Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Остап Середа

МІСЦЕ РОСІЇ В ДИСКУСІЯХ ЩОДО НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ГАЛИЦЬКИХ УКРАЇНЦІВ У 1860 — 1867 РОКАХ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПРЕСИ)


Образ Росії як сусідньої країни відігравав одну з першопланових ролей у процесі формування національної ідентичності українського («руського» 1) населення Галичини у середині та в другій половині XIX століття. У зв'язку з цим цікаво прослідкувати за змінами у ставленні до Росії протягом порівняно невеликого відтинку часу, коли, — в умовах певної політичної нестабільності та «конституційних експериментів» у монархії Габсбургів, — дискусії щодо національної приналежності галицьких українців («русинів») загострилися та вийшли на політичну арену. Період цей цікавий також і тим, що у самій Росії активізувалося обговорення справи розвитку окремої української національної культури.

Під час революції 1848 — 1849 років, а тоді на початку 60-х років XIX ст. український рух у Галичині набував політичних форм, однак питання вибору напрямку розвитку своєї літературної мови і власної національної ідентичності залишалося відкритим. Порівняно найменше сумнівів у «будителів» Галицької Русі викликало відмежування від польського національного руху (на етнічному, конфесійному грунті, чи навіть з почуття лояльності до монархії Габсбургів); хоча саме дискусії навколо того, чи українці в Галичині можуть становити окрему від поляків націю, а отже, чи Галичина має бути поділена на дві провінції за національною ознакою, мали найбільше політичне значення у цей час 2. Для власного національного самоозначення вживалися назви «Русь», «руський», «русини», а також, як синоніми до них, — «Мала Русь», «малоруський», «малоруси» («малорусини», «малороси»).

Протягом 60-х років XIX ст. остаточно викристалізувалися принципово відмінні національні програми. Дотепер дослідниками використовується схема, за якою боротьба йшла між угрупованнями молодих «народовців» («українофілів») та старших віком «москвофілів» («русофілів»), що відповідно відстоювали українську або російську національну ідею. Обом цим течіям передувала дещо аморфна група консервативних «старорусинів» або «святоюрців», чиї національні ідеали не були явно задекларовані, але які згодом підтримали москвофілів у боротьбі з народовцями 3.

Для вивчення даного питання найдоступнішим і надзвичайно багатим джерелом інформації є численні тогочасні громадсько-культурні, наукові та політичні часописи, що з'явилися завдяки новим ліберальним свободам 4. Відповідно до усталеного поділу класифікується і галицька українська преса того часу (як ми побачимо далі, дещо схематично). Так, вважається, що найбільш популярна газета «Слово» (під редакцією Богдана Дідицького), яка почала виходити у січні 1861 року, спершу приховано, а з серпня 1866 року відверто проповідувала москвофільські погляди, а «молодіжні» часописи «Вечерниці» (1862 — 1863) та «Мета» (1863 — 1865) опонували їй, розвиваючи українську національну ідею. Відповідно відрізнялися і їх позиції у ставленні до Росії.

Названі часописи не вичерпують переліку українських періодичних видань у тогочасній Галичині, але саме вони найбільше спричинилися до формування національно-політичних програм. Так, від часу заснування «Слово» (виходило тиражем 1500 примірників 6) намагалося бути головною політичною трибуною усіх галицьких русинів, тому його дописувачі могли стояти на різних ідейних засадах. З другого боку, від перших днів «Слово» було дуже заангажоване у запеклу полеміку з польськими газетами в Галичині (такими як «Dziennik Polski», «Gazeta Narodowa»). Щоб не послаблювати своїх позицій, автори «Слова» дотримувалися одностайності у найбільш важливих питаннях, часто використовуючи дипломатичну мову натяків і прихованих погроз. Позиція «Слова» щодо Росії було, мабуть, найгострішим питанням у цій дискусії.

За логікою багатьох польських діячів, на політичній сцені старого протистояння двох «історичних» націй — польської та російської — не було місця для третьої, тому українських «будителів», що претендували на окремішність від поляків, відразу зачисляли до протилежного табору. Національний рух галицьких русинів розглядався як пряма загроза польським історичним національним інтересам, виплекана руками Відня та/або Москви. У 60-х роках XIX ст. польські політики намагалися прихилити симпатії Відня до себе, звинувачуючи цей рух в русофільстві та «рублефільстві». Австрійська поліція уважно слідкувала за діяльністю російських громадян у Галичині, підозрюючи їх у веденні російської пропаганди серед слов'янських народів імперії. Підозра падала і на українських вчених з Росії (наприклад, Олександра Потебню), котрі заходили у редакцію «Слова», перебуваючи у Львові 6.

Щодо цих звинувачень «Слово» займало досить послідовне становище протягом перших п'яти років свого існування. На сторінках газети у 1861 — 1866 роках постійно декларувалася національна окремішність «малорусів» від «великорусів» («ми були і будемо Русинами, і не станемся Москалями, як не сталися ними Мало-Русини на Україні» 7) та лояльність до віденського двору.

Але можливість орієнтації на Росію надавала в очах деяких авторів «Слова» реальної ваги їх протистоянню з поляками. Невідомий автор у березні 1861 року радив «чесним Полякам» — «движеніє малорускоє щиро і всім серцем підкріпляти, щоби ... до совокуплєніяся Мало-Русинів с Велико-Руссами в одноє великанськоє, 50 000 000 голов числящоє єдинство не допустити, котроє огромом своїм не іно над Поляками, но і над всею Словянщиною непровержимую перевагу держало би» 8.

Загалом «Слово» на перших порах не заглиблювалося в аналіз внутрішніх політичних чи економічних відносин в Росії і обмежувалося до коротких повідомлень з хроніки політичного чи культурного життя. На сторінках газети досить спорадично появлявся змальований у світлих тонах образ «промислительного, трудолюбного, забігливого Москаля» 9.

Відкидаючи звинувачення у національно-політичному москвофільстві, деякі автори «Слова» водночас відверто писали про необхідність мовно-культурного зближення з росіянами при створенні власної літературної мови та високої культури. Так, відомий галицький письменник о. Микола Устиянович вважав у цей час, що «... язик, которим пише Москва, єсть развитии з чистого руського кореня, же Українськії писателі з політическіх причин нуждаются ... свій язик безуспішно отлучити от письменного московського». Далі Устиянович висловлював аргументи, які часто використовувалися у дискусіях з народовцями: «писателі россійскії пишуть язиком не московским, но язиком в Малой Русі развившимся; бо первиї, що тим язиком от Нестора писати стали, били Мало-Русини... Не ми от Россіян берем, а тілько Россіяне от нас взяли , а єсли ми тот, що наше, отбираєм і то без процентов, кто ж нам то може взяти за зле?» 10 «Слово» постійно дотримувалося етимологічного правопису, щоб підкреслити історичну близькість «малоруської» і «великоруської» мов.

Молода народовецька преса значно більше наголошувала на національно-культурній окремішності українців від росіян. Як писав сучасник, поруч з окликом «ми не Поляки!», народовці демонстративно проголосили «ми теж і не Москалі!» 11 Якщо у «Слові» в 1861 — 1862 pp. образ Росії з'являвся здебільшого у контексті українсько-польського протистояння у Галичині, то народовецький часопис «Вечерниці», що почав виходити у лютому 1862 року, зосередив увагу саме на українсько-російських мовно-культурних відносинах. У першій передовій статті «Вечерниці» писали про Росію у нейтрально-позитивному тоні, як про «велико-руську сестрицю», яка своїм пишним та буйним ростом затінює «малоруську галузь» на дереві слов'янських народів 12. Надалі група «вечерничників» (Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Володимир Шашкевич та інші) намагалася переконати «деяких галицько-руських писателів.., [які] потягають за велико-руським язиком» (таких, як М. Устиянович), що мова Малої Русі «від польщини і московщини зарівно далеко; а приближеньє єго [«язика»] до одної або до другої природним способом статися не може. Як світ світом не поплине Дніпро ні по-під Москву, ні по-під Варшаву, а плистиме до віку тільки попри свій ріднісенький Київ!» 13 На думку народовців, свою літературну мову треба було творити на основі «живого, народного слова». Однак розпочинати цей процес не було потреби, адже за російсько-австрійським кордоном вже були створені класичні твори української літератури. Тому більшість народовців вважала, що «... понеже у нас в Галичині нема ще виробленого літературного стиля, і без уйми вспільному малоруському слову такий стиль у нас окремішно вироблятися не може, то слідує нам безусловно пріймити наш письменний язик з України» 14.

Події 1863 року — Січневе польське повстання в Російській імперії та Валуєвський циркуляр — значно посилили інтерес галицької преси до Росії. Тепер львівське «Слово» уважніше приглядалося до внутрішньої ідейної боротьби в Росії. Оскільки деякі впливові петербурзькі часописи (як «польнолюбивий» «Современник» ще у 1861 р. 15 та «Северная Пчела») скритикували політичну лінію «Слова» і загалом галицьких русинів щодо поляків, то більші надії покладалися на підтримку з боку слов'янофільських кіл у Москві. На сторінках «Слова» змальовувалася така яскрава картина: «Петербургская голова вскружилась страшно от чумних іспареній чудських болот; руки и ноги єя, розслаблени польською хіраргою і подагрою... лиш только ретивоє сердце матушки Москви, заботясь о своєй будущности, єще сильно б'ється» 18. В інший статті з того ж часу анонімний автор, вражений пропольською орієнтацією ліберально-демократичних російських часописів, закликав: «Смотри вся Галицкая Русь, як кичливий Лях ліберального Москаля надуваєт...» 17

У цей же час, протягом 1862 — 1863 років, на особисте запрошення Дідицького до «Слова» надіслав чотирнадцять дописів з Полтави Олександр Кониський. Вони детально інформували галичан про розвиток українського руху в Російській імперії, суспільне життя в Україні, зокрема скасування кріпацтва, і містили ряд випадів проти російського уряду і російського чиновництва. Мабуть, саме ці статті стали причиною арешту та заслання Кониського у січні 1863 року 18.

Урядові обмеження українського слова в Росії у червні 1863 року вплинули і на політичну орієнтацію «Слова». Валуєвський циркуляр примушував зайняти послідовну позицію у питанні українсько-російських стосунків, які різко політизувалися. Реакцією «Слова» був перехід на більш проукраїнські позиції. Вже наприкінці серпня з'явилася редакційна стаття під промовистим заголовком «Борьба Малой Русі с централізмом Московським» 19. У статті знову присутній образ «матушки Москви», але на цей раз значно негативніпіий, як головне вогнище російського централізму.

Правдоподібно, Олександру Кониському належало також звернення до галичан за допомогою, яке у листопаді 1863 року з'явилося у «Слові» за підписом «Українця» 20. У відповідь редакція заявила про намір стати «органом цілої Малої Русі» 21. Інформація про «біду Малої Русі» справді схвилювала галицьку громадськість, навіть діячів старшого покоління. На якийсь момент молоді народовці здобули політичне лідерство. В одному з наступних номерів «Слово» повідомляло про вечір, на якому «читал один наш молодий правник допись з України... і вся руска публіка слухала сей жалостний вопль закордонской братії с видимим глубоким сочуствієм». На думку редакції, така політика Росії завдавала шкоди дружбі народів Слов'янщини 22. Далі проголошувалося: «поступаніє Москви супротив подчиненному єй малорускому племені безпощадно осуждається всюди і всіми, кто лише має честь бути Русином» 23.

У такому ж дусі були витримані ряд редакційних статей, що з'явилися у «Слові» в 1863 — 1865 роках. Тепер «Слово» сподівалося вже не на московських слов'янофілів, а на прихід до влади «істинно-ліберального сторонництва в Петербургу» — «тогді єсть і надія, що також природні права взглядно язика і словесності братньої України, дотепер так упорно заперечаємі московським сторонництвом Каткова, не будуть надалі непризнавані малоруському народу із сторони росс. правительства» 24. З почуття певної політичної вищості, як лояльні австрійські громадяни, автори «Слова» висловлювали надію на розвиток конституціоналізму у «варварській» Росії та з осудом писали про «безвзглядність, централізацію і желізную, відстрашающую від себе строгість» у російському політичному житті 25.

Така позиція «Слова» не подобалася деяким читачам в Росії. Київський філософ Сильвестр Гогоцький у листі до професора

Львівського університету Якова Головацького в серпні 1863 року з обуренням запитував: «Желал бы я наконец знать, чего хочет достигнуть Дедицкий, делая выходки против России и особенно центральной ?.. Мне кажется, что львовское «Слово» делает большие ошибки: ... пролагает путь у себя какой-то Украине, слушаясь различных К[ули]шей...» 26.

Явна політика національного утиску українців в Росії викликала ще сильніші антиросійські почування у молодої народовецької громади: «Нинішня Россія єсть для Русі таким самим нещастєм, як колись Польща» 27, — стверджував один з дописувачів до нового народовецького часопису «Мета», який після закриття петербурзької «Основи» намагався стати загальним політичним органом нового українського руху. В «Меті» постійно з'являлися друком літературні та наукові твори з Східної України, зокрема Пантелеймона Куліша, Василя Білозерського, Олександра Кониського, польських «хлопоманів» Павлина Свєнціцького, Льва Сирочинського та інших, а також інформативні дописи, які представляли похмуру картину переслідування українського руху.

У 1863 — 1865 pp. з-під пера молодого галицького публіциста, редактора «Мети» Ксенофонта Климковича вийшла серія політичних статтей, в яких програма мовно-культурної незалежності від росіян була перенесена і в політичну сферу. Климкович заперечував можливість побудови єдиної слов'янської нації, намагався протистояти поширенню російського панславізму 28. Найреальнішу перспективу для українського руху Климкович вбачав у створенні на основі тогочасної Австрійської імперії федерації народів, що населяли простір між Німеччиною і Росією. Створення такої федерації дозволило б Австрії у майбутньому «сопернувати з Росією о посланництво в Слав'янщині». В дещо завуальованій формі Климкович висловлював побажання, щоб з часом усі українські землі (так само як польські, румунські та південнослов'янські) увійшли до складу цієї федерації 29.

У декількох статтях він зробив також аналіз розвитку політичних процесів у самій Росії, щоб довести марність будь-яких надій на справедливу федеративну перебудову імперії Романових. Зокрема, Климкович відкинув як нереальний відомий революційний проект демократичної слов'янської федерації за участю Росії, який заманіфестувала група «Молода Росія», бо вважав, що російський народ сам по собі достатньо сильний, щоб домінувати в імперії і тому не зацікавлений у федеративному ладі. Певні політичні зміни у Росії — передбачав Климкович — зможуть настати лише під зовнішнім тиском 30.

В публіцистиці Климковича був представлений образ середньовічного за устроєм, ворожого Україні царського режиму. Однак Климкович стояв на ліберально-демократичних позиціях і не переходив у площину етнічної русофобії. Це проявилося, зокрема, в його оцінці расових теорій Францішка Духінського 31. Ідеї Духінського про те, що між «індоєвропейською» Руссю (спорідненою з Польщею) і «туранською» Московією лежить расовий кордон, а отже остання загрожує європейській цивілізації і не є слов'янською за своїм походженням, — користувалися великою популярністю у тогочасній польській публіцистиці. Коментуючи подібні публікації, Климкович зауважив, що «русини, боронячи самостайность своєї мови, не потребують сягати по такі розпачливі докази, що буцім московський язик — не славянський; досить того, що він єсть окремішній від руського, так само як польський». Самі аргументи Духінського не переконали Климковича, і на підставі мови він усе таки зачисляв «московську народність» до «слов'янського товариства» 32. В іншій статті Климкович писав, що молоді російські ліберали Бакунін і Герцен негативно ставляться до панування Росії над сусідніми народами, тоді як польські демократичні і аристократичні кола однаково вороже наставлені до українців, а тому росіяни стоять вище від поляків 33. — Проте не усі публікації у «Меті» були такими ж коректними щодо Росії. Деякі статті були наповнені романтичними символами національно-визвольної боротьби. Дописувач з України передбачав, що «наші степи будуть великим бойовищем, наші славні могили будуть свідками, де підпишеться рішенець: чи бути московсько-славянській, централізованій, невольничій імперії — чи великій федерації, братній, славянській...» 34. «Мета», подібно до польської періодики, побоювалася, що Росія хоче приєднати до себе Галичину і готувала читачів до можливої боротьби з російськими військами.

Хоча «Мета» виходила значно меншим тиражем ніж «Слово» (400 — 500 примірників 35), їй вдалося стати альтернативним до «Слова» українським політичним часописом в Галичині. У мовно-культурній ділянці «Мета» продовжувала лінію «Вечерниць», різко виступала проти «літературного панрусизму» і дотримувалася фонетичного правопису Куліша, який сильніше від етимологічного розмежовував українську і російську мови. Ця правописна революція викликала несприйняття у старшого покоління галичан, особливо священиків, які вважали, що «Мета» є небезпечним революційним органом.

Опонент «Мети» Дідицький далі послідовно дотримувався етимологічного правопису. Будучи, з одного боку, «іскренним малоросом», регулярно буваючи на панахидах по Тарасові Шевченкові у Львові, він, з другого боку, не сприймав нових засад модерної української культури. Мабуть, можемо говорити про «малоруську» ідентичність Дідицького та більшості тогочасних освічених галицьких українців як про перехідну, нескристалізовану форму національної ідентичності, на підставі якої могла розвинутися новочасна українська або ж російська національна ідея.

Наприкінці 1865 року «Мета» перестала виходити з фінансових причин. Редактор Климкович, не маючи засобів до існування, виїхав зі Львова на село. Завершилися невдачею спроби видавати народовецькі часописи «Ниву» та «Русалку».

Падіння народовецької преси в Галичині співпало в часі з новими змінами політичного клімату в монархії Габсбургів — відставкою кабінету Шмерлінга та вересневим патентом 1865 року про перебудову монархії на федеративних засадах — що дуже стурбували галицько-руських політиків. Польсько-українські дискусії в Сеймі, де українці становили менше третини, ще більше загострилися, а надії на підтримку Відня не справджувалися. Більшість польських депутатів (за винятком краківських консерваторів) зайняли винятково несприятливу позицію щодо українців 36. У 1866 році перспективи польського автономічного правління у Галичині стали ще більш реальні, особливо після призначення графа Агенора Голуховського намісником Галичини (зрештою, у другій половині 60-тих років XIX століття провідні польські політики змогли порозумітися з Віднем та домогтися полонізації урядових та освітньо-культурних інституцій у Галичині).

«Слово» далі заповнювало новий віденський уряд у своїй повній лояльності, з останніх сил сподіваючись на обіцяний колись поділ Галичини на дві — польську і руську — провінції, на те, що «Австрія не схоче не вислухати виразу мніній руской меньшости в галицком соймі; Австрія не понизить Русинів до предмета іграшки февдалів польських» 37, на те, що уряд закриє Сейм і знову запровадить в Галичині стан облоги, щоб врегулювати польсько-українські відносини.

З другого боку, «Слово» стало дотримуватись більш проросійської орієнтації, пояснюючи це тим, що до цього підштовхують самі польські політики. Після промов графа Александра Борковського у Сеймі (який передбачав русифікацію галицьких русинів у випадку, якщо вони відокремляться від польської нації 38) «Слово» з певною зловтіхою писало: «перед зачатієм Сойма билисьмо Малороссіяне, а в теченії Сойма доказал нам орган большості соймовой, «Газета народова» et consortes, що ми Москалі...» Автор допису іронічно радів тому, що «хотяй нас пани-полони Москалями зділали, то і тим нам не повредили, но нас возвисшили, укріпили, до большого значення привели...» 39. На поширення проросійських настроїв серед частини галицьких русинів великий вплив мало і те, що після Січневого повстання російський уряд відверто діяв проти польської шляхти на Правобережній Україні. При сприянні «Слова» багато галицьких священиків та вчителів виїхали на службу до Російської імперії, зокрема на Холмщину 40.

Думка про те, що політична орієнтація на Росію надійно захистить галицьких русинів від усіх небажаних політичних змін, а отже і від польської домінації у Галичині, очевидно, остаточно перемогла у редакції «Слова» після поразки Австрії під Садовою. У новій програмній статті «Погляд в будучность» (8 серпня 1866 року) о. Іван Наумович заявляв про етнографічну, історичну, мовну, літературну та обрядову єдність Галицької Русі «со всем русским миром» і натякав на можливе приєднання Галичини до Росії (при цьому далі запевняючи австрійського імператора у непорушній вірності) 41. У такий спосіб «Слово» несподівано для багатьох задекларувало те, від чого воно послідовно відхрещувалося протягом попередніх п'яти років свого існування 42. Цього ж року вийшла друком брошура Дідицького «В один час научиться Малорусину по великорусски», де стверджувалося, що на Русі «один русскій язик, а на етом язике два виговора: малорусскій і великорусскій».

Відтепер «Слово» називало галицьких русинів «настоящими русскими» (додавши друге «с»), з його сторінок зникли статті на підтримку українського руху в Росії, натомість з'явилося ще більше передруків з російських видань, головним чином слов'янофільської орієнтації. Великі неприховані надії покладалися на те, що «Россия вся еще в будущем, не только относительно внутреннего розвития, но и внешнего своего политического роста и значения. Предоставляя полную свободу национальному объединению Германии и Италии, она призвана довершить и свое национальное объединение и объединение славянских племен». У слов'янофільському дусі духовна сила і покликання Росії протиставлялися Заходу 43. В травні-червні 1867 року четверо галичан взяли участь у Слов'янському з'їзді в Москві, а львівське «Слово» почало отримувати фінансову допомогу від російських панславістів 44.

Загалом перехід «Слова» від австрославізму до російського панславізму не був винятковим явищем у Габсбурзькій монархії. Перед загрозою впровадження дуалістичного устрою багато національних провідників слов'янських народів в імперії (крім поляків) співпрацювали з російськими слов'янофілами. Розчарування політикою Відня проявлялося навіть у галицькому селі. Частина українського селянства переносила свою наївно-монархічну лояльність з австрійського цісаря на російського царя. За тогочасними свідченнями, селяни очікували на прихід російського царя, котрий забере землю в поміщиків, роздасть її всім задурно та визволить від влади поляків, німців і євреїв. Очевидно, що це «москвофільство» мало насамперед соціальну мотивацію і не лежало у національно-політичній площині 45.

До середини 80-х років XIX століття москвофіли утримували провідні позиції у галицько-руському таборі. Водночас вже з 1867 року народовці відновили випуск своїх часописів («Правда», «Русь»), а з 1868 року (шляхом створення товариства «Просвіта») розпочали активну діяльність серед селянства. Їх росту сприяло також й те, що москвофільська інтелігенція не була однорідною. У 1869 році народовець Анатоль Вахнянин поруч з «кацапами з сознанієм» виділяв більшу групу «кацапів без сознанія» та «превелике число» тих, що «суть за народним язиком, та тільки не за «кулішівкою» [фонетичним правописом]» 46.

На перший погляд, угруповання «свідомих» москвофілів на чолі з Дідицьким у 1866 році цілковито сприйняло російську національну ідею. Однак, на нашу думку, навіть їх позицію доречніше класифікувати як «малоруську», бо маючи на меті «одну-єдину Русь», «вспільно-русскую культуру-літературу», вони усе таки залишалися патріотами «Малої Русі», шанувальниками її історії та особливої мовної традиції, народної вимови, застерігали право на «полную автономію нашей малорусчини». Це яскраво проявилося наприкінці XIX століття, коли з середовища москвофілів виокремилися молоді «новокурсники», які зрікалися своїх «областних особенностей» та переходили на чисту російську літературну мову. Поява «нового курсу» викликала осуд 80-літнього Дідицького, який писав у 1907 році, що «ми, Галицка Русь.., наш природний, питоменний малорусскій виговор в бесіді ніяк і нізащо в світі не ізміним» 47.

Як бачимо, українська галицька періодика з 60-х років XIX століття дає дослідникові надзвичайно широкий спектр оцінок та думок, що складали суперечливий образ сусідньої держави і нації. Цей образ відігравав важливу роль в процесі ідейного розмежування в Галичині. Як писав сучасник, «у всіх партій галицьких симпатія або антипатія до Росії, то одна із головних засад політичної програми, і коли одні від неї ждуть освободження народа із під тяжкого ярма домашніх ворогів, другі з відразою відвертаються від неї, добачаючи в ній тільки томительку усіх проявів народної і людської волі» 48. На сприйняття Росії впливала внутрішня ідейна боротьба в українському русі у Галичині, а також динамічний хід політичних подій у Австрійській та Російській імперіях. Зміни у ставленні до Росії були реакцією як на погіршення російської урядової політики щодо українського руху, так і на загострення українсько-польських стосунків та на позицію Відня щодо національного конфлікту в Галичині.




Примітки


 1 У цій статті обидва етноніми (історичний і сучасний) вживаються як синоніми.

 2 У 1848 р. і ще в 1861 р. «досить було тільки кликнути: „ми не Поляки!" щоб усіх, котрі ще як-небудь до руської народності признавалися, в одну когорту зібрати...» Кс.[енофонт] Кл.[имкович]: Руська народня партія і її політична ісповідь // Мета. 1865. № 1. С. 2. З технічних причин у цитатах не збережено тогочасного правопису.

 3 Так трактується ідейна боротьба в Галичині в українській історіографії у працях, що були написані як у радянську, так і в пострадянську добу. Див. відповідний розділ у колективній монографії «Історичні передумови возз'єднання українських земель» (Київ, 1989), а також Кугутяк, Микола: Галичина: Сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993. С. 48 — 57. Цю усталену концепцію переглянув канадський дослідник Пол Роберт Магочі (Magocsi P. R. Old Ruthenianism and Rusophilism: A New Conceptual Framework for Analyzing National Ideologies in Late 19th Century Eastern Galicia // American Contributions to the Ninth International Congress of Slavists. Kiev, September 1983. Vol. II. — Columbus, Ohio, 1983. — P. 305 — 323). Ha його думку, від 1848 p. до 70-х років XIX століття найвпливовішою була староруська група, тобто «місцеві галицькі патріоти», «чия національна, політична і релігійна лояльності не поширювалися за кордони Австрійської імперії». Поважним закидом проти схеми Магочі є те, що у галицькій громадсько-політичній літературі важко знайти яке-небудь обгрунтовання існування окремої щодо східних українців русинської нації. Див. також найновіші дослідження генези москвофільського руху в Галичині перед 60-ми роками XIX ст.: Турій О. Національні та політичні орієнтації греко-католицького духовенства в 1848 — 1859 pp. (до генези москвофільства) // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ у Львові (лютий 1992 р. — жовтень 1993 p.). — Львів, 1994. С. 50 — 53.

 4 Слід однак не забувати про застереження Еріка Гобсбаума, який наголошував, що спираючись на таке джерело, ми говоримо про погляди лише вузького прошарку провідників національного руху (про «погляд згори») і майже нічого не знаємо про те, як виглядав світ очима переважної частини населення, незалученої ще до політичного життя національної спільноти. Hobsbaum E. Nations and Nationalism Since 1780. New York, 1990. P. 10, 70 — 74.

 5 Слово. 1861. Ч. 81. С. 407.

 6 Лозинський І. У Львові, під наглядом поліції // Жовтень. 1987. № 12. С. 95 — 98.

 7 Слово. 1861. Ч. 10. 25 лютого. С. 49. Те ж запевнення повторив у Галицькому Сеймі 12 квітня 1866 р. майбутній провідник москвофільського руху о. Іван Наумович: «Як не можемо бути Поляками, так не єсьмо Великорусами, всегда билисьмо, єсьмо і будемо Малорусами» (Stenograficzne Sprawozdania z trzeciej sesyi Sejmu krajowego Krolewstwa Galicyi і Lodomeryi wraz z Wielkim Ksienstwem Krakowskiem wroku 1865 — 1866. T. 2. S. 1478).

 8 Слово. 1861. Ч. 17. 22 березня. С. 90. Цікаво, чи цей дописувач знав про розвиток подібних планів у деяких польських колах, бо у травні цього ж року молодий князь Адам Сапєга будував плани співпраці польських аристократів руського походження зі «щирими Русинами» проти «святоюрців», а також і задля того, щоб нанести удар по Росії, православ'ю, а разом з ними і по Австрії (Biblioteka Czartoryskich w Krakowie: 5688 III. S. 349 — 350). За п'ять років, у липні 1866 р., граф Станіслав Тарновський на сторінках консервативного часопису «Przeglad Polski» майже повторював за дописувачем «Слова»: «Нам треба пильнувати, щоб не прихилялися [галицькі русини] до москалів, але радше, щоб стоячи на власному грунті, з нами разом боролися з царизмом і схизмою...» Див. Tarnowski, Stanislaw: О sesyi sejmowej z roku 1865 — 1866 // Przeglad Polski. 1866. Z. 1. S. 146 — 147.

 9 Слово. 1861. Ч. 36. С. 211.

 10 Слово. 1861. Ч. 6. 11 лютого. С. 27.

 11 Кс.[енофонт] Кл.[имкович]: Руська народня партія... С. 9.

 12 Вечерниці. 1862. Ч. 1. С. 1 — 2.

 13 Вечерниці. 1862. Ч. 12. С. 93.

 14 Вечерниці. 1862. Ч. 8. С. 61.

 15 Пашаева Н. М. Русские ученые и публицисты о национальном Возрождении в Галиции // Развитие капитализма и национальные движения в славянских странах. М., 1970. С. 315 — 317.

 18 Слово. 1863. Ч. 15. 4 березня. С. 63.

 17 Слово. 1863. 10 лютого. С. 37.

 18 Студинський К. Зв'язки Олександра Кониського з Галичиною в pp. 1862 — 1866 // Записки Наукового Товариства імени Шевченка, том CL. Львів, 1929. С. 273.

 19 Слово. 1863. Ч. 64. 26 серпня. С. 253 — 254.

 20 Дей О. І.: Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI — XX ст.). Київ, 1969. С. 372.

 21 Слово. 1863. Ч. 85. 6 листопада. С. 335 — 336.

 22«Слово» ще декілька раз протиставляло ідею слов'янської братства антиукраїнській політиці Москви і по-своєму «ображалося» на короткозорий «лжеполітичний егоїзм» російського «братньослов'янського правительства» (Слово. 1865. Ч. 34. 13 травня. С. 3).

 23 Слово. 1863. Ч. 90. 25 листопада. С. 356 — 357.

 24 Слово. 1865. Ч. 9. 11 лютого. С. 1 — 2.

 25 Слово. 1865. Ч. 6. 1 лютого. С. 3; там же. 1866. Ч. 46. 23 червня. С. 2 — 3.

 26 Центральний Державний Історичний Архів України у Львові. Ф. 362. Опис 1. Спр. 114. Арк. 31 — 32.

 27 Мета. 1863. № 2. С. 176.

 28 Стеблій Ф. Слов'янська ідея в інтерпретації української публіцистики в Галичині 60 — 80-х pp. XIX ст. (за матеріалами народовської преси) // Другий міжнародний конгрес україністів (Львів, 22 — 28 серпня 1993 p.). Доповіді і повідомлення. Історія. Частина 1. Львів, 1994. С. 199 — 208.

 29 Мета. 1865. № 4. С. 106.

 30 Мета. 1865. № 3 — 4. С. 66 — 70, 97 — 104.

 31 Про життєвий шлях та ідеологію Францішка Духінського див. Rudnytsky, І. L. Franciszek Duchinski and His Impact on Ukrainian Political Thought // Essays in Modern Ukrainian History. Edmonton, 1987. — P. 187 — 201.

 32 Мета. 1865. № 1. С. 27; № 2. С. 49. Цікаво, що у тому ж 1865 р. Карл Маркс з захоплення відгукувавався про теорії Духінського: «... Духінський довів серйозно, що великороси не є слов'янами... автентичні московити є монголи або фіни. Я хотів би, щоб Духінський був правим, і щоб цей погляд був панівним серед слов'ян» (лист К. Маркса до Ф. Енгельса, 24 червня 1865 р. Цит. за Rosdolsky

R. Engels and the «Nonhistoric» Peoples: The National Question in the Revolution of 1848. — Critique Books, 1986. P. 123). I Климкович, і Марксу цей час були проти поширення російського панславізму, однак, як бачимо, діяч національного руху виявився об'єктивнішим від засновника наукового комунізму.

 33 Мета. 1863. № 1. С. 71 — 72.

 34 Мета. 1865. № 1. С. 25.

 35 «Молода Русь» в роках 1860 — 66 // Діло. 1892. Ч. 29. С. 2.

 36 Miller A. Galicia after the Ausgleich. Polish-Ruthenian Conflict and the Attempts of Reconciliation // CEU History Department Yearbook, 1993. Budapest, 1994. P. 138 — 140.

 37 Слово. — 1866. — Ч. 20. — 21 березня. — С. 1.

 38 Граф Александер Борковскі з сеймової трибуни заявив, що Мала Русь «або залишиться коло родинного дерева [тобто буде частиною польської нації] і ... розділить з ним усе, що принесе майбутнє, або відірвавшись від родинного дерева з малих стануть великими цілковитими руссами («Russami»), і та прірва поглине їх без сліду. Нехай ніхто не мріє про інше майбутнє» (Stenograficzne Sprawozdania... T. 1. S. 61).

 39 Слово. 1866. Ч. 24. 4 квітня. С. 2.

 40 Гординський Я. До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-тих pp. XIX в. Львів, 1917. С. 90 — 129.

 41 Слово. 1866. Ч. 59. 8 серпня. С. 1 — 2.

 42 «Часопись урядова для Русинів Австрійської держави» — віденський «Вістник», який дотримувався традиційної «малоруської» орієнтації, з острахом заперечив програму «Слова» і не міг надивуватися, же «Слово», которе то в своїх колумнах многократно о 15 мілліоновім рускім народі споминало, которе так часто против амальгамованю нашого племені с россійским виступало — через ніч іншого єсть пересвідчення». Далі редактор «Вісника» помилково припускав, що ця стаття потрапила на сторінки газети у відсутність її редактора, бо «помянутоє россійськоє лизунство контрастує совершенно с прежнім поступаньєм редактора «Слова» (Вістник. 1866. Ч. 32. 25 серпня. С. 125 — 126). Оскільки вже у грудні 1866 р. «Вістник» перестав виходити (що теж свідчило про нову урядову політику щодо українців в Галичині), ця дискусія завершилася на користь «Слова».

 43 Слово. 1867. Ч. 6. 2 лютого. С. 3.

 44 Tanty М. Panslawizm, carat, Polacy. Zjazd Slowianski w Moskwie 1867 roku. Warszawa, 1970.8.117,225,232 — 233.

 45 Himka J.-P. Hope in the Tsar: Displaced Naive Monarchism Among the Ukrainian Peasants of the Habsburg Empire // Russian History. — 1980. — Vol. 7. Pts. 1 — 2. — P. 130, 137 — 138. Див. також Miller A. Panika galicyjska, 1872 — 1873 // Przeglad Historyczny. 1988. N. 1.

 46 Вахнянин А. Листи до Пантелеймона Куліша (1869 p.). Львів, 1908. С. 80 — 82.

 47 Дідицький Б. Своєжиттєвиї записки. Ч. 2. Львів, 1908. С. 65 — 66, 83.

 48 Терлецький О. Москвофіли й народовці в 70-их pp. Львів, 1902. С. 1.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.