Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Попередня
Головна
Наступна
Примітки
Питання про виникнення імунітету є одне з найскладніших питань історії феодалізму в Західній Європі. Про походження його було багато теорій. Так, одні дослідники вважали, що імунітет є витвір державної влади, є надання державної влади. На думку інших, він був підтвердженням давно встановленої практики. Одні гадали, що право на імунітет є споконвічним правом великих землевласників і дружинників. Другі пов’язували походження імунітету зі споконвічним звільненням від общинних пут великого землеволодіння і вважали його наслідком виходу з общини.
Нарешті, багато дослідників шукали коріння імунітету в системах того чи іншого національного права — римського чи германського. Суперечки про імунітет так стомили дослідників, що такий великий знавець раннього середньовіччя, як Фюстель де-Куланж відмовився шукати коріння його в інститутах раннього середньовіччя і обмежився вказівкою на загальні побутові моменти, що зумовили виникнення цієї неодмінної ознаки феодального ладу.
Питання про виникнення імунітету в Росії було порівняно давно поставлене і в російській домарксистській історіографії. Справа в тому, що всіляко заперечуючи існування феодалізму в Росії, значна більшість істориків змушені були визнати наявність так званих «несудимих грамот», які змістом своїм майже цілком відповідали змістові західноєвропейських імунітетних дипломів.
Тому не дивно, що питанням про походження цих несудимих грамот зайнявся ще Нєволін, а згодом чимало уваги віддав йому Сергеевич. Основні думки Нєволіна і Сергеєвича розвинув Павлов-Сільванський. Порівняно недавно з повним переглядом цього питання виступив С. Б. Веселовський. Але треба сказати, що всі ці дослідники, розв’язуючи питання про виникнення імунітету, цікавились не змістом його, а формою. Інакше кажучи, вони найбільше цікавились походженням імунітетних дипломів. Само собою зрозуміло, погляди російських істориків на походження імунітету не були оригінальні, а так чи інакше відбивали погляди західноєвропейських дослідників цього інституту. Звернемось до огляду їх.
Нєволін 69 насамперед вказує, що судова і адміністративна незалежність вотчин від князівських чиновників існувала сама по собі і за загальним правом. «З князівською владою, що затвердилась і поширилась, такий порядок не міг бути сумісний. Але він не міг одразу бути знищений. Перехід до знищення його являють несудимі грамоти. Те, що раніш належало вотчинникові за вотчинним правом, те тепер забезпечували найзнатнішим вотчинникам дарчими грамотами, як особливий привілей». Таким чином, за Нєволіним, імунітет існував разом з вотчинами, але імунітетні грамоти е наслідок не дальшого поширення інституту, а його обмеження.
Сергеєвич трохи інакше розв’язує питання про походження руського імунітету, вірніше, імунітетних дарчих грамот. Він вважає, що виникнення зазначених привілеїв і пільг належить, звичайно, до найдавніших часів. Але за пам’ятниками існування цих привілеїв можна простежити не далі першої половини XIV ст. Отже, можна думати, що джерелом імунітетних прав, за Сергеєвичем, є дарчі грамоти. Але він відзначає, що й такі надання становили загальне правило, а не виняток. «Думаємо так тому, що в числі надань зустрічаються Івашки і Федьки. Чи можна припустити, що великі люди, імена яких писались з «вичем», мали менше прав і привілеїв, ніж ці Івашки, дарчі грамоти яких випадково збереглись до наших днів» 70.
Після Нєволіна й Сергеєвича питання про походження імунітету вивчав Павлов-Сільванський 71, який в основному прийняв настанови Нєволіна. «Я гадаю, — каже він, — разом з Нєволіним, що дарчі грамоти тільки підтверджували той порядок речей, який у найдавніші часи існував сам по собі і за загальним правилом». Крім того, Павлов-Сільванський виходив з твердження формульованого однією з тодішніх груп дослідників західноєвропейського імунітету, які визнавали імунітети споконвічним звичаєвим правом великих землевласників.
С. Б. Веселовський 72, переглянувши питання про імунітет, дав дуже багато нового матеріалу, особливо з історії імунітету в Московській державі. Але висловити загальні погляди про виникнення і початковий розвиток його він відмовився. Він обмежився зауваженням, що імунітет «треба дослідити раніш, ніж давати загальні характеристики і порівнювати руський імунітет з імунітетом західноєвропейських народів» 73.
Оскільки він присвячує імунітетові епохи Руської Правди всього кілька сторінок, його дослідження майже випадає з кола нашої уваги. Та й взагалі дослідники займались історією руського імунітету на основі матеріалів Московської і почасти Новгородської Русі XIV — XVI ст., і до наших праць («Феодальные отношения и Киевская Русь», «Устав кн. Владимира», «Устав кн. Всеволода») ніхто походження імунітету в Київській Русі не вивчав. Навряд чи я помилюсь, сказавши, що дослідники, як загальне правило, взагалі не визнавали існування імунітету в цю епоху.
Переходячи до питання про виникнення і початковий розвиток імунітету в давній Русі, треба передусім відзначити взагалі особливу складність питання про виникнення імунітету, якої більшість дослідників не усвідомлюють. Справа в тому, що коли при дослідженні походження імунітету не обмежувати його вивченням імунітетних надань — імунітетних дипломів, то загальне питання про походження імунітету треба поділити на ряд питань: 1) коли, як і в якому обсязі виникає імунітет найбільших володільців-феодалів; 2) коли, як і в якому обсязі виникає імунітет щодо слуг і феодально-залежного сільського населення; 3) коли і при яких умовах виникають імунітетні надання — імунітетні дипломи.
Перше питання, знову-таки, доводиться поділити на два: 1) як і коли виникає імунітет великих землевласників, що не ввійшли до складу дружинної організації і 2) як і коли виникає імунітет князівських людей.
Перш ніж перейти до розв’язання цих питань, треба висловити ряд загальних міркувань про імунітет. На нашу думку, імунітет є значною мірою юридичною стороною форми феодального панування. Імунітет оформлює і разом з тим забезпечує феодальну експлуатацію великими землевласниками підвладного їм сільського населення. Виникнення імунітету є наслідком виникнення (юридичним виразом) феодальної ренти. Час народження феодальної ренти е часом і зародження імунітету. Історія імунітету — це, по суті, історія розвитку форм феодального панування. Оскільки: розвивалися ці форми, розвивається й імунітет. Оскільки складним е виникнення феодальної ренти, бо вона розвивається різноманітними шляхами й способами, остільки складним і багатогранним є й розвиток імунітету. Історію імунітету треба вивчати в найтіснішому зв’язку з історією феодальної ренти. Нам здається, що невдачі західноєвропейських дослідників якраз пояснюються тим, що вони вивчали імунітет відірвано від форм феодального панування. Якщо ми прикладемо ці загальні міркування до історії виникнення й початкового розвитку імунітету, то нам далеко легше буде розібратись у цій складній проблемі.
Переходимо тепер до з’ясування першого питання — про виникнення імунітету самих землевласників, що не входили в склад дружинної організації. Передусім з’ясуємо, чи мали вони особистий імунітет. Нам здається, що вони, безперечно, почали його мати, як тільки їх землеволодіння виросло і як тільки вони вийшли, виділились як самостійний економічний комплекс з общини. Утворивши самостійну економічну одиницю — першу форму первісної сеньйорії, великі землевласники тим самим виходили з общинної організації, переставали належати до неї щодо суду й данини. Ще перед тим, як увійти в дружинну організацію, вони почали перетворюватись у представників феодальної влади на місцях, і в міру росту свого землеволодіння, свого економічного впливу, в міру росту сільського населення, яке перебувало під їх владою, вони самі захоплювали в свої руки суд над общиною і данину. Коли ж князівська влада почала організувати свої центри панування на місцях, вона знайшла ці вирослі феодальні групи, увійшла з ними в зв’язок і змушена була закріпити за ними набуті ними права як особистого імунітету, так і імунітету всієї феодальної сеньйорії. Коли великі землевласники входили в васалітет, імунітет за ними не тільки мовчазно визнавався, а його, очевидно, почали певним способом фіксувати, мабуть, у перших грамотах, що передували, як ми побачимо, імунітетним дипломам. Дослідники, що сумнівались у споконвічному існуванні особистого імунітету у великих землевласників, які (землевласники) потім увійдуть у феодальну групу, не враховували того, що виникнення сеньйорії неодмінно припускає вихід сеньйора з общини (вихід з общинного суду і взагалі з общинної організації), що ці великі землевласники були опорою центральної феодальної влади.
У кого ж судились і кому платили данину ці великі землевласники? Нам здається, що їх або притягали до суду князя, або, якщо процес феодалізації був уже досить глибокий, — до суду значніших сеньйорів (можна думати, що до числа їх належали «старці градські», «старійшини», «нарочиті люди»). Але в тому, що вони не підлягали ні общинній владі, ні загальній феодальній владі на місцях — у цьому, на наш погляд, не можна сумніватись. Яскравий приклад такого особистого імунітету феодалів, що не ввійшли в дружинну організацію, а також у васалітет, був імунітет новгородських бояр, які не тільки користувались особистим імунітетом, а й самі надавали його підвладним особам і церковним установам.
Питання про особистий імунітет дружинників, тих феодальних груп, що згодом почали входити до складу васалітету й міністеріалітету, нам здається, цілком просте і ясне. Споконвічність цього особистого імунітету не може викликати найменшого сумніву. Вона підтверджується не тільки самою суттю дружинних інститутів, а й тими інститутами, що зв’язані з так званою князівською охороною. Князь не тільки сам судив дружинників, а й судив усіх тих, хто порушував їх права і чинив замах на їх особу. Особистий імунітет дружинників і княжих мужів, крім цих міркувань, прекрасно підтверджується і Руською Правдою. Ще в Правді Ярославичів говориться про суд князя над дорогобужцями, що вбили старого конюха; е спеціальна постанова про заборону «мучити», карати без княжого слова вогнищанина. Словом, на основі всіх даних треба прийти до висновку, що дружинник, а далі князівський васал чи міністеріал мав право безпосередньо підлягати князівському судові. Він не підлягав судові місцевих князівських агентів.
Перейдемо тепер до питання про виникнення імунітету відносно всього феодального комплексу, що належав великому землевласникові.
При розв’язанні цього питання особливе значення мають якраз ті загальні міркування про імунітет, які ми формулювали вище, а саме те, що імунітет своєю суттю є юридичний вираз форми феодального панування і що історія імунітету органічно зв’язана з історією феодальної ренти. Тому історія виникнення і початкового розвитку імунітету в історія поступового набування і росту прав великих землевласників над залежним і кріпосним селянством щодо суду й данини. Імунітет не зразу виявляється як завершений інститут, так само, як не одразу виникає і оформлюється феодальна рента. Насамперед великий землевласник має право суду і право експлуатації, в тому числі різних данин і поборів, відносно холопів. Повний холоп був ще більше об’єктом прав, ніж до розвитку процесу феодалізації. Але і в цей період, як ми знаємо, необмеженим суддею холопа е пан. Він не відповідає навіть за його вбивство. Разом з тим пан притягає до відповідальності за своїх рабів третіх осіб і відповідає за них перед цими особами.
Другою групою, над якою великий землевласник мав право суду й данини, є група закупів. Обмірковуючи питання про правове становище закупів, ми відзначали, що закуп підлягав повній юрисдикції пана. Виявлене в законодавстві деяке намагання обмежити цю владу пана над закупом навряд чи могло мати якесь реальне значення.
В міру того, як данина перетворювалась у феодальну ренту, а смерди — в данників, у феодально-залежну групу, право суду і право збирати данину поступово переходило до їх володільців.
Особливо велике значення в справі розвитку імунітету мав патронат. Завдяки патронатові удалось забезпечити право суду над різноманітними групами — закладниками, прикладниками, задушними людьми, жебраками та іншими вибитими з колії елементами, а також стягання з них данини. Нарешті, імунітет був поширений на ту групу залежного населення, що ввійшла до складу неповного холопства.
Словом, імунітет охоплював поступово ті елементи населення, які входили до складу робочої сили сеньйорії.
Ці загальні моменти, що визначили виникнення імунітету відносно залежного кріпосного селянства, дозволяють встановити, що право самосуду і стягання на свою користь різних фінансових зборів встановлювалось, само собою, для обох груп, які входили до складу феодалів — як тих, що належали до дружинної організації, так і вільних великих землевласників. Адже право суду пана над холопом, закупом, смердом та ін. випливало з суті його прав над цими підвладними і залежними людьми, а не визначалось становищем володільців. А з цього випливає, що спочатку імунітет не міг фіксуватись у будь-яких грамотах.
Але з часом це становище імунітетного права почало змінятись. Справа в тому, що в міру поглиблення й розширення процесу феодалізації, в міру того, як феодальна експлуатація охоплювала масу сільського населення, князі починають передавати своїм дружинникам землю з населюючим її вільним селянством. Оскільки селянство є цілком вільне і належить щодо суду й данини до певного адміністративного центру на чолі з князівським агентом — волостелем чи тіуном, то просте надання території без зазначення прав нового володільця не могло забезпечити імунітету його володільцеві: з одного боку, волостель чи тіун, які користувались поборами і певною часткою данини й судових мит, будуть заперечувати права володільця і, звичайно, в ще більшій мірі це буде робити саме селянство, розуміючи, що передача їх під владу феодала означає підсилення їх експлуатації. Таким чином, князі змушені були, щоб уникнути всіляких суперечок і претензій, фіксувати свої надання в особливих грамотах, де вказується передавана земля і встановлюються права нового володільця.
А що передача території без прав над населенням була пустим звуком — селянство, змушене відбувати всі і попередні данини й повинності, і повинності новому володільцеві, звичайно, розбіжиться, — то в цих грамотах почали відзначати, які сеньйоральні права передаються новому володільцеві. З другого боку, через те, що населення було вільне, не прикріплене і разом з тим не було залежне на інших підставах, то треба було закріпити це надання особливим зверненням до князівських агентів, а часто й до наступників князя. Щоб підсилити дію цього звернення, до нього додається прокляття його порушникам, або санкція.
Таким чином, імунітет спочатку встановлюється не шляхом видання князівською владою якогось акту, де основний зміст визначався забороною агентам державної влади чинити правосуддя або збирати данину в межах даного володіння, а підтвердженням того, що володільцеві передається данина, вири, продажі, тобто ті права, які пізніше охороняє імунітетна грамота. Таким чином, імунітетові і імунітетній грамоті в тісному значенні цього слова, тобто заборонному актові, передував імунітет у широкому значенні, тобто передача прав, які охороняються імунітетом. Імунітет позитивний ніби передував імунітетові негативному. Отже особлива грамота, що встановлює імунітет у тісному розумінні слова і звільняє володільця від загальної підсудності і фінансовоадміністративного підлягання агентам князівської влади, є пізніша форма імунітетного надання і з’явилась як результат з наданих прав, які захищаються імунітетом.
Найяскравіше підтверджує цей факт грамота великого князя Мстислава Володимировича і сина його Всеволода Юр’євому монастиреві, за якою останньому передаються «Буицы c данью, вирами и продажами».
В цій грамоті зовсім не встановлюється імунітет у тісному розумінні цього слова, тобто в ній немає заборони князівським агентам чинити суд і виконувати фінансово-адміністративні функції на наданій території. Так само право на данину, вири, продажі (тобто на суд) формульоване і в уставній грамоті Ростислава Смоленського, але не відносно якогось земельного володіння, а відносно однієї тільки категорії осіб, а саме прощеників («А се даю святей богородици и єпископу прощеники, c медом, и c купами, и c вирою и c продажами»); але тут є вже додаток: «и ни надобе их судити никакому же человеку».
Неважко уявити, що з цієї короткої і спеціально не спрямованої на адресу князівських агентів заборони пізніше виробилась та широка й розвинута форма імунітетного надання, що дійшла до нас у зразках XIV — XVI ст.
Через те, що даних тільки церковним установам імунітетних надань і грамот світським феодалам, які стосуються до дотатарського періоду, зовсім немає, то виникає питання: чи одержували світські володільці в цей період імунітетні дипломи? Нам здається, що відсутність грамот ще не свідчить про те, що вони не існували. Загальні передумови і умови появи імунітетних надань взагалі стосуються як до церковних феодалів, так і до світських. Здається, якраз навпаки: оскільки головне вогнище процесу феодалізації становила князівська дружина, то можна навіть припускати, що імунітетні надання світським феодалам хронологічно передували церковним.
Звернемось до питання про обсяг тих прав, які забезпечувались імунітетом: ширшим чи вужчим порівняно з імунітетом у добу найбільшого його розвитку був імунітет при своєму виникненні? На перший погляд може здатись, що це питання треба розв’язати в останньому розумінні, тобто що спочатку імунітет був вужчий, ніж у XIV — XVI ст. До такого висновку ніби схиляють такі загальні міркування: процес феодалізації в XIV — XVI ст. остаточно оформився, а в XI — XIII ст. він ще не був цілком і остаточно завершений. Грунтуючись на цьому, можна думати, що імунітет, як і інші інститути в XI — XII ст., матиме слабо виражений і нерозвинутий характер, отже що обсяг прав, які захищає він, повинен бути не такий широкий, як пізніше. Ці загальні міркування можна підкріпити посиланням і на деякі наявні в нас дані, зокрема на не раз уже цитоване нами місце з Лаврентіївського літопису про міста і куплені слободи й села, надані Володимирській церкві кн. Андрієм Боголюбським і пізніше захоплені Ростиславичами. Саме там згадується, що Володимирська церква мала право на саму тільки данину, а не на суд («свободи купленные и c даньми и села летния»). Отже, Володимирська церква мала тільки одне право, яке забезпечувалось імунітетом, а не два (право на суд), це значить, що імунітет її був обмежений.
Тому природно припускати, що такі обмеження були звичайні щодо менш значних порівняно з Володимирською церквою церковних установ і особливо щодо світських володільців.
Але значність і переконливість цих доводів зійде до мінімуму, якщо мати на увазі, що публічні права, які здійснювались державною владою в XI — XIII ст., були взагалі не такі складні і виявлялись тільки в суді й данині. Нескладність цих справ відповідала простоті і нескладності адміністративної системи. Тим часом обсяг публічних прав в XIV і особливо в XVI ст. все більше зростав унаслідок розвитку фінансової системи, а також ускладнення і розширення судового й адміністративного апарату. Крім того, населення мусило платити ряд нових безпосередніх і посередніх податків, ямські гроші, оброки тощо, а також відбувати різні повинності. Крім волостелів і тіунів, з’явилась ціла ієрархія урядових осіб.
Тому ті обмеження, які ми спостерігаємо в імунітетних наданнях XIV — XVI ст., почасти зумовлені не стільки намаганням князів обмежити імунітет, скільки розширенням публічних прав і встановленням нових публічно-правових обов’язків внаслідок нових економічних умов і соціально-економічних перебудов. Отже, коли в XIV — XVI ст. імунітет обмежували, то це ще не значить, що його повинні були обмежувати в XI — XIII ст. Тому нескладність і нечисленність сеньйоральних прав, які могли забезпечуватись імунітетом у цей період, спонукає думати, що вони забезпечувались ним цілком, без тих обмежень, які ми бачимо звичайно в XIV — XVI ст.
Що ж до того факту, що Володимирська церква здійснювала одне тільки право, яке звичайно охороняється імунітетом (право на данину), то, грунтуючись на даних історії розвитку церковного імунітету, можна припускати, що церква здійснювала право на суд без спеціального надання князя і що це право грунтувалось на загальних постановах про церковний суд, виражених у князівських уставах, і тому про нього не згадується.
Таким чином, усі ці спостереження дозволяють нам, навіть при надзвичайній бідності даних, встановити, що імунітет у давній Русі, так само як і в інших країнах, виник і розвивався паралельно з феодальною рентою, бувши її юридичним виразом, що приблизно в XI ст., коли почало поширюватись коло феодально-залежного селянства і коли звичайним стало роздавання вільного селянства дружинникам і церковним установам, для забезпечення і закріплення за ним прав почали видавати грамоти, які являють собою першу форму імунітетних дипломів.
Підсумуємо наші дослідження про походження феодальної держави, феодальної монархії в епоху Київської Русі. Примітивні територіальні відносини в дофеодальний період починають в XI ст. ускладнюватись. Насамперед до складу Київської Русі входять вже не території племен, а землі-князівства, що виникли на уламках племінних князівств. Ці землі поступово перетворюються в феодальні сеньйорії, оскільки виростає князівський домен і оскільки цей останній втягає в свою сферу земельні володіння, що виникли всередині сільських общин. Змінюються відносини між великим князем і місцевими князями; примітившій васалітет переходить у васалітет розвинутого феодального типу. Відносини між великим князем і місцевими князями визначаються феодальними договорами. Ростуть функції великого князя. Дедалі більше князі перетворюються в типових феодалів. Діяльність князів спрямовується феодалами, що з’являються в цей період. Але це керівництво відбувається без ніяких встановлених організаційних форм, без ніяких установ. Князі іноді скликають віче, але віче з органу первісної демократії поступово перетворюється в феодальний орган. В міру того, як князі перетворюються в найбільших місцевих феодалів, вони перестають скликати віче. Лише в Новгороді воно не тільки збереглось, але й набуло великого політичного значення. З кінця XI ст. набирають особливого значення феодальні з’їзди.
Розвиток феодальних відносин тягне за собою перебудову старого і організацію нового феодального апарату. Так звана десяткова система перетворюється в систему органів феодальної влади, а далі поступово зливається з новою, вже феодальною адміністративною системою, що являє собою поєднання двірсько-вотчинної системи і системи кормління на місцях.
В міру виникнення і розвитку феодальних сеньйорій і феодальної ренти розвивається імунітет.