[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 187-204.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки

[Яків ГОЛОВАЦЬКИЙ]

ПЕРЕКЛАДИ

З сербської

СЕРБСЬКІ НАРОДНІ ПІСНІ

ВІВЧАР ТА ДІВЧИНА

Жала нивку дівчина-красота

Срібним серпом, а ручка золота.

Як вже було около полудня,

Заспівала дівчина-пустота:

«Ой хто б мені пов’язав снопоньки,

Дала би-м му чорнії бровоньки;

А хто б мені тут приніс водиці,

Дала би-м му мої білі лиці;

Хто же мені зробить салашину,

З тим, молода, сама припочину».

Вна думала, що ніхто не чує.

Учув вівчар, що з стадом кочує.

Зв’язав жито, і склав у копиці,

Та приніс їй студеной водиці,

Салашочок виплів із ліщини,

Відтак каже до красной дівчини:

«Дай, дівчино, що-сь ми обіцяла».

А дівчина та була лукава,

Так небога вна ся вимовляла:

«Відчепися, вівчарю мізерний;

Поскладав-єсь снопи у копиці,

Твої вівці пасуться на стерні;

А же мені приніс-єсь водиці,

А ти молод ладної ¹ напився;

А же-сь мені вчинив салашину,

То під нею і ти відпочинув». /188/

ОДЕН МИЛИЙ, ТА І ТОЙ ДАЛЕКО

Ой сумна-сь, сумна, темна ноченько!

А ще сумнійше моє серденько.

Журюся, тужу, нікому сказати,

Не маю неньки — жаль розважати,

Ні в мене неньки, щоб попестити,

Ні в мене сестри, з ким потужити.

Лиш вден ¹ миленький, й той далеченький:

Доки доїде, й північ минає,

Доки пробудить, й кур заспіває,

З раз поцілує — стане світати:

«Час вже, миленька, домів вертати».

НЕМА ГАРАЗДУ З ВДОВИЦЕЮ

Цвіти, роже, на мя не дивися,

Бо я молод уже оженився

Із вдовою, мені нелюбою.

Куда ходить, за першим банує:

«Мужу первий, моя перва доле!

Було ж мені за тобою боле ¹.

Вчас лягала, нерано вставала;

Коли-сь мя буджав, в личко-сь ціловав:

«Уставай, серце, вже встало сонце,

Встала вже й ненька наша старенька,

Хату замела й води принесла».

ЗАРУЧЕНА З ВОЄВОДОЮ СТЕПАНОМ

Дівчинонька зорю посестрила:

«Ой сестрице, зоре прохіднице!

Ти приходиш з узтока на запад,

Ти доходиш над Герциковину ¹;

Ти видаєш войводу Степана;

Чи стоять му двори повтворяні,

На подвір’ю коні посідлані,

Чи збираєсь їхать по дівчину?»

Зоря дівці тихо відповіла: /189/

«На здоров’є, красная дівчино!

Проходила-м з узтока на запад,

Доходила-м над Герциковину

І видала хату войводину.

Білі в него двори повтворяні,

На подвір’ю коні посідлані.

Він зібрався, їде по дівчину —

Не по тебе, але по другую.

Три ти люде дали гану тую:

Оден каже, що ти роду злого,

Другий каже — злість у ній гадюча,

Третій каже, що сплюча, дрімлюча».

Закляла їм красная дівиця:

«Той, же каже, що я роду злого, —

Не діждав би потомства жадного;

Той, же каже — злість у ній гадюча, —

Щоб гадюки серце обмотали,

В кучерах му літо літували,

В пазушині зиму зимували;

Той, же каже, що сплюча, дрімлюча,

Тому дев’ять літ тяжко хворати,

А в недузі хвилі не здрімати».

ЗНАКИ ЧЕМНОЇ ДІВЧИНИ

Сараєво ¹ рано затворено,

А ранньою поров утворено;

Молод хлопець Лазор відтворяє,

Лазореві мати розраджає:

«Лазороньку, мій ти милий сину!

Як си будеш вибирав дівчину,

Не дивися на шиті рукави,

Лиш дивися на хід, на поставу;

Не дивися, чи головка гладка,

Лиш дивися, чи метена хатка» ².

ВИХОВАНЄ

Росла іва серед Сараєва,

Вшир росла на пів-Сараєва,

Вгору пнеся аж під небо гіля, /190/

А під нею свість з дівером сіла ¹;

Дівер свісті з шовку сукню крає,

Сукню крає, все на свість зглядае:

«Ой свістонько, рум’яна рожонько!

Чи ти росла, на сосну глядючи,

Чи на яблінь, дерево саджене,

Чи на брата мого гадаючи?»

Діверові свість так відповіла:

«Ні я росла, на сосну глядючи,

Ні на яблінь, дерево саджене,

Ні на брата твого гадаючи;

Лиш мя мати одиначку мала,

Вна мя медом, цукром годувала,

Вна мя сночи ² вином умивала,

Опівночі медом солоденьким,

Щоби-м була біла й рум’яненька;

Вна тоненьким прутком мя корняла,

Щоби-м росла тонка й височенька».

ДІВЧИНА МОЛОДЦЯМ ВСЛУГУЄ

Любо, мило, як підвечір гляну,

Тамка долів край тихог Дунаю,

Де козаки шатра розпинають,

А під ними винце попивають,

Та їм служить дівчина красненька:

Що котрому чарочку подає,

Каждий єю к собі пригортає.

До них каже красна услуженька:

«Ой ви, хлопці, панове молодці!

Хоч я можу вам усім служити,

Лиш не можу усіх вас любити,

Йно єдного, кого серце каже,

Кого каже, із тотим ся зв’яже».

ЩО КОМУ ДО УПОДОБИ

Заснув Ранко під явором,

Аж там ішли дівки збором, /191/

Межи собов гаморили,

Що би вони над все хтіли?

Найстаршая ісказала:

«Я би перстеня бажала».

Середуща ісказала:

«Я би пояска бажала».

А молодша ісказала:

«Я би Ранка си бажала;

Бо перстінчик розломиться,

Поясочок ізноситься,

Повік з Ранком не втямиться».

ДОНЬКА РОЗУМНІЙША

Док я була в мамочки маленька,

Красно мені розраджала ненька,

Щоб не пити вина червоного,

Не носити вінка зеленого

Й не любити хлопця молодого.

Як небога тепер розгадаю,

То всю красу від винця я маю,

Всю утіху з вінка зеленого,

А всю любість з хлопця молодого.

КОТРА НЕНЬКИ НЕ ПОСЛУХАЄ

Мати Марцю заплітала

То вп’ятеро, вдев’ятеро,

А заплівши, наказала:

«Чуєш, Марцю, мила доню,

Коли пійдеш в поле долов,

Долів в поле, долів в коло ¹,

Не йми Томка зачіпати;

Томко хлопець не жонатий,

А ти, Марцю, не віддана».

Марця неньки не слухала,

Вна пійшла си в поле долов,

Долів в поле, долів в коло,

Стала Томка зачіпати. /192/

Томко в танцю вимахає,

На служеньки поморгає:

«Підведіте коні д колі,

І рижого, і гнідого».

То ся слуги здогадали,

Коні д колі проводжали,

І рижого, і гнідого.

Томко скочив на гнідого,

Марцю сіпнув на рижого.

Через поле гнеть * махнули,

Як звіздочка через небо.

Коль вже покрай поля були,

Тогді каже Томко Марці:

«Видиш, Марцю, сухий явір,

Там тя хочу повісити,

Муть тя вірли крильми бити,

А ворони очі пити».

Взяла Марця нарікати:

«Горе ж мені, милий боже!

Так то дієся негоже,

Як хто неньки не вважає!»

Лиш ю Томко потішає:

«Ой не бійся, Марцю моя!

Не сухі то там явори,

Але білі мої двори;

Там ти милов мені будеш,

Там о матері забудеш».

* Геть.

РАДА МИЛІЙ

Ходи, мила, най тя приголублю,

Де зірчемо ¹, то там ся зійдемо,

Чи у моїм, чи в твоїм садочку,

Чи під мою, чи твою рожочку.

Ти ся, мила, перекинеш в рожу,

А я молод у бабочку божу ²;

Йму літати, к рожі припадати:

Люде скажуть, що я рожу клюю.

А я тайно дівчину цілую. /193/

ЗГАДКА

Тямиш, душко, як-єсь моєв була,

На мим лоні слізоньки ронила,

Сльози лляла, крізь плач говорила:

«Скари *, боже, ту дівчину щиру,

Котра держить паробкові віру,

Бо як чисте воно небо синє,

Хвилю чисте, хвиля го захмурить,

Так дівчину паробочок дурить.

Док цілує: «Буду ся женити».

Обцілує: «Тра ся обробити».

Мине осінь, та зима настає,

А він, гінтяй ¹, другу підмовляє».

* Скарай.

ШКОДА ЧАС МАРНОВАТИ

Зима минає,

Душенько моя!

Весна настає,

Птиця співає,

Душенько моя!

Цвіте роженька,

Все ся милує,

Все ся цілує,

Душенько моя!

Час ся марнує,

Що ти, миленька

Душенько моя!

Ні заручена,

Ні залюблена,

Душенько моя!

Літа си губиш,

Мене не любиш. /194/

ДІВОЧИЙ СУД

Сіяли цвітки три красні дівки,

Рутку горою, мак долиною.

Та пустий хлопець в зільничок вскочив,

В зільничок вскочив, грядки толочив.

А дівки взяли сіть наставили,

Хлопця-молодця в сітки зловили.

Стали го своїм судом судити:

Перша всудила, щоб го спалити,

Друга всудила, щоб вилудити,

Третя всудила, щоб повісити.

Хлопець-молодець так ся в них просить:

«Я не золото, щоб-сте палили,

Ні я не олень, щоб-сте пуджали.

Лиш паробочок, то мя повісьте

На пусту сливку — на красну дівку».

ДАМ’ЯН І ЄГО ЛЮБКА

Ой в Омера вище Сараєва

Там висока гора коло двора,

Під горою левада зелена,

На леваді коло розточено.

У тім колі Дам’янова жена

Головою усіх переходить,

А красою усім перед водить.

Та промовив із кола Никола:

«Закрий очі, красна молодичко,

Бо чрез твоє біленькеє личко

Нині твому Дам’яну вмирати».

Ой не встиг він ті слова сказати,

Грим! — з-за гори зеленой хтось стрілив

Та Дам’яна право * в серце вцілив!

Ой припала мила в головочку:

«Світле сонце, любий Дам’яночку,

Що-сь так мене освітило ясно,

Та так борзо за гороньку зашло?!»

«Любко моя, роженько запашна,

Що так красно була-сь ми зацвіла,

Та й тяжкому ворогу-сь лишила!»

* Прямо, просто. /195/

УВОЛЕНА ВОЛЯ

«Ой дівонько, рум’яна рожонько,

Ні саджена, ні пересаджена,

Ні студенов водов підливана,

Ані рвана, ані не пахана,

Ні люблена, ані цілована,

Позволь, душко, най тя поцілую!»

«Мож, молодче, кілько ти ся схоче,

Мій городець при твоїй леваді:

Там я вийду цвітки підливати,

А ти вийди коні напувати;

Цілуй, хлопче, кілько ти ся хоче,

Лиш білого не здави личенька,

Щоби з личка не пізнала ненька».

НЕЩАСНА

Хлопцеві дівчина перстень віддавала,

Перстень віддавала, на рід нарікала:

«На ти, милий, перстень, тебе жене прічка ¹,

І отець, і мати, братчик і сестричка.

Най ся лиш о мені слава не розходить,

Бо я сиротонька, нещасна дівонька,

Я васильок сію, мені полин сходить.

Ой ти полиноньку, мій гіркий цвітоньку,

Будуть мя тобою дружбоньки квітчати,

Як мя будуть тужну у труну складати!»

ЗАВИСТЬ

Росли вкупі два явори, росли,

Межи ними шиловата сосна;

То не були явори зелені

Ні меж ними шиловата сосна,

Лиш то були два братя роджені,

Один Павло, а другий Радуло,

Межи ними сестриця Єлиця.

Сестру братя так дуже любили,

Що є в світі, гостинці зносили, /196/

Напослідок дали вни сестриці

Красний ножик із самої криці ¹ —

Срібна похва, золота окова.

Як то вздріла молода Павлова,

Завистила своєй зовиці

Та кликнула паню Радулову:

«Ятрівонько, по бозі сестронько!

Чи не знаєш отруї якої?

Струїла би-м брата із сестрою».

На то каже Радулова паня:

«Біг з тобою, моя ятрівонько!

Я трутизни ізроду не знала;

Таже й мене братоньки любили,

Вони й мені дарунки носили».

Як то паня Павлова зачула,

Швидко в поле коником махнула

Та пробила коня вороного.

Відтак каже до муженька свого:

«На зло, Павле, ти сестру кохаєш,

На све лихо гостинці зношаєш,

Вна ти твого коника пробила».

Павло сестру Єлицю питає:

«Нащо-сь, сестро, тоє учинила?»

Сестра брату кленеся, як може:

«Не я, брате, так мені дай, боже,

Мені й тобі щастє та здоров’є!»

Сестрі братчик на все віру дає.

Як то паня Павлова уздріла,

Вона ніччю до саду приспіла,

Та й убила сокола сивого.

Відтак каже до муженька свого:

«На зло, Павле, ти сестру кохаєш,

На све лихо гостинці зношаєш,

Вна ти твого сокола убила».

Павло сестру Єлицю питає:

«Нащо-сь, сестро, тоє учинила?»

Сестра брату кленеся, як може:

«Не я, брате, так мені дай, боже,

Мені й тобі щастє та здоров’є!»

Сестрі братчик на все віру дає.

Як то паня Павлова уздріла,

Пізно ніччю із постелі встала

Та зовичин красний ножик вкрала, /197/

Ним дитину в колисці пробила.

Скоро рано зоря зазоріла,

Сама вбігла до муженька свого,

Ручки ломить, крізь сльози говорить:

«На зло, брате, ти сестру кохаєш,

На све лихо гостинці зношаєш,

Вна ти твого синонька убила,

За собов ді й слідочки лишила».

Як сказала то жінка їй брату,

То він скочив в горішню кімнату, —

Сестра спала в перинах імхових,

Злотий ножик єї в узголов’їх.

Братчик злотий той ножик виймає,

З срібних похвів єго добуває,

Аж на вістрю кровця обсихає!

А пан Павло, скоро то уздрів,

Лютий сестру за руку збудив:

«Сестро вража, бий тя божа сила!

Най би-сь була коня ми пробила,

Най би-сь вбила сокола сивого,

За що-сь з’їла синонька милого?!»

Сестра брату кленеся, як може:

«Не я, брате, так мені дай, боже,

Мені й тобі щастє та здоров’є!

Як клятьбі сій не віруєш, брате,

Кажи д коням живу прив’язати,

Най мя коні в кусні розривають,

Моє тіло вірли роз’їдають!»

Але братчик на клятьбу не дбає,

Сестру в чисте поле проводжає,

Прив’язав ю коневі до хвоста,

Пустив з вітром: «Нажилась ся доста!»

Ой де крапля їй кровоньки пала,

Там виросли васильки та рожа;

Де вна сама собою упала,

Там постала церківочка божа.

Мало часу по тому минало,

То Павлова дуже-сь розболіла,

Дев’ять років тяженько хиріла,

Крізь реберця трава проникала,

В траві люті гади вилягались,

Очі пили та в траву ся крили.

Тяжко стогне молода Павлова /198/

Та й так каже до муженька свого:

«Чуєш, Павле, ти мій милий мужу,

Вези мене хворую, недужу,

Де зовиці церківонька біла,

Чей би мене церковця спростила?!»

Скоро Павло учув тії слова,

Повіз єї до церкви-зовиці.

Як же були близенько дзвіниці,

Щось із церкви до них викликає:

«Іди відси в пропасть, негіднице,

Гріхів твоїх й церква не прощає!»

Як то грішна Павлова зачула,

То на свого муженька кивнула:

«Не вези мя у двори біленькі,

Лиш вези мя в поля широченькі;

Нагрішила-м на сім світі доста —

Прив’яжи мя коневі до хвоста,

Най мя коні в кусні розривають,

Грішне тіло вірли роз’їдають!»

Павло жінці по всім послух дає,

В чисте поле ю випроводжає,

Прив’язав ю коневі до хвоста,

Пустив з вітром: «Погуляй си доста!»

Ой де впала їй кровці краплина,

То там виріс бодяк та тернина;

Де вна сама собою упала,

Там під нею земля ся запала

Та й широке озерище стало.

А із води коник виниряє,

На нім злота колиска гойдає,

На колисці соколик сивенький,

А в колисці хлопчичок маленький,

Під борідков та з ножиком рука,

Що убила невинятко — сука.

ТРИ ТУЗІ ¹

Соловій пташина

Усім спокій дала,

Мені молодому

Три тузі задала. /199/

Ой перва ми туга

На моїм серденьку,

Що мя молодого

Ненька не женила.

А друга ми туга

На моїм серденьку,

Що мій ворон коник

Підо мнов не грає.

А третя ми туга

На моїм серденьку,

Що ся моя мила

На мя розсердила.

Копайте ми яму

На полі широкім,

Дві стопі широку,

Довгу на чотири.

Вище головоньки

Рожу посадіте,

А нижче ніжочок

Воду ізпустіте.

Як молод перейде,

Най ся затикає;

Як старий перейде,

Най ся прохолодить.

СМЕРТЬ МИЛИХ

Двоє милих щире ся любило,

При одній ся водиці вмивали,

В один рушник личко утирали.

Літенько минає, а ніхто не знає;

А на друге літо усі ся дізнали,

Дізналися і отець, і мати;

Мати не дасть, щоб їм ся любити,

Розлучила дороге і миле.

Милий милій через звізду каже:

«Умри, мила, вечер у суботу,

А я молод рано у неділю».

Що сказали, тоте і вчинили:

Вмерла мила вечер у суботу,

Вмер миленький рано у неділю. /200/

Поховали одне близь другого,

А крізь землю руки їм злучили,

В руки дали яблука зелені.

Мало часу потому минуло,

А над милим росте яль зелена,

Над милою роженька рум’яна;

Обвилася рожа на ялиці,

Як шовк м’ягкий коло красних цвітів.

АСАН-АГИНИЦЯ

(Далматинськая пісня) ¹

Що білієсь на горі зеленій,

Чи то сніги, чи то лебедоньки?

Якби сніги, вже би покіпніли,

Лебедоньки давно б полетіли;

Ні сніги то, ані лебедове,

Лиш наметце Асан-Аганове.

Він хорує на тяжкії рани.

Прийшла к нему мати і сестриця,

Любій жінці чрез стид не годиться.

Як вже трохи єму поліпшило,

Написав він до жіночки сміло:

«Не жди мене у біленькім дворі,

Ні у дворі, ні у моїм роді».

Ой як жінка се письмо уздріла,

То як стала, так і скостеніла.

Аж ту й коні дуднять коло хати;

Агиниця хтіла утікати

Хоть віконцем стрімголов із вежі,

Та за нею дві доньці поспіли:

«Ой вернися, мамо наша мила!

Не прибув то Асан-Ага батько,

Лишень Бежо Пинторович дядько».

Агиниця милог брата стисла,

З люби щирой аж на шию ввисла:

«Милий брате! Чи не стид великий,

Проганяє від п’ятеро дітей!»

Мовчить Бежо, не відповідає,

Лиш в кишеню шовкову сягає

Та розправу на письмі подає: /201/

Щоб їй з мужом навік розвід мати,

К старій неньці одній повертати.

Як письмо се паня прочитала,

То двох синків в чоло ціловала,

Обі доньці в личка рум’яненькі;

Тілько синок в колисці маленькій,

Той лиш неньці серце роздирає.

Аж ю братчик бере за рученьки,

Силоміцю к собі відриває.

Посадив ю на коника свого

Та повіз ю до двора рідного.

Ой недовго вна була в родини,

Ледве тиждень, коротенькі днини;

Красна паня, добрий рід всі знають,

Зо всіх сторон в свати посилають,

А найбільше судія ² Імоський.

Паня брата своєго просила:

«Любий брате! як ти сестра мила,

Не дай мене замуж за нікого,

Най не в’яжу я світонька свого,

Най не тужить журне серце моє,

Дивлячися на сирітки свої!»

Але Бежо ні на що не дбає,

За Ймоського судію віддає.

Тогди паня братчика впросила,

Що біленький листок написала,

Наречену князю го післала:

«Милий князю! Кланяюсь низенько

й прошу тебе сим листом красненько:

Як ти будеш боярів збирати,

По княгиню з весілєм рушати,

Привези ми завійку довгеньку;

Як йму двори Агові минати,

Щоби-м слізні оченьки закрила,

На сирітки свої не гляділа».

А князь скоро той лист прочитав,

Пан-боярів живко позбирав,

Гучно, бучно гряде по княгиню.

Гаразд гості туди доходжали

І здорові назад повертали.

Ой вже двори Агові минають,

Аж дві доньці глядять у віконці, /202/

Оба синки надвір вибігають,

Сиротятка к неньці промовляють:

«Ой вернися, люба наша мамо,

Та ми тобі вечеряти дамо!»

Як то вчула Асан-Агиниця,

Скапли сльози на біленькі лиця,

Та старшого бояра просила:

«Боярине, як би рідний брате,

Кажи коні хвилю придержати,

Щоби-м своїх сиріт обділила».

Стали свати, стали і бояре.

Вона взяла роздавати дари:

Синкам дала мешти ³ саф’янові,

А панянкам сукні гатласові,

Ще й післала малому дитяти

Злотом шиті шовковії шати.

Асан-Ага всему-сь придивляє

Та на діти свої покликає:

«Сюда, діти, то не ваша мати!

Не хоче вже до вас повертати,

В неї серце тверде гірш каміня!»

Агиниця як сесе учула,

Білим личком о землю плюснула,

В тяжкім жалю та за сиротами

Тої хвилі і духа спустила,

На сирітки більше не смотріла!

/203/

КОРОЛИЦЬКІЇ ПІСНІ ¹

ПОПОВІ

Ой прийшли ми горі

На попові двори,

На поповім дворі

Саджені явори;

Під ними гуляє

Красна попадочка,

А за нею ходить

Синджелія дочка,

Так неньці говорить:

«Ходи, мила мати,

Гостей дарувати:

Королю світлому

Подай ворон коня;

Молод хорунжому

Коругву шовкову;

Світлій королівні

Два ковточки срібні;

А дівонькам гожим

По квіточці рожі,

По другім фіялочки:

Щоб були красненькі,

Як тая рожочка,

Щоб були любенькі,

Як та фіялочка».

ШКОЛЯРЕВІ

Ой кажуть нам тутки:

Школяр самоукий

Сам книжку читає,

Єму книжка кає:

«Не їзди на коню,

Не убирай зброю,

Не пий горілоньки,

Не люби дівоньки».

Школяр не слухає, /204/

Що в книжці читає:

Все на коню грає,

Шабельков махає,

Більше п’є горівку

Та й цілує дівку.

Попередня     Головна     Наступна             Примітки