИЧЕСЬКА ЦЕРКОВ У ПОДКАРПАТСЬКОЙ РУСИ


1. РОЗВИТІЄ ХРИСТИЯНСТВА НА ПОДКАРПАТЮ


На території Подкарпатської Руси (і то лиш под Карпатами, но і дальше за рікою Тисою аж до Дунаю) єще перед пришествієм мадяр жил руський слов’янський народ, котрий, посунувшися од Чорного моря і Балкана на Паннонію аж под Карпати, принес со собою культуру гречеську і віру християнську. Етнографічні особенності чехов, близость їх фонетик к малоруськой, множество старослов’янських слов у чеськом язиці і прочеє указують на колись спольну культурну колиску КирилоМефтодієвських часов, до которих сягаєт початок християнства на Подкарпатськой Русі.

Межи русинами держиться преданіє, что для русинов Паннонії вже св. Мефтодій становил першу єпархію. Однако начало писаних історичних документов припадає лиш на XIV столітіє. Тогди всі русини Угорщини мали лиш одно єпископство і то Мукачевськоє, із котрого потом виросли дальші єпархії.

Перші єпископи походили із среди чина св. Василія Великого. Уже король Андрей І (1046—1061) спровадил руських монахов і заложил для них монастир в околиці Мукачева. У XIV-ом столітю князь Теодор Корятович на горі Чернецькой коло Мукачева дал побудовати монастир і для содержанія єго опреділил обширний земельний маєток. Сю "фундацію" і позніші угорські королі потвердили.

Там у том монастирі жили перші єпископи Подкарпатських русинов.

Великий розкол гречеської церкви од Рима долго не занес духа роздора в нашу церков так, что у нас формально і не була переведена схизма. Народ наш всегда держался той істинно православної церкви, котрої світилами були славніші отці церкви, як св. отець Николай, св. Василій Великий, св. Йоан Златоустий, св. Афтаназій Великий, св. Йоан Дамаскін, св. Кирил і Мефтодій і пр.

Од западной церкви розділял нас лиш обряд і принадлежали ми к той "єдиной, святой, соборной і апостольськой церкві" цілого світа, котру Христос основал на камені св. апостола Петра. Епископи, священики і вірники восточної церкви так само признавала єдинство церкви і першенство Римського єпископа, як і западні християни. На доказ сего много виказов можеме черпати із обрядових книг тих віков.

Як у гречеськой державі головною причиною церковного роздора був цезаропапізм, так і меж руським народом формально лиш опікунство царськоє довело до розорваня зносин вірников слов’янського обряда з церков’ю католицькою. Сей роздор за Карпатами стался рока 1450 Фотієм Київським і до нас незамітно перекралося, можна сказати, без жадних зворушень. Однако держал у нас дуже коротко, бо уже за часов реформації русини зажадали помоч Римського престола.

Як у гречеськой церкві жива духовна культурна жизнь процвітала лиш доти, доки она була соєдинена з Римом, так і руська церков мимо всякої урядової подцержки царизма одтогди стала упадати, одколи одорвалася од живого дерева соборної церкви.

На Подкарпатськой Руси первий був єпископ Василь Тарасович, вибраний рока 1633, котрий ревно усиловався возстановити єдность церковну з Римом, за что Ардялський (Семигородський) князь Георгій Раковцій дал єго рока 1640 арештувати (од алтаря понесли єго в єпископській одежі церковной) і в Мукачевський замок заперли, где просиділ два роки.

Формальноє возстановленіє Унії проголошено дня 24-го апріля 1649 рока в Ужгороді в замку, где послі зложеня символа (ісповіданя віри) прийнято сі три условія Унії:

1) что в гречесько-слов’янськом обряді могут остатися;

2) духовенство має вибирати єпископа, котрого подтвердить апостольський престол;

3) всі тоті права повинно мати руськоє духовенство, які мало

Духовенство латинського обряда.

В том самом соборі вибрали за єпископа Петра Партенія, монаха чина св. Василія Великого, котрий то вибор подтвердив папа Александр VII. Тогда Мукачевська єпархія простиралася на 13 комітатов, числила 823 чисто руських міст, 499 мішаних; церквей мала 858, а парохов — 690.

Наслідником Партенія був Йосиф де Камеліє, по проісхожденію грек із Італії. Із Риму прийшол он на призваніє Леоніда Колонича, остригомського архіепископа-кардинала. Де Камеліє був одним із ревніших епископов і культурних працовников Подкарпатськой Руси. Рока 1689 начал свою єпископську службу. Дуже много трудился для ширення побожності, моральності і грамотності (письма). Часто посіщал приходи, держал собори, орґанізовал школи, іздавал азбуки, інші учебники і молитвенники.

У тих часах єпархія Мукачевська була подчинена Яґерському (Eger) римо-католичеському єпископству. Роботу визволення єпархії вже у XVII столітю начал єпископ Михаіл Ольшавський (1738—1742), однак до успіху дойшло лиш за часов ревного єпископа Івана Брадача, коли на інтервенцію цариці Марії Терезії папа Климент XIV, на велику радость духовенства і вірников, буллою з дня 19 септембра 1771 рока проголосил канонізацію єпархії Мукачевської.

Дораз по сему орґанізована капітула з 7 так званими консисторіальними (каноніками), для котрих влада опреділила по 300 золотих платні.

Рока 1772 стался єпископом Андрій Бачинський, один із найбольших добродітелей Подкарпатської Руси. Он перенес осідок єпархії із Мукачева до Ужгорода; туй одкрил духовну семінарію і учительську препарандію.

Із стародавньої єпархії Мукачевської проізошли потом новіші. Так, рока 1777 одорвали велико-варадинський (румунський) вікаріят, із котрого основана єпархія греко-католицька румунська велико-варадинська. Что і румунські греко-католики так довго держалися под духовним опікунством русинов, се було наслідком культурної висшости і колишньої руської слави за часов Арпадовцев.

Для грєко-католицьких русинов Бачки, Кроації і Сербії рока 1777 основана єпархія Крижевацька.

Рока 1818 буллою папи Пія VII основана єпархія Пряшевська так, что із 742 парохів старої єпархії одобрано 194 парохії на території жуп Абауй, Торна, Боршод, Гемер, Шаріш, Спіш і Зчасти Земплина.

Рока 1823 оп’ять одорвано 72 парохії Сатмарського вікаріята і приділено к єпархії Великоварадськой; рока же 1853 знова 94 парохії передано румунським єпископатам Лугошському і Самошуйварському. Се були парохії на територіях тих румунських єпархій, по большой части румунські.

Тогда осталося в Мукачевськой єпархії 384 парохії, 1261 філіял з 488123 вірниками, живущими в 8 жупах (Мараморош, Уґоча, Береґ, Сатмар, Унґ, Земплин, Гайду, Саболч).

Послідньоє розділеніє єпархії Мукачевськой було рока 1912, коли папа Пій X основал мадярську так звану Гайдудороґську єпархію для змадарщених вірников греко-католицької церкви на Угорщині з літурґією старогречеською. (Но се условіє лиш в той мірі подержано, что два-три возгласи літурґії казали по-старогрецьки, а прочеє ішло по-мадярськи). K сей мадярськой єпархії приділено 70 парохій од Мукачевської руської, 8 од Пряшевської руської, 4 од Самошуйварської руської, 33 од Великоварадинської румунської, 35 од Балаж-Уйфолушської румунської.

Тогда осталося в Мукачевськой єпархії 320 парохій у жупах Мараморош, Уґоча, Берег, Унґ і Земплин; число вірников було около 450000 майже самих русинов.

І так, русини, жиючи под Карпатами, мають тепер два єпископства; Мукачевськоє і Пряшевськоє. Сама нинішня Подкарпатська Русь простирається лиш на території єпархії Мукачевської, но і із сеї одна велика часть (половина Ужгородської жупи і Земплинська) подчинена Словакії.

Наш народ твердо приліпляється ко своєй церкві. Каждий свідомий русин знає, что лиш наш слов’янський обряд сохранил наш народ од загуби. У давніх добах русини жили спокойно з мадярами і не терпіли од них жадні кривди. Лиш у XVI століттю зачиняєся утиск од реформатов, потом утиск латинізаційний, а в XIX століттю — утиск мадяризаційний.

Доки язиком науки був латинський, доти і межи русинами спокойно ширилася западна культура, і ми дали много учених і закарпатським русинам, даже самой Росії. Тогда подкарпатські русини нав’язували тісніші зношеня з остатніми частями слов’янського народа.

Ho в 19-ом віці зачал скоро рости мадярський народний рух, витиснул латину і в половині XIX століття стался мадярський язик пануючим.

Мадяризація сягала і в церковні, і в богослужебні діла, а особливо од 1867 рока сильно возростал рух для мадярської літурґії. Однако римська апостольська власть консеквентно противилася тому насилію мадярських шовіністов і руських ренеґатов.

Єще сильніше нападав мадяризаційний рух на руську культуру через школи і уряди. Економічно же і зовсім залишений був руський народ, преданий на проізвол урядников і на визискованя жидовських корчмаров-лихваров, котрі масами приходили із Галичини.

Із політического і господарського ярма глядали русини спасенія в Америці вже од осемдесятих літ 19-ого столітя. Днесь уже там їх єсть више полмільйона, і там красно розвиваєся духовна і народна жизнь. Русини із Подкарпатя в Америці мають више 120 церквей, над котрими поставлений апостольський адміністратор.

Американські русини подняли перший раз свой голос у світовой войні для визволеня своїх старокрайових братов і з помочію других народов, воюючи за свободу, особливо же президента Чехословенськой республіки Т. Ґ. Масарика, досягли визнаня своїх прав, а в мировой конференції в Парижі — і автономії Подкарпатської Руси.



2. КУЛЬТУРНА ПРАЦЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ


По востановленії церковної унії понеслася живіша духовна жизнь у народ руський і інтенсивніший культурний рух.

Першим ділом було постаратися об одповідном воспитаню духовенства. До того часу, поки єпископи проізходили із среди монахов чина св. Василія Великого, в монастирі в’єдно з новіціятом воспиталися і клерики, будущі священики.

По заключеню церковної унії сейчас почала єпархія висилати своїх богословов у перші западні семінарії, як до Тернави, Яґру і пр. Епископ Ольшавський (1743—1767) був перший, которий у Мукачеві дал із своїх духовников збудовати духовну семінарію, котру рока 1747 отворил. Однако і по сему висилалися кандидати до Тернави і до Яґру.

Коли єпископ переселился із Мукачева до Ужгорода (1777), тогда цариця Марія Терезія для духовної семінарії передала Ужгородський замок, котрий для цілей семінарії пристроїли і дня З децембра 1778 торжественно створили. До Ужгородської духовної семінарії принималися не лиш клерики Мукачевської єпархії, но і із сусідніх єпархій, особливо румунських. Того же року одкрилася центральна семінарія русинов у Відні, так званий "Барбареум", до котрої Мукачевська єпархія висилала по 13 клериков єжерочно. І так клерики русини могли у Відні слухати найкращих столичних професоров і мали возможность брати живу участь у культурном житю столиці, знайомитися з іншими слов’янськими націями, студіювати їх історію і так розширяти свой світогляд. Наука в латинських школах і студії у Віденськом університеті дали Подкарпатськой Руси цілий ряд учених, так что при конці XVIII віка і з початку XIX-ого ми мали не лиш доста учених, но давали’сьме таких і Галичині, і Росії. Так, першим ректором Петроґрадського університета був подкарпатський русин Михаїл Балудянський, Іван Орлай — директор Ніжинської ґімназії, Юрій Гуца Венелін — будитель болгаров, написавший їм першу ґраматику, Іван Земанчик і Петро Лодій були професорами університета у Львові і пр.

Од рока 1805 уже і до Будапештянськой центральной семінарії висилала єпархія Мукачевська по 2, а потом од 1873 — 1874 рока — по 4 клерики, а до Остригома — по два, бо од тогди мадярська влада переклала і стипендії Барбареум до Будапештянської і Остригомської семінарії.

В Ужгородськой духовной семінарії виховалися і священики єпархії Пряшевськой аж до 1881 рока, коли створилася в Пряшеві окремішня греко-католицька семінарія. Великі заслуги має греко-католицька церков і в ділі світського школьництва русинов.

Першими розсадниками культури були монастирі. По записках історії, перші сліди основанія монастирей Василіянов сягають аж до Х-ого віка. За часов св. Стефана царя вже споминається мужеський монастир Чанадський гречеського обряда і женський монастир Веспримський. Король Андрей І у Вишеграді основал один монастир. У XII і XIII столітях гречеські монастирі много терпіли од междуособиць обрядових (насильство німецьких католиків), а особливо од татарського похода.

На Подкарпатськой Руш в XIV віку возобновил монастирську жизнь князь Теодор Корятович, которий за Подолію достал домінії Мукачевську і Маковицьку. Корятович дал збудовати монастир коло Мукачева на Чернецькой горі, а жена його Домініка — на горі Подгорян (Podhering) основала один женський монастир.

Потому число монастирей постепенно убольшалося.

В сих монастирях не лиш будучих членов чина воспитували, по виховали і світську інтеліґенцію. Се були монастирські школи.

Кромі того, в монастирях переписувалися і церковні книги, і для того ширили знання письма.

Першу друкарню (книгопечатню) мали, і то доста давно, ібо зо всіх русинов найперше подкарпатські русини также в монастирі Грушевськом (Мараморош), маєток котрого забрали реформати 1690 под час повстаня Текелія.

Много шкоди мали монастирі од турецьких, а позніше — од Раковцієвих воєн. То напримір, зазначено у єдну книгу Евангелія чернецького (Мукачевського) монастиря, что хиблячі сторони вирвали вояки Монтекукулія рока 1703.

Тепер має чин св. Василія Великого на Подкарпатськой Руси монастирі: 1) в Мукачеві, где є новіціят под веденієм зреформованих отцев Василіян із Галичини; 2) в Ужгороді збудований рока 1912 з великим середньошколним інтернатом для 100 питомцев; 3) в Малом Березневі (жупа Ужгородська); 4) в Імстичові (жупа Берег); 5) у Бороняві (Мараморошська жупа); 6) у Буковці (Земплин) і 7) у Красном Броді, но сі два тепер у розвалинах стоять.

Першими народними школами являлися на Подкарпатськой Руси недільні курси із науки реліґії, для держаня котрих єпископи часто воззивали духовников. Із сих виросли так звані "фарські школи", в котрих духовникові помагал уже й дяк-учитель, і учено вже не лиш реліґію, но і читаня церковних книг. Найславніша була елементарна школа в Мукачеві, котра од рока 1681 споминається і котру Еммануїл Ольшавський рока 1744 перетворил на першу учительську семінарію Подкарпатськой Руси. На другом, вищом одділі учил і сам єпископ Ольшавський, котрий написал і в Коложварі року 1746 іздал і латинську Граматику "Elementa puerilis institutionis in lingua

latina". Для науки читання видал єпископ де Камеліє рока 1699 в Трнаві "Буквар язика словенска", кромі того видал і "Катехизис для науки угроруським людем" 1698.

Розвиток народної школи на Подкарпатськой Руси починається з конця 18-ого століття, коли 1794 року в Ужгороді основана учительська семінарія, директор котрої був спочатку разом і головним інспектором усіх руських школ. Число школ бистро росло, і дописи учителей доказують, что уровень руських школ нічим не стоял ниже од школ других народностей.

Середні школи (гімназії) свої русини Подкарпатя ніколи не мали. Сини нашого народа училися особливо в Ужгородській ґімназії. Для полегшеня вишколованя синов руської ітнеліґенції єпископи основами інтернати. Так, уже в перших роках 19-ого столітя вибудовал єпископ Почі в Ужгороді Orhanotrophium (конвікт), у котром сини сироти по священиках мали безплатний приют і могли ходити до ґімназії. У том інтернаті сини живучих священиков і світської руської інтеліґенції за умірену ціну доставали квартиру, кост (харч) і воспитаніє, а что головноє, інтернат сей воздержовал у питомцях приналежность к слов’янському обряду і к руськой народності.

Ужгородську гімназію основал ґраф Другет перед 300 роками, і аж до скасованя чина була ведена єзуїтами. Послі скасування чина Єзуїтов перейшла гімназія на так званий студійний фонд (витворений із забраного маєтку Єзуїтов), і як така стояла под управою мадярського міністерства школ. Епископи Мукачевські усиловалися, чтоби Ужгородська ґімназія була хотяй з части руською, но то їм лиш по 1848 року удалося, коли в Ужгородській ґімназії дасколько предметов (історію, ґеоґрафію, руський язик, реліґію) преподавали на руськом язиці. Но по заключеню в 1867 році соглашенія мадяров з австрійцями руських професоров порозкидали (поєдні втекли до Росії), і гімназію переробили на чисто мадярську.

Епископам лиш только удалося перевести у влади: что руський язик стался факультативним предметом науки, і что реліґію могли русини і по-руськи учитися. Так само факультативним предметом науки був руський язик, позніше і в Пряшевськой, Мараморошсиготськой і Мукачевськой ґімназіях.

У Пряшеві єпископ Валі (1883—1912) основал один інтернат для учеников середніх школ. Он збудовал і учительську семінарію Пряшевську і один великий будинок дівичеського заведенія, но се вже не мог створити. В Ужгороді рока 1884 отворился єще один інтернат, так званий "Alumneum" — бурса для синов священиков.

У Мараморошсиготі стараням тамошнього пароха вікарія Михаїла Балоґа в первих роках XX столітя отворился інтернат св. Михаїла, в котром воспитувалися сини руського народа Марамороша, ходивши до сиготських середніх школ і до тамошньої юридичної академії.

Для воспитаня дівушек, старанєм єпископа Василія Поповича, каноніка Антонія Чопея, Юлія Фірцака (потом єпископа) духовенство собрало капітал і за часов єпископа Івана Пастелія (1875—1891) рока 1875 в Ужгороді, у власном будинку, отворил народну горожанську школу і інтернат з школою женських ручних робот. K сему інституту єпископ Юлій Фірцак (1892— 1912) основал женську учительську семінарію.

Рока 1906 основал єпископ Юлій Фірцак сиротинець для дівушек півцоучителей єпархії Мукачівської і создал фонд для будучого хлопського інтерната учительського. Для лучшого самообразованя єпископ Фірцак орґанізовал товариство півцоучителей, котроє дбало о вихованя дітей і сирот учителей і школьні діла загально.

На полю літератури подкарпатський руський народ також через свою греко-католицьку церков стал розвиватися. Майже всі писателі-будителі його походили із священичеського стану. Цілоє письменство Подкарпатської Руси має прото характер реліґійний. Перші літературні твори походили із келій монастирей Василіян; найдавнішими осередками культури на Подкарпатськой Руси були монастирі, особливо Мукачівський і Грушовський. З концем XVIII столітя осередком культурного руського житя стался Ужгород, яким остался і донині.

Перші свободні літературні твори, так звані "Учительні" іли "Толкові" євангелія, в котрих народний язик стал прекрасно розвиватися, перші літописи і перші духовні стихи (верші) написали духовники греко-католицької церкви. Перший науковий історичний твор Подкарпатської Руси як частини культурно злученої з цілою Руссю, написал в роках 1779—1805 монах ігумен Йоаннікій Базилович по-латинськи (Brevis Notitia Fundationis Theodori Koriatovits). Сим твором придался Базилович дуже хосенно для розвою національної свідомости.

Так само і першим ученим філологом був, першу граматику письменного народного язика для русинов написал преко-католицький священик Михаїл Лучкай рока 1830 ("Grammaticka Slavo-Ruthenorum").

Священиками греко-католицької церкви були і славніші писателі, як В. Довгович, Ал. Духнович, Ал. Павлович, Анатоль Кралицький, Іван Сільвай, Евген Фенцик, Юрій Жаткович та пр. Священики греко-католицької церкви писали перші азбуки і учебники для народа, ґазети і просвітительні твори. Священики греко-католицької церкви основали первоє народнопросвітительноє товариство "Общество св. Василія Великого" в Ужгороді (1865) і "Общество св. Йоанна Крестителя" в Пряшеві, так само і акціонерноє Книгопечатноє товариство "Уніо" в Ужгороді.

Священики греко-католицької церкви були редакторами всіх перших газет руських, як "Церковної ґазети" (І. Раковський), "Світа" (В.Геті), "Карпата" (Ник. Гомічков), "Листка" (Евг. Фенцик), "Науки" (А. Волошин) і пр.

У послідніх 20 роках перед войною, коли сильніша була мадяризація, лиш товариство "Уніо", основаноє греко-католицькими священиками, іздавало, крім руських молитвословов, і руські учебники і ґазети.

Через цілу сю добу "Наука", редагована руським священиком, була єдиним независимим орґаном русинов.

Епископ Бачинський заложил першу большу бібліотеку на Подкарпатськой Руси, бібліотеку епархіяльну в Ужгороді, котра вже за часов Бачинського числила 9000 томов.

Епископ Юлій Фірцак у 1896 році начал основувати кредитні каси і продуктивні дружества, особливо плетярні корзинок (кошарок) і ткальні, в котрих красно зароблял народ. Для сей акції як соціяльної вдалося Фірцакові приобрісти і подпору влади, котра на чолі так званої "рутенської" (потом уже — лиш "верховинської") акції поставил ревного філантропа Едуарда Еґана. У сей то екомічной орґанізації народа єпископові Фірцакові найуспішніше помагал сиготський парох-вікарій Михаїл Балоґ.

Словом, руський народ Подкарпатя усю свою культурну розвитость, свой поступ у школьництві, літературі і на економічном полю може дякувати своєй церкві, котра в найтяжчих часах, як добра мати, стояла коло своїх вірников. І тогди, коли мадяризація заливом грозила усю нашу жизнь, лиш церков і церковні школи дали прибіжище руському слову і народному чувству.

Се добре знає каждий свідомий русин, і прото, кромі реліґійних причин і в інтересі культурного та народного розвитку, рішительно осуждує усилія галицьких москвофільських агентов для одорваня нашої церкви од єдинства з Соборною Католицькою Церквою. На сі усилія позирає наш свідомий народ як на ретроградноє і протинародноє стремленіє, котроє століттями вергло би наш народ назад.



3. УНІЯ І "ПРАВОСЛАВІЄ" НА ПОДКАРПАТСЬКОЙ РУСИ


Об’єдинительна політитика царизму Росії в перших покорила собі Церков, котру одорвала од независимої Соборної Церкви і то не лиш од католичеської, но і од Царгородського Патріярха і через так званий Святіший Синод (оберпрокурора його) вже од часов Петра Великого і зовсім поддала царськой власти. Ім’я православної (ортодоксної) церкви уживала російська Церков і тогди, коли, одрізавшися од живого дерева єдиної Церкви Христової, перестала бути православною. Як цілком державна церков Російська стала оружієм царської політики, средством імперіалізма російських царей. Як така особливо остро переслідувала всегда церковну унію, котра, сохранивши в цілости обряд старослов’янський, подавала найприродніший способ слов’янам восточного обряда прилучатися к апостольськой церкві Христової цілого світа. Ібо об’єдинителі царські добре знали, що свободніший дух независимої церкви понесе за собою в народ культуру і демократію.

А что до русинов і малоросов, царські імперіалісти через віру хотіли задавити і національну сознательность. Для того і верглася російська політика так остро проти уніятської церкви України уже сейчас послі Переяславської Унії. Одну за другою уничтожали росіяни уніятської єпархії на Україні і довели до того, что около 1850 рока заперли послідню, т.є. Холмську єпархію, і сільський народ України забув уже і про свою народность, ібо єсли його спросилися якої народности є, одповідал: "Я православний".

Однако жажда душі за живішу духовну жизнь не згасала, і коли цар Николай II видал свой указ о свободі віри, бувші уніяти Холмщини, понеже "уніятська" віра і тогди не була позволена, в числі больше ста тисяч записалося в католичеську церков латинського обряда.

І національний рух русинов не могла задавити царська політика, ібо коли рока 1876 печатаня малоруських творов на Україні запретили, тогда за границею Росії, т.є. в Галичині, стала розвиватися малоруська література.

Російські об’єдинителі зорко слідили за національним рухом закордонних русинов і много грошей видавали на аґітацію проти малоруської національної свідомости і проти вірної сестриці єї — церковної унії.

Російська політика і на Подкарпатськой Руси лиш то уважала, чтоби тут народна свідомость не воскресла.

Коли Росія усмирила повстаня мадяров рока 1849, могла би була жадати од Габсбурґов автономії або хоть культурної свободи для русинов Галичини і Подкарпатськой Руси, но абсолютистична нещира політика об’єдинителей того не допустила, і лиш натолько подпоровала національні змаганя русинов, чтоби вмісто народного письменного язика і на Подкарпатськой Руси завели проби з панським, общеруським літературним язиком, і просто послі 1867 рока величезна ненависть мадяров проти всего, что руськоє, насипалася на невинних і неприготовлених русинов з повною навалою.

Нерозумной, небратськой політиці російських цареславних об’єдинителей можеме приписати бистрі успіхи мадяризації на Подкарпатськой Руси.

Москвофільські аґітатори і тепер не таять такий погляд на культурні змаганя русинов, кажучи: воліє пропасти руський народ за кордоном, як жадати самостійности русинов України.

Таких аґітаторов мала і Подкарпатська Русь богато. Великоруський напрям літератури другої половини 19-ого століття глибоко перейнятий не лиш язиковим, но і реліґійним москвофільством, духом схизматичеським.

Но перед світовою войною около 1912 рока інтерес царської політики оп’ять требовал жертви од бідного народа. Явилися оп’ять аґітатори, присилали з Буковини ґазетки ("Віра і Церков"), повні нападами проти греко-католицької церкви. Правда, что ці аґітації служили і пробудженю народного чувства, і се могих із патріотов русинов завело, і спочатку не ставилися остро проти сих аґітацій, но сей народний напрям также не був щиро народний, но москвофільський, направлений проти народного язика нашого і в інтересі общеруського, хотяй уже рока 1905 сама Петроградська Академія Наук виповіла наукову правду о самостійности малоруського язика, і лучші сини Росії стали вже голосити братськоє порозумініє великоросов і малоросов для общой сили і слави. І конець тої передвоєнної москвофільської аґітації на Подкарпатськой Руси був такий, что в мараморошськом процесі, перед котрим як свідок явился і сам ґраф Бобринський із Росії, мадярський шовінізм много передурених русинов посадил у темницю, а з началом войни подозріваний був каждий із нас, котрий лиш мало сміліше заговорил.

У 1918 році, коли рішалася судьба народностей бувшої Монархії Габсбургов, оп’ять реліґійно-культурний процес народа нашого був тим фактором, котрий інтеліґенцію нашу і наших американських братов направил на сторону Чехословакії.

Но вже з першими виступами нашої давножданої слов’янської свободи явилися в нас і московські аґітатори, їм удалося використати природний русофілізм чехов і переконати многих із головних представников Празької власті на Подкарпатськой Руси о том, что лиш они могуть тут розвити щирослов’янський дух, котрого войною і так возволнований був. Но аґітація їх скоро виказала зуби большевицької анархії, і коли влада увиділа, что тота аґітація іде уже проти державного ладу, і прото перестала їх подпоровати, тогда наші "слов’янські" аґітатори скоро споїлися з мадярськими комуністами, а потом — з протичеськими мадяронами.

У своїх ґазетах сі аґітатори то твердять, что греко-католицьке духовенство спричинило схизму, ібо не стояло коло народа, прийняло латинські букви і новий календар.

Кто історію Подкарпатськой Руси спознає, тот неодмінно оборонить духовенство проти сего закиду. Правда, что як цілий народ, так і духовенство, жило под сильним угнітенієм мадярської шовіністичної політики. У школах набиралося духовенство лиш мадярською культурою, однако вже із свого духовного званя священики були єдиними оборонцями руського слова і культури, як то вище подробніше сказано.

Проти соєдиненія календарей, хотяй вопрос сей повинен би бути лиш чисто науковий і практичний, єднако, вказуючи на консерватизм народа, духовенство боролося вже од 1875 рока і лиш у світовой войні, но і тогди послі довгої боротьби вдалося владі дочасно перевести сю реформу.

Обвиняють духовенство наше москвофільські аґітатори і з тим, что в 1916 році прийняло латинські букви для руських учебников народної школи. Ho o том мовчать, что наше духовенство єпархії Мукачівської аж до Римського престола обернулося для обороненя цирилики в церковних книгах, что і вдалося, но уже в школах не могло противостати міністерському розказу. Правда, что ми і перед заказанєм науки цирилики в школах іздавали молитвеники, ґазети й інші книжки, друковані латинкою, но тогди, коли в державних школах цирилику і зовсім не учили, коли большинство народа знало читати лиш латинськими буквами, тогди інтерес культури і інтерес народного діла требовал, чтоби духовенство видавало для народа ґазети і книжки, друковані латинкою, як, напримір, і наші американські братя з помочею таких ізданій преуспівають.

Лиш зла воля може за се обвиняти тих, котрі щиро дбали о культурном поднесеню народа.

Найбольше уживаним закидом москвофільських аґітаторов проти греко-католицького духовенства є мадяронство. Москвофіли часто голосять, что "істино руським чоловіком" може бути лиш "православний". Порожность сего аґітаційного вислова об’єдинительов достаточно освітлює факт, что поляки, чехи, хорвати або словаки хотяй суть католики, також мають своїх патріотов і суть такими добрими слов’янами, якими були об’єдинителі царизма. Так і на Подкарпатськой Руси не можно уважати за меншого слов’янина когось лиш за то, что є грекокатоликом.

Правда, что спочатку греко-католицьке духовенство одушевленіше вітало сполученіє Подкарпатської Руси з Чехословенською республікою, як днесь, общеізвесно, что єдиноголосноє рішеніє наших народних рад дня 8-ого мая 1919 рока в Ужгороді для прилученя Подкарпатської Руси к Чехословацькой Республіці сталося по желанію духовенства і что тота

100-членова депутація, котра в місяцю маю 1919 рока в Празі заявила прилученє к Чехословацькой Республіці, стояла в третьой части з духовников; правдою єсть, что ся одушевленость духовенства скоро стала холодніти і то по мірі возростаня схизматицької аґітації москвофілов, пропаґандованої першими експонентами влади на Подкарпатськой Руси і направленої проти моральної репутації і проти матеріальної екзистенції духовенства.

І так, із сказаного ясно, что остуденілость духовенства к новому слов’янському положенію являєся лиш на circulus vitiosus, визваний аґітацією схизматицькою. Єсли даже і находяться і межи духовниками слабші в народном одношеню одиниці, єсли критикують і осуджують печальноє положеніє греко-католицької церкви в нових порядках, єсли виховані в мадярськой культурі скоро не могуть переплисти на море слов’янської культури, котру не із своєї вини могли собі добути, однако то вже не правда, что духовенство серйозно жадало би оп’ять подцати наш народ натиску і експлуатації мадярського шовінізма. Большинство духовенства як у минувших часах, так і тепер вірно поддержує національні інтереси народа. Се вже консеквентно походить із душпастирського званія.

Патріотизм греко-католицького духовенства ясно доказує факт, что за часов світової войни вище 30 священиков і дас 10 церковних учительов наших було як подозрюваних панславов арештовано, по воєнських судах і темницях волочено, інтерновано і пр.

Кто лиш мало ближе приглянеся на схизматицький рух у Подкарпатськой Руси, сейчас пересвідчиться, что тот рух не має віросповідних, ані народних причин. Самі перші головачі схизматицького руху не знають розлуки межи католицькою і схизматицькою вірою.

Коблина і денники, сі несправедливі і соціально днесь уже не допустимі способи плаченя духовников, суть головними причинами непорозуміній вірников, і се успішно знали аґітатори використати. Духовенство греко-католицькоє оддавна вже требує заміну сих несправедливих останков феодального життя, котрі так само тяготяться на богача, як на малоземельного бідняка, но до сих пор, особливо з державно-правних причин ся заміна не могла осуществитися.

Аґітація москвофільська не має народного характеру (як, напримір, автокефальна православна церков на Україні руководиться особливо народними інтересами), ібо наші москвофіли всягди остро виступають проти народного язика і всякими хитростями нав’язують на народ великоруський язик. Они розбивають народно-культурну працю "Просвіти", театру, кооператив і пр. Переслідують усяку народну, культурну, економічну роботу, котра не має великоруського і схизматицького характеру. І роблять то хитро і злобно.

Наш малоруський народ зовеся русином, а свой язик — руським (м’якоє с руським), москвофільські аґітатори говорять і пишуть народу по-малоруськи і на собраніях звідаються, які школи требуєте, на что народ відповідає, что "руські", і тогди записують аґітатори, что народ Подкарпатськой Руси протестує проти українізма і требує русскій літературний язик. А тот бідний народ і понятія не має, як злобно бавляться з його святішими інтересами ніким не звані лжеапостоли.

Насильственний, можно сказати, брутальний способ забираня церковного маєтку греко-католиков, напади з каміннями, колами, терористичний виступ проти вірних синов греко-католицької церкви (подпаленя хиж і урожая на полю, угрози, раненіє, висміванє, не допусканє до колодязя, обезчещенє колодязя і пр.), виброшенє духовника фари і випровадженє його за хотарі, межи висміхами, як то сталося в Буштині, в Нересниці і пр., привітанє каміньом новоіменованого і греко-католиками спровадженого духовника (як то сталося в Великих Лучках з о. Кабацієм). Усе то ясно доказує низький уровень і не набоженський характер сего руху, указує красноє одичінє моральности тих найнижчих верств народа, котрих для своїх цілей аґітатори використують.

На славу духовенства треба приписати факт, что межи найтяжчими обставинами в борьбі за насущний хліб (ібо першим кроком аґітації було проголосити зрушенє коблини і денника) і за віросповідноє убіжденіє вірно і чесно постояло коло правди. Із среди греко-католицького духовенства лиш один священик оставил віру і перейшол на православіє — то Михаїл Меґеш.

Цілий рух уже пережил свої критичні часи і тепер стал уже упадати. Начался уже греко-католицький народ орґанізувати для защити своєї віри і своїх церковних маєтков.

Ціла аґітація мала два центри: село Іза в Марамороші і Великі Лучки в Березькой жупі. На околиці Ізи схизма захватила села: Горінчово, Липшу, Нижнє Бистроє, Нанково, Селище, Буштин, Тереблю, Уґлю, Данилово, Шандрово, Дулово, Колодноє, Чумальово, Вонігово, Салдобош і Кричово. Около Великих Лучок села: Горонду, частину Білок, Задньоє, Руськоє, Чоповці, часть Ракошина. Кромі сих находяться приналежники їх у Хусті, Копашном, у Страбічові, в Сокирниці і пр., но в сих уже дуже мало прихильников.

Многі із передурених сел у короткий час вернулися назад, як сталося в Нересниці, где торжественно помирилися дві противні сторони, в Кушниці, в Керецьких і пр. Тепер мають схизматики 12 духовников, котрі по 2—3 приходи вислугують. Можно сказати, что аґітації вдалося заразити лиш около 10% руського населення Подкарпатськой Руси. Словом, приблизно односини схизматиков к греко-католикам суть такі, як у Чехії односини приналежников чесько-словенської церкви к римо-католикам. Церковна орґанізація православних єсть поддана заграничной сербськой церкві.

Кульмінацію досяг сей рух у 1921 році. У чеськой печаті о сей борьбі греко-католицької церкви проти москвофільськой аґітації нераз стрічаємеся з закидом клерикалізма на греко-католицьке духовенство. Сели вже із становиська протиклерикального говориться о клерикалізму греко-католицьком, тогда тим скорше мало би ся говорити о клерикалізму "православном", однако греко-католицьке духовенство вже женитьбою і своїм слов’янським обрядом ближе походить к народу, к демократичним поглядам політики, як неженатоє духовенство латинського обряда.

Желательноє було би в общом так Слов’янськом, як у державном, інтересі Республіки, чтоби публіка чеська на вопрос сей дивилася об’єктивно і справедливо з познанєм минулости і народного характера русинов, із становиська западної цивілізації, котру ми і глядали і глядаєме в сполуці з чехословаками.







ГРЕКО-КАТОЛИЧЕСЬКА ЦЕРКОВ В ПІДКАРПАТСЬКІЙ РУСІ. Вперше надруковано чеською мовою у книзі "Podkarpatská Rus", випущеній 1923 р. у Празі видавництвом "Orbis— Praha", її підготували до видання чеські автори Йозеф Хмеларж, Станіслав Кліма і Яромір Нечас. У 1924 р. книга вийшла в Америці у перекладі на руську мову (друкована латинкою): Подкарпатска русь. Образ обстоятельств природних, господарських, политических, церковних, язикових і просвітительних. З 53 ілюстраціями і 2 мапами... Карпато-русске ізданіє. Типоґрафія Газети "День", Нев-Йорк, 1924. "Предисловіє ко карпато-русскому ізданію" написав головний редактор "Дня" М. Ганчин. Стаття А. Волошина вміщена тут на сс. 105— 120.

Подається за текстом американського видання збірника "Подкарпатска Русь". Латинську азбуку переведено на кирилицю. Статтю з чеської мови перекладено на руську в Америці за тими правилами й нормами руської мови, якою видавалася газета "День". Беручи для нашого видання цей текст, ми розуміємо, що він друкувався не в авторській редакції, а в перекладах празьких руських студентів (найбільше д-ра Олександра Фединця) і віддзеркалює ту мовну ситуацію, яка склалася серед закарпатських і американських русинів на початку 20-их рр. XX ст. після приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

Мовне оформлення статті здійснив проф. П. Чучка.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.