[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 421-474.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки

Антін Любич МОГИЛЬНИЦЬКИЙ
1811 — 1873

Антін Любич Могильницький народився З березня 1811 р. в с. Підгірках (тепер Калуського району, Івано-Франківської області) у родині священика. Дитячі роки провів у м. Солотвині, куди переїхала сім’я після смерті батька у 1813 р. Вітчим мало цікавився здібним, допитливим хлопцем. Лише у 16 років А. Могильницький став учнем гімназії у м. Бучачі. Через порушення гімназійних правил А. Могильницький змушений був міняти місце навчання (Чернівці, Львів) і закінчив гімназію у Будапешті. Далі А. Могильницький навчався у Львівській семінарії, яку закінчив у 1840 р. Займав спочатку посаду парафіяльного адміністратора в селах Хутарі, Стрийського округу, і Зборі, Калуського округу, а потім священика в с. Комарові, Станіславського округу. Одночасно працював і приватним учителем.

Літературну діяльність А. Могильницький розпочав 1838 р. Боротьба за рідну мову і літературу для народу стає його кровною справою, головним змістом його поезій і публіцистики. «Житє Могильницького від самого 1838 року до єго смерті, — писав І. Франко, — було немов дзеркалом, в котрім /424/ досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа». Революційні події 1848 р. пожвавили творчу і громадську діяльність письменника. В цей час він пише велику романтичну поему на матеріалі народних переказів «Скит Манявський», баладу «Русин-воїн», збирається видавати літературний журнал. Наступ реакції після придушення революції зруйнував задуми письменника.

З 1859 року А. Могильницький жив у селі Бабче, Богородчанського округу. 1861 р. був обраний послом до крайового сейму та делегатом до державної ради у Відні, де 27 червня того ж року виступив з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою.

В останні роки свого життя письменник майже нічого не писав, стояв осторонь літературного і громадського життя. 13 серпня 1873 р., будучи проїздом у с. Яблінці, Богородчанського округу, А. Могильницький несподівано помер.

Обізнаний добре з античною і західноєвропейською літературами та багатьма іноземними мовами, А. Могильницький усвідомлював значне відставання української літератури і щиро прагнув внести свій посильний вклад у її рдзвиток. Кращими сторонами своєї творчості і громадської діяльності він розвивав передові ідеї М. Шашкевича. Це дало підставу І. Франкові твердити, що А. Могильницького цілком справедливо зачислюють до «перших будителів руського духа в Галичині».

ПОЕЗІЇ

[РІДНА МОВА]

Кождий нарід, хоть би дикий *,

Любить свій родинний край,

Любить отцівські язики,

Свою мову і звичай.

Дикий, котрий в курній хаті

Довгу зиму сам сидить,

В сльоті, студені на маті

В лісах і вертепах спить.

Мильший єму край родимий,

Мильший отців тісний кут,.

Як багатий світ ізмінний,

Где з золотих кубків п’ють.

Мильша єму отців мова,

Як бесіди глас чужий;

Хоть убога в красні слова,

Предці то забиток свій!

Завези го до палати,

Най в золотім ложу спить:

Завсе він до своєй хати,

До ліп’янки затужить.

* Відсталий, забитий. /426/

Сам невдячний син Бескидів

Згордив свій любимий рід,

Жичить мови від сусідів,

А до своєй чує встид!..

Ледве письмо з заграниці

В нашу землю загостить,

Як по воду до кирниці,

Кождий до него спішить!

І мудрості в нім шукає,

А мудрості — ані слід,

Нема правди — він читає

Повний блудів дивоглєд.

Голову ним завертає

І невинність ісказить,

А свого ся відрікає

І чужого бога чтить.

Як мотиль з вітром іграє,

Б’є крилами і гуде,

З пустих цвітів мед збирає,

Але меду не знайде;

Так нам книги зверха красні,

Мудрі, пожиточні всі,

Всередині ж пусті басні,

Ніби тіло без душі.

Ми їх предці вихваляєм,

Чуже — красне, своє — бридь...

Отців мови ся встидаєм?..

Ах, невдячний, гидний встид!

Тадже руський язик милий

Колись в честі красно цвів,

Колись князі говорили,

Нині власність простаків!..

Ним колись великі царі

Становили брань і мир, /427/

Ним колись світлі бояри

Оздобляли князей двір!

Ми, невдячні їх виродки,

Топчем отців чесний дар,

Не смакує, хоть солодкий,

Хоть легкий, то нам тягар.

А коли нам чужі слова

Так припали до смаку,

Відречімся!.. Руська мова

Най загине до знаку!..

Нове собі ім’я даймо,

Вже не русин, якесь інне!..

Але, братя, погадаймо,

Що з язиком плем’я гине!

Може, мовлю вам замного?

Нудить вас мій простий стих?

Я не мовлю ніщо злого,

Бо що правда, то не гріх!

ЗГАДКА СТАРОВИНИ

Колись русин з-під Бескидів

Так тяженько не думав,

Бо ся в добрім щастю видів,

Злої долі не дізнав.

Але того щастя мати

Давно в темнім гробі спить,

Не хочу єй споминати,

Бо жаль серце розранить.

Сонце вкрило ясні лучі,

Що галицький гріли рай,

А нещастя рясна туча

Злялася на руський край. /428/

Як з облаків чорні хмари

Шлють на землю град і грім,

Так на руський рід татари

Смерть і згубу несли всім.

Відки рано сходить зоря

І новий світає день —

Далеко від Чорномор’я

Меч нас нищив і огень.

Видів русин, як з городів

Дим ся в облак підносив,

Як з побитих многих родів

Чорний потік крові плив.

Видів, як міста багаті,

Красні села рабував,

Бранців з отцівської хати

Поган до неволі гнав;

Як старенький отець рідний

В гірких сльозах ся купав,

Потрачених діток, бідний,

Із неволі виглядав.

Коли мати вдень і вночи

Ізливала сльозів здрій,

Не могла по сину, дочи

Утолити жаль тяжкий.

Жона вірна свого друга,

Муж дружину виглядав,

Дітям тяжка в серцю туга:

Отця, матку ворог взяв!

І вкладав на них окови,

Гонив в степи, в пущі, в Крим:

«Мати! отче! будь здоровий!

Вже ся більше не узрим!»

Дармо русин із чужини

Додомоньку поглядав,

Дармо з вітром до родини

Жаль тяженький посилав. /429/

Поезія А. Могильницького «Пробудися, соловію...» в листі до Я. Головацького від 10 липня 1848 р. (Фотокопія автографа). /430/

В єго землі все спустіло,

Лиш плач чути по лісах,

Поле трупом ся покрило,

Всюди жалість, смерть і страх!

В церквах божа мовчить хвала,

Не голосить свята дзвін,

Земля плодів му не дала,

Облогом лежить загін!

Тільки всипані могили,

Що отців кості покрили,

Споминають смутний час,

Гіршу долю, як у нас!

Але не сам татар дикий

Кривди нам чинив великі —

Ще хтось... Міг би вилічити...

Але краще пробачити.

Міг би-м о тім говорити...

Єсть куди! Широке поле!

Але волю замовчати,

Бо нас правда в очі коле!

* * *

Пробудися, соловію,

Защебечи по-старому:

Вже розвився руський гай!

Не заглушиш піснь нічию,

Не завадиш тим нікому,

Сміло собі заспівай!

Зима люта вже стаяла,

Що в нас пару запирала,

Легко вільна грудь дишить.

Весна люба сипле цвіти

Межи гожі руські діти,

А хто ж досі твердо спить? /431/

Колись в клітці під запором,

Хоть ти писок затикали,

Щебетав-єсь і думав;

Тепер запір розв’язали,

А ти вільний — та то сором,

Щоби-сь довше твердо спав!

Сядь при мені в буйнім лузі

На калиновій галузі,

Подумаймо си на спів:

Тим, що своє полюбили,

Не захрипне голос милий,

Не забракне красних слів!

Збудім сонце пісеньками,

Най золотить твар природи,

Най висушить очерет,

А жаби, що перед нами

Крекотали піснь незгоди,

Бігме ся розлізуть геть!

[1848]

УЧЕНИМ ЧЛЕНАМ РУСЬКОЇ МАТИЦІ ¹

(Нового року 1849)

З глубини лона темрявої ночі,

Котра, як з грузей всипана могила,

Жиюще тіло під курган звалила,

Запоморочила сліпотою очі.

Віки чотири на умі тяжила

І світло правди казнила в Еребі ²,

Зійшли-сте рясно, ясненькі світила,

Зірнички красні на галицькім небі!

Чи ж тото сонце, що світить вкруг світа,

Галицьку землю умисно минало?

Чи нам зріниця полудов покрита,

Щоби русинам і світла не стало? /432/

Чи від природи умом впосліджені

Ми підметчата, не питомі діти,

Тайнами судеб вічно призначені Образом скота в землю ся дивити?

Чи не тота то Слава ³, чесна мати,

Але мачуха грудьми нас плекала?

Наш ум і очі, ніби зведеняти,

Заглуздовала і долю закляла?

Чи-смо, як Ісав ⁴ молодшому брату,

Продали чемність, честь і ум здоровий.

Щоби носити, за дешеву плату,

На очах пітьму, на руках окови?

Чи, як сироти, малолітні діти,

Самі, що треба, взяти си не годні,

Мусим ся в руки мачухи дивити,

З плачем просити, відійти голодні?

Чи мають сили духу ослаблені,

А члени тіла уломні каліки

Глядіти світла крізь скла позичені,

Шукати правди чужими язики?

Чи так дух нищій руської дитини,

Що ум пізнаня, чувства грудь не має,

Мусить чекати тої окрушини,

Що десь з чужого столу їй спадає?

Чи язик руський так дикий, убогий,

Що краси світла не годен сказати?

І без чужої пустий запомоги

Мусив так довго Оіблогом лежати?

Ні! Від нас сонце геть не сторонило,

Бо Галичина на красній відсони,

Ані ся око полудов покрило,

Щоб не впустили світла темні блони.

Ні! Нам природа дала частку віна,

Яку в посагу беруть рідні діти,

Для ума таїн приступна глибина,

В світло ся можем, як орли, дивити! /433/

Ні! Нас родила Слава, красна мати,

Грудьми плекала, до лона тулила,

І добру долю любому дитяти

Сама вибрала і з нев заручила!

Ні! Ми з лакомства і плохої волі

Не загирили чемність свого роду,

Ми чули брем’я тяжкої неволі,

А нині любим світло і свободу!

Ні! Ми возростом і віком простигли,

На душі й тілі черстві, не каліки,

Щоби-смо світла і правди досягли.

Нащо ж нам довше братньої опіки?

Ні! Талант ума, чувство руськой груди,

Як нора вічна, не знає посухи,

Многим багатством процвітає всюди,

Не чує нужди збирати окрухи!

Ні! Язик руський солодкий, багатий,

Ревний соловій красної природи,

Чим довше мусив облогом лежати,

Дасть в перелозі тим буйніші плоди.

Лежав облогом, бо Галича діти,

Як голубиці тужливі, ласкаві,

Братнов руков ся дали неволити,

Язик і світло погребсти в темряві.

Довго тяжила пітьма мрачной ночі,

Бо брат, самолюб, хитрий і лукавий,

Сліпоти хмаров заслоняв нам очі,

На наших грузах клав храм своїй славі.

Довго тяжила, бо где світла хиба ⁵,

Там руки й ноги не стрясуть окови,

Зароблять мовчки пчоли трутам хліба...

Кривду, неволю не відопруть слови.

Сли часом Русі синове удачні

З верстви низької вгору ся піддвигли,

Щоб, як Прометей ⁶, силов духу значні,

Самі си світла аж з неба досягли. /434/

Ту ж побратимці, на свій хосен бачні,

Як в живім плоті вищий верх пристригли,

Або в облуді миленькі і вдячні

Перекрестили, до себе потягли.

Але як зіля, саджене в затіни,

Хоть городник го дверми замикає,

Тісненьков шпарков тиснеться крізь стіни,

Свіжого вітру і світла шукає;

Або соняшник головку розцвілу,

Хотя бур’ян го кругом заслоняє,

За бігом сонця керує похилу

І крізь заслони світла досягає,

Так руські діти, хоть в темній неволі,

Ніч чтирьох віків в ліності не спали,

Цвіли тихенько, як фіялки в полі,

Красу і воню потомству ховали.

Днесь, где звістуни нової погоди

Чотиривічну пітьму розігнали,

Змарніле личко тих дітей природи

Світлом свободи рясненько обляли.

Як ранній мравій до нового діла,

Встаньте розсвітом во общій потребі,

Засвітіть братям народні світила,

Зірнички умні, на галицькім небі!

Хоть тоті ревні русалочки діти ⁷

Неприкрашені, плохі, соромливі,

Як оболоня самородні цвіти,

Порозкидані на галицькій ниві;

Не оброблені ученими труди,

Не посвячені шумно славній музі,

В простачка умі, в нескаженій груди

Думку сумують, як пташина в лузі,

Без тепла, влаги, без прикраси штуки,

Хоть в’яли, зябли сльотавої ночі,

Хоть обривали пуп’янки злі руки,

Билє, листочки гордий враг толочив. /435/

Власне, з причини, же обліг одвічний

Не стратив соки, щороку не м’ятий,

Видасть цвіт красний, овоч пожиточний

І буде плоди потомству давати.

Пустять в управнім городці корінє,

Руки сплетуть їх в віночки красаві,

Взростуть під облак, руське поколінє

Збудує храм з них народної слави.

Котрі з нас світла з-під спуда дістати

По борбі многій були так щасливи,

Розпочинаймо храм той будувати,

Берім будівлю з отечества ниви!

З грудей свободи чувством упоєних

Положім перву основу храмини,

З уст соловія звуком солоджених

Пов’яжім угли і позводім стіни!

З любві горячой к любій Галичині

Покриймо стріхов сміливе склеплінє!

З талантів ума заткнім верх в храмині:

Най стоїть славна в соте поколінє!

Як руська вовна в руна покручена,

Іде в чужину на штучні верстати,

Там в сукно сткана, барвов украшена,

До нас вертає, дає красні шати, —

Так цвітки умні з неуправной грядки

Зірвім на храма внутрінні оздоби,

Нашов науков приберім в порядки,

Віддаймо братям учені вироби!

Щоб красов щиров всі часті сіяли,

Не приліпляймо чужі окружини,

Чужі відкиньмо геть матеріали,

Серця, язика не жичмо з чужини!

Сли коли в ума джерелах посуха,

І бодрий Гомер зачне вже дрімати ⁸,

Сли грудь застигне, згасне огень духа,

Чувства і світла тяжко з них дістати! /436/

Нащо ж скликати Музи Гелікону ⁹,

Нащо рушати Пеліон і Осса ¹⁰,

Коли гаями від Сяну до Дону

Рядить русалка золотоволоса?

Нащо прагнути води Гіппокрени ¹¹

І на Пегаса ¹² спускатися ноги,

Сли в лоні Русі кождий здрій студений,

Гомонять славов Дніпрові пороги?

Нащо ся дерти, де Парнас і Іда ¹³,

Богів престоли, під облак сягають,

Сли хребет, боки нашого Бескида

Красов багатов природи сіяють?

Нащо зривати струни Апольліна ¹⁴,

Зичити ліри в старого Орфія ¹⁵,

Сли краснов думков дзвенить полонина,

Аж завстидає не раз соловія?

Нащо бродити в Скамандрі ¹⁶, Цефісі ¹⁷,

В намулах Стікса ¹⁸, в вирах Еридану ¹⁹.

Сли чисті струї і в Дністрі, і в Тисі,

І в норах Пруту, і в джерелах Сяну?

Нащо піснь здасться золотого руна,

Як ся Язони і Тезеї ²⁰ били,

Сли храбрість Русі скаже кримська луна,

Славу козацьку — степові могили?

Нащо думати, як за красні лиця

Бився завзято Гектор ²¹ із Ахіллом,

Сли руські гожі, надобні дівиці

Сталість і вірність лучать з личком білим?

Що ж ся журити, як брав на коркоші

Еней Анхіза ²², як горіла Троя,

Сли нам не завше сміються розкоші

І часто нужда докучає своя?

Нащо черпати натхненя для вітій

З джерел кастальських ²³ і з Дельфів ²⁴ триножка,

Сли знайде в грудях колодязь багатий

Віщун, і знахар, і своя ворожка? /437/

Що ся сміяти з Плавта ²⁵, Молієра ²⁶,

Где склад чужих слів до сміху наводить,

Сли радість в оці, на устах сміх щирий

З вільної груді, з гаразду походить?

Нащо гадками старого Вергіля ²⁷

Справляти скиби родимого плуга,

Сли тяжкий колос Покуття, Поділя

Жнеться при піснях і в джерелах Буга?

Що плюндрувати Шіллера і Гете,

Томка ²⁸, Адама ²⁹, Бальзака, Байрона,

Сли з руськой груді виснують поети

Родимой пісні найсолодші тони?

Нащо мудрості правди і вимови

Брати з Пандектів ³⁰, з Гегля ³¹, з Ціцерона ³²,

Сли звук родимий і розум здоровий

Мудрість і правду візьмуть з свого лона?

Як світло боже, правди святой віри

Чужий язик нам голосити сміє?

Чи праву віру і молитви щирі

В язиці нашім бог не розуміє?

Хто силам духа і правилам штуки

Питомим, своїм ще не довіряє,

Світло розуму і ядро науки

В чужих язиках усильно шукає.

Як кравцям вільно з чужої сукмани

До сукна свого узори крою брати,

Але огидно в не свої лахмани

Чужі вшивати різнобарвні лати.

А тих виродків неудачна щипта,

Що любові свого язика не мають

І за м’ясними горшками Єгипту,

Як жиди в пущі, тужать і вздихають;

Котрі питому солоденьку мову

Родимим звуком віддати не годні,

Ніби безчесну власність простакову

Ногов погорди толочать виродні, — /438/

Най з пустоцвітів чистять чужу грядку,

Як джмелі, оси беруть спад з росою,

В дуплах без уля не спрячуть пожитку,

Хісном вощину не зароблять свою!

Хоть цвіти красні зірвуть гдесь в чужині,

Не пустять корінь в родимі загони;

Хоть пустять зрана, в нешпірній годині

Зів’януть, згаснуть без пахнущой воні.

Хоть би мудрості джерела глибокі

З чужин в порожню голову налляли,

Чужов прикрасов, як плохі сороки

Перами пави, шумно ся прибрали;

Як хміль, фасоля на тичці спилені,

З тичков зломленов в грузи ся зваляють,

І самі пави пера позичені

Плохим сорокам геть повиривають.

Як скупих гроші, в шкатулах замкнені,

Не дадуть бідним в нужді запомоги,

Як лучі світла, густо заслонені,

Сліпим не вкажуть правої дороги,

Так шумна мудрість, але чужа мова

Світла прагнучих не покріпить братій,

Будуть з уст руських чужозвучні слова,

Як Танталь ³³ воду, без скутку хапати.

Але хоть в кождій умності галузі

Лиш своє світло розжене темноти,

Раз чужій мусим жертвовати Музі

І повторити Геркуля ³⁴ роботи.

Любов чужини, встид язика свого,

На що хорує чесна вищість наша,

Вимести треба, ніби смітя много,

Що загаїло стайню Авгіяша.

Голосну напасть, хитрості лук скритий,

На плем’я наше наносячи біди,

Мужество ум,а мусить прискромити

Перекинчиків смрідні Стимфаліди, /439/

Що як страшливий лоб змія із Лерни,

Хоть.го меч острий сто рази відотне,

Січе жалом ще і к нам ся оберне,

На одній шиї росте в число сотне.

З глибокой пащі таких дивоглядів

Вільність народну мусимо тягнути,

Як старий герой овоч Гесперидів

Аж гдесь в Атласа внутрностях замкнутий.

А на зводливе ставши роздоріжє,

Як подумаєм, котрий нам путь правий,

Зачнуть лудити дві богині гожі:

Одна в облуду, а друга до слави.

Хоть путь до слави стрімкий і жестокий, —

Світлий, багатий храм той богині,

Хоть рясним потом скропим трудні кроки, —

З рож вінець красний росте на тернині.

А тота друга, що звуком Сирени ³⁵

Вабить до себе, і хоче приспати,

І розпестити тіла добрі члени,

І розірвати тіло рідних братій,

Хоть віри своєй голосить догмати

«Союз братерства, свобідний, зрівнаний» ³⁶.

Страх нам з Улісса рук дари ³⁷ приймати,

Бо рівень — пропасть, бо вільність — кайдани.

Спитаймо лучче плохого голуба:

Чого втікає, хоч мало тривоги?

Бо вже му в очі зазирала згуба,

В гострих го шпонах тримав яструб срогий.

Чого ся рибка аж на дно нуряє,

Сли где на плесі заздрить піни грудку?

Бо й тіні своїй вже не довіряє,

Коли на остру раз застряла вудку.

Як орли смілі вгору ся взбиваймо,

Минаймо здаля принади і сіти,

Крізь густі хмари світла добуваймо,

Щоб раз зажжене не далось згасити. /440/

А хоть не раз ще густа тьми злива

Примрачить світла лице нам любезне,

Вийде наверх, як на воді олива,

Перед тхом правди ложна гущ іщезне.

Най рве честь нашу єхиднино плем’я

І сили пекла на згубу порушить,

Глибокі рани кривд погоїть врем’я,

Злості ся жало в сталій груді скрушить.

Ні їдь солодка, ні галас роз’їлий

Любві родимой з серця нам не видре,

Не загородить дорогу до ціли

Блуд Діаніри ³⁸ ні зуби гідри ³⁹.

Долонь не вкриє сонця лице любе,

Кремінь без сталі іскорку не скреше.

Тим ся спокіймо, сли к нам острять зуби:

Таже й на бога пес бреше!

В Комарові 1(13)/ I 1849

РУСИН ВОЯК

(Балада)

І

Чи уміють руські діти

Отечеський край любити,

Чи уміють або ні?

Тота правда, кому дома,

Хоть ю видить, несвідома,

Най спитає в чужині!

Коби-сь вітер від западу,

Від Дунаю, Тиси, Паду,

Бесіду порозумів,

Ой, учув би-сь, як русини

Тугу серця із чужини

Посилають з ним домів! /441/

Коби-сь спитав тої птиці,

Що вертає з-за границі

В нашу землю навесні, —

Прочитав би-сь любі вісти

На їх крилах, ніби листи,

Написані в чужині:

«Хоть церкви тут і палати

Верхом хмари досягати

І здаються золоті,

Міста, села мармурові,

Як дуб густо у дуброві,

Стоять в світлій красоті;

Хоть хліб білий, смачні вина,

І дівчата, як калина,

В полі риж, замість вівса,

Легші зими, довші літа,

І природа цвітом крита,

Погіднійші небеса, —

Однак серце з туги в’яне,

Тебе доки не огляне,

Свята земле русинів!

Бо там кращі курні хати,

З сірачини м’ягші шати,

Коломийки мильший спів.

Однак часто вдень і вночі

Рясна слізка змочить очі

І тяженько зітхне грудь,

Бо там рідний батько, ненька,

Брат, сестричка солоденька

Кажуть серцю: не забудь!

Однак гадка неустанна

Тяжить з вечора до рана,

Ніби брем’я тяжке диб,

Бо цвіт кращий в полонині,

Колос тяжчий на рівнині,

І вівсяний ліпший хліб! /442/

Однак тужу і думаю,

З зірничками розмовляю

І питаюся вітрів:

Що ж там любка чорнобрива?

Чи здорова? Чи щаслива?

Занесіть їй вість домів!

Однак в смутку чи в утісі,

Я в чужині, ніби в лісі,

Межи миром осамів:

Красні пісні і музики

Другим милі, мені дикі,

Бо не чую рідних слів!

Яка будь-то судьба скрита

Зажене мя на край світа,

І за море аж зайду,

Вітця, матки і сестриці,

Чорнобривки-голубиці,

Отечества не знайду.

В кім ліки для серця болю?

Кому скажу мою долю?

І тугу поділю з ким?

Ах коби ще з своєй хати

Раз хоть здаля оглядати

Підходящий вгору дим!

Сли мя тут смерть з житєм простить,

Побілені ворон кости

Не занесе аж домів,

Предці дух мій з хмаров синов

Стане над землев родиннов,

Щоб над нев на звіздах сів».

Хто любві такой не має,

Своїм рідним ся встидає,

З того правду всю пізнай,

Як уміють руські діти

Отечеський край любити,

Чужини ся запитай! /443/

Чи уміють руські діти

Отечества врагів бити,

Чи уміють або ні?

Хто хоть видить, ще не вірить,

Най ся з ними раз хоть змірить,

Попитає в чужині!

Отворім тоті могили,

Що землицю руську вкрили,

Чей сказати би могли,

Що в них порох руських костей,

Котрі били злобних гостей,

За отечество лягли.

Коби голос шуму знаний,

Розповіли би лимани,

Чорномор’я береги,

Як від руських людей фали

З кораблями-сь в дно нуряли

Бісурманські вороги.

Коби знали говорити

Тверді мури, мінарети,

От довідав би-сь ся знов:

Стамбул, Синоп, Переколи

Показали б руські стопи,

Розточену врагів кров.

Коби бандуристи встали,

Давню думку заспівали,

А послухав руський син,

Як ся наші били давно,

Сказав би Львів і Журавно,

Снятин, Збараж, Обертин.

І як з Криму злі татари,

Ніби з вітром чорні хмари,

Заливали наш язик,

Потім бранцем обтяжені

Розпирхали, поражені

Їдким вістрям руських пік. /444/

Коби книгів фоліяли

Щиру правду ісказали,

От би-сь много ся дізнав,

Як побіди грімкой хвали,

В котрих наші уділ мали,

Хтось на себе рахував!..

Хотінь, Орша, Віндобона

Дітей храбрих з Русі лона

Виділи рицарський чин

Іван Третій ¹, Кость з Острога ²,

Меч страшливий на ворога,

Чи ж не рідний Русі син?

Коби наші вечорниці

Знали давні небилиці

І родимий свій звичай,

Пізнали би, хто то були,

Котрих нині вже забули,

Хмельниченко і Нечай.

Вже не скажу всі пригоди:

Корсунь, Зборів, Жовті Води,

Бо когось би-м роздражнив.

Але скажу новше діло,

Що ся нашим придарило,

Як ся жваво русин бив.

II

Коли герой, син Корсики ³,

Віків наших вождь великий,

Підвалини світу стряс,

А народи Єуропи *,

Під єго звалені стопи,

Застогнали в оден час;

* Європи.

Коли князі і престоли

Змінялися з єго воли,

І не оден в грузи впав,

Він ордами з-над Секвани ⁴

В довголітній тяжкій брани

Край австрійський заливав. /445/

Тогди в ровенях Верони ⁵,

Для Ломбардів охорони,

Король, герой наш, стояв,

Під ним многих родів діти,

Як зібрані весни цвіти,

Стерегли монархи прав.

Межи ними — руська слава,

Гожі хлопці з Станіслава,

З Коломиї легіні,

Полк Булії з хоругвою

Розпростирав силу свою

В нерозірваній стіні.

Вже не тямлю, як го звано,

Чи Арколе ⁶, чи Леньяно ⁷,

Чи котре з італьських міст:

Там точився бій кервавий,

А скінчив для наших слави,

Як вам кождий оповість.

День був красний, весна мила

Цвітом землю пристелила,

І поранок золотий.

Ми готові вже до бою,

Кождий зладив ясну зброю

І відмовив пацір свій.

В рядах тихо, глухо, сумно,

Гейби кождий в своє трумно

Отворене поглядав;

Раз мороз пійде по тілі,

Кров ударить в лиця смілі,

Аж стрясеся весь состав!

Товариші шепчуть прощі:

«Сли враг кулев наші мощі

В сиру землю повалить,

Кого сей раз не досягне,

Най на гріб наш землі кине

І родині ознаймить, /446/

Що з тугов за своїм краєм

В чужій землі умираєм,

Як ся вояку годить,

І з собою той знак чулий,

Що-смо вірні царю були,

Понесемо в тамтой світ».

Офіцери з вождя волі,

Роздаючи нам паролі,

Додавали духу всім.

А вождь храбрий перед нами,

Оточений старшинами

На конику воронім,

Так промовив: «Мої діти!

Нині будем врагів бити,

Єуропи рицаря;

Ваша храбрість світу явна,

Страх геть набік! бо смерть славна

За вітчизну і царя!»

Ніби моря шумні фали,

Всі ся грімко відозвали,

Блисли зброєв і мечем:

«Що-смо вірні, днесь покажем,

Борше в бою всі поляжем,

Але з місця не втечем!»

Чи то бори з вихром грають,

Чи ся з шумом посувають

І вершками миготять?

Чи ся хмари гдесь урвали,

З берегів повиливали,

Валом грубим к нам летять?

Чи сигли ся запалили,

Густим димом світ затьмили,

В очеретах горить лім?

Чи воздушні Альпів щити

Хоче в пропасть повалити

З чорной хмари ясний грім? /447/

Ні! То франків обороти,

Ніби в танець до охоти,

Смілий вождь складає вряд,

Ручна зброя і гармати

Зачинають прокидати

Густі кулі, ніби град.

Улицями серед полі

Кукурудзи, риж, тополі

Понад річки береги;

По сім боці наші роти,

А з тамтого — ніби плоти,

Розставлені вороги.

«Гурра, хлопці! — загриміло, —

В ім’я боже, лише сміло!»

Гомін в хмарі ся відбив.

Курки блисли, кульки свисли,

Пушок пащі пожар присли,

Дим ся клубом покотив.

Бистрі коні чвалом гонять,

Шаблі ясні іскри ронять,

В похід гучно банди * тнуть.

Гучно, а нам не до того,

Бо під боком не з одного

Піски теплу кровцю п’ють!

* Горністи.

Крик, зойк, гриміт глушить уха,

Вид тьмить диму заверюха,

Середодня паде змрок,

Ми, обляні тяжким зноєм,

Прем французів сильним боєм,

Платим кров’ю кождий крок.

Вже олова смертна сила

Густі шики прорідила,

Як покіс, мертвець лежить,

З обох сторон многі страти,

Ми б’єм жваво, лиш не знати,

Хто з нас поле удержить? /448/

Втім ад’ютант дає знати:

«Хлопці! Моста добувати,

Що на річці нижче геть.

Ворог хутко зачав класти,

Щоби збоку на нас впасти.

Ступай, Булія, вперед!

Набій острий! А багнети

В стрільби сторцем застромити!

Жваво! Кроки подвоїть!»

Нім скінчив, а ми в тій хвили

Густов лавов повалили

Ворогові назустріть.

Туж на річки боці лівім

Вже ся франкам в очі дивим

І приступом берем міст;

Рясні кулі і багнети

Валять мужів, як з трепети

Сильна буря жовтий лист.

Вже-смо трупом загатили

Бистру річку, моста взяли

Крвавим боєм більшу часть,

Сил остатніх добуваєм,

Тяжкий напад відпираєм,

Чей ся решта з щастєм вдасть!

Але чи їх чортів сила

Принесла? Чи птахів крила?

Як ся взяли в рівнині?

Гдесь там нижче швалієри ⁸

Чвалом річку перебрели

І взяли нас в два огні!

Смерть, погибель, братя, всюди!

Шаблі в плечі, кулі в груди,

Многий вояк з моста — мик!

Мутна річка з руськой кровці,

А з нашої хоруговці

Не зістався — лиш патик! /449/

Ми, передні, ослаблені

І від наших відотнені,

Слово «пардон!» не рекли:

В рядах задніх більші сили,

Врагів стіни проломили

І до своїх утекли.

Нас на мості — гірка біда!

Обскочили, як пси діда,

Вороги і горнуть в плін;

Відобрали, где що було,

Гвер, багнети, порох, кулі,

Нічим бити — ану гинь!

Ми голіруч з оружинов

Прощаємся, як з дружинов,

Сльоза капле долілиць,

Так сто мужа з батальйону

Геть займили до прейзону,

Як телята до різниць.

А втім ззаду — що за диво?

Чи зірвався вихор живо

І туманом копотить?

Ах, то нам на оборону

Кирасирів півшвадрону

Через поле вчвал летить.

Ніби з хмари разом впали,

З рук чужих нас відобрали,

Гордий ворог хутко зник,

Бо тельмом, як вода з спусту,

Всіх посікли на капусту,

Лиш з оружєм віз утік.

«А слава ж ти, боже милий,

Що живцем нас хоч не з’їли,

Що вертаєм хоч такі!

Честь вояцьку чей не стратим

І французам ся відплатим,

Ще здорові кулаки!» /450/

А комендант нас в дві лави

Геть за фронтом так поставив:

«Ви, беззбройні, стійте тут,

Щоби ворог не взрів люки!»

А ми, поспускавши руки,

Дивимося, як нас б’ють!

Осина му! ⁹ Француз лютий

І тут не дасть відотхнути:

Так нас дуже полюбив!

Не дость, що нам побив мужі

І, забравши все оружє,

Ще з нас дурнів поробив.

Скоро заздрів — сюда-туда,

Що коло нас грубше люда,

Виділив на нас пушки.

Цілісінька батарія

Заричала, ніби змія.

Летять кулі, як грушки.

Ледве кілька хвиль минає,

Огень дужче докучає,

Видим близько свій кінець.

Куля кулю постигає,

Муж по мужу полягає,

Ніби січня пластовець!

Ад’ютанта слова чути:

«Тамтих треба в бік цофнути,

Бо ціль взяли вороги;

Вони, з зброї обголені,

Стоять ніби осуджені

І погинуть до ноги!»

Старші інші надбігають,

Бригадиру предкладають,

Конче нас взяти хотять,

А бригадир — цапу-лапу!

Розкладає якусь мапу:

«Так план каже, — най стоять!» /451/

Падоньку наш нещасливий!

Чого ж ми ще ту дожили!

Такий план? Ай, гіркий світ!

Як вівця, під ніж лягати

І без помсти умирати —

А чи ж то ся так годить?

Ще нас вісімдесять чтири,

Як бидлята на офіри,

Стоїмо без оружин.

Втім вискочив з першой лави

Підофіцер, легінь жвавий, —

Гдесь з-під гір попівський син:

«Ану, хлопці! Нам то знати,

Чи сяк, чи так умирати!

Раз умре, хто-сь раз родив!

Припімніть си, як то дома,

Где чуприна, як солома,

Лежить в корчмі попід стіл!

Сли, бувало, левізори

За бакуном із-за гори

Зазирають у люльки,

Або часом при аркані

Якийсь ляшок у жупані

Зачепив вам гуцулки;

Або в корчмі коло груби

Збирав пейси, лічив зуби,

Сли не долляв кварту жид.

Ви свідомі той роботи,

З медведем ся побороти

В полонині вам не встид!

А ту руки поспускати

І спокійно смерті ждати —

Чи ж то слави для жовнір?

Щоби французи — псі віри!

До одного подушили,

Ніби з бантів кури тхір?! /452/

Ану, хлопці! Так по-свому,

Чесну вість пішлем додому,

Най гуцулів знає світ!

Дивіть, онде в винограді

Грубі тички стоять вряді,

З красним кілем довгий пліт!

Ану!» — А сам плюнув в жмені,

А ми роєм, гей шершені,

Повалили за ним вчвал,

Кождий вирвав, що міг скоро,

Тичку, кіл або підпору,

Аби в руки щось дістав.

«Тепер далій, в ім’я бога!

На француза нам дорога,

Що нас досі люто бив!»

Ми ся всі пережегнали,

З вітром навздогін пігнали,

Аж ся порох закурив!

Вже-смо близько, а в тій хвили

Ясні люнти заблищали, —

Явна, але славна смерть!

Вони мислять, що вар’яти

Біжать з кілем на гармати

І ще собі строять жарт!

В бійці жарту ми не знаєм,

Чимраз ближче підбігаєм,

Вже-смо кілє піднесли.

Ах, як сипнуть з пушок разом!

Десять наших стелять плазом,

Аж землею потрясли!

А ми скоком на лафети,

Як зачнем кілем валити,

Кого-смо лиш засягли!

Хоть нам кляли і квичали,

О, вже пушок не набили:

Всі до ноги полягли! /453/

«Так вам треба, песі діти!

Знайте, як кров руську пити,

Тепер землев закусіть!

Многі з ваших рук померли,

І нам-єсте честі вдерли —

Так ся вояк кривди мстить».

Скорше коні припрягаєм

І з пушками відбігаєм,

А французів густий рій

Туж за нами, а ми далі,

Як мартові з вихром фалі,

Забігаєм за фронт свій.

Хоч маленьке наше діло,

Ціле військо покріпило,

В сумних свіжий дух вступив.

«Враз до бою! — закричали

Цілим горлом єнерали. —

Неприятель підступив!»

Тут зачався на багнети

Бій кервавий і завзятий,

Як згадаю, ще ми страх!

Сонця лучі вже згасали,

Нім наші врагів прогнали

І побили геть на прах.

Ми тим часом, як на грани,

Обвиваєм свіжі рани

Лахманами наших шат,

Бо французькі каноніри

Шаблями нас густо зрили,

Нім потахли від гармат.

Супочинок наш минає,

Бо полковник надлітає,

Сопить, як в кузні мішок,

Кричить, сварить, що му сили,

А не видить, що-смо взяли

Від французів шість пушок! /454/

«Як ви сміли без бефелю

Іти з місця в таку хвилю,

Чувши «гальт!» на кождий крок?

Тепер кождому куйону

Кажу дати без пардону

Тугих п’ятдесят палок!

А фельдфебель зуховатий,

Що смів других бунтувати,

Зухвальством си скопав гроб;

Авдитора суд воєнний

Осудить єго провини —

І дістане кулев в лоб!

Тут маєте рядом стати,

Що ся стане, мовчки ждати,

Суд вам зараз обвістить!»

От таке ж! За наше жито,

Як то кажуть, ще нас бито!

Гіркий же наш, темний світ!

І вже бубни з плечей зняли,

І капралів поскликали

Конче бити, й то в сей час!

Втім летить штаб генеральний,

Всередині вождь начальний,

З бойовища впрость на нас

І питають: «Що нового?

За що в суді люду много?

Хто з них і що провинив?»

А полковник — страх згадати!

Як зачне їм шварготати,

Вдесятеро причинив!

Тут фельдфебель прип’яв борту,

Мельдуєся до рапорту,

Кладе руку на чоло.

Всі цікаві, що приносить,

А він сміло все голосить

Так до крихти, як було, /455/

Врешті мовить: «Так зухвало

Серце наше не жадало

З місця бою утечи,

Але гнав нас жаль розпуки,

Що нема що взяти в руки,

Аби братям помочи.

От стоять тоті гармати,

Що вдалося нам забрати,

Осьде рани, весь наш блуд!

Ми послушні для старшини,

Отечества вірні сини,

Приймем вдячно правий суд».

Втім прискочив к нам близенько

І промовив лагідненько

Король, вождь наш, архікнязь:

«Послушенство здобить зброю,

Покріпляє сили в бою,

Запевняє нам звитязь.

Сли би-сте то в іншій ціли

В такім разі учинили,

Острий суд би на вас впав,

Але взявши на розвагу

Вашу вірність і відвагу

І той чин, що вам ея вдав,

Вертаєм вам честь повинну,

Відпускаєм всю провину,

Славна ваша хробрість будь!

На пам’ятку тої хвили,

Где-сте врагів побідили,

Хрест оздобить вашу грудь!

Всіх о степень посуваю,

Нагороду прирікаю,

А що сотник ваш упав,

Сей фельдфебель, що провадив

Вас до слави і не зрадив,

Єго місце днесь зайняв!» /456/

«Віват! Герой наш най жиє!

Що карати так уміє:

Слава, честь му! Гур-ра-га!»

Так ми грімко закричали,

Бо під ним лиш певні хвали

Всюди йшли-смо на врага.

Чи правда, чи небилиця?

Кажуть, що сама цариця

Вишивала хоругов,

Котров по тім страшнім бою

Доповнену силу свою

Булія здобила знов...

Так ми Сава із Підгіри,

Старий вояк, годен віри,

Розповідав давню вість.

Хто з книжок більше читає

Або відкись ліпше знає,

Най вам ліпше оповість!

Комарів, 14 марта 1849

СУДЬБА ПОЕТА

Вид утопивши в красоті небесній

Межи цвітами замаєних лук,

Діла природи півець чтив чудесні,

Пив чулов грудев соловіїв звук.

Піднісши хижо понад земський тлум

В країни духів восхищенний ум,

Гадок крильцями несен в інші світи,

Почав з внутр серця піснь ревниву піти.

«Красна Русалко! Надобна богине!

Тобі складаю жертви на престіл,

Чувство гаряче, і серце невинне,

І вдячні плоди моїх умних сил.

Рано, і ввечер, і в кождій добі

Звучить піснь моя похвали тобі,

З тобов ся тішу, за тобою тужу,

Скажи ж, чого ся при тобі дослужу?» /457/

Втім легкий гомін в зелененькім гаю

Змішався мило з пісеньками птиць,

Плюскотком рибки в тихенькім ручаю

Завторив шелест студених керниць.

Лучами світла, як красков дуги,

Зарум’янілись цвітучі луги,

А з холодного деревин затіня

Вийшла з тхом вітру надобна богиня.

Красна єсть рожа і гожа лелія,

Милі світила зірничок сестриць,

З снігом рівняєсь лебедина шия,

Славутні коси русаві дівиць.

Но як пред сонцем порання роса,

Никне пред нею вся тота краса,

І лиця врода, і повабні шати...

Був би-м зухвалим, хтівши описати!

В руці тримала весняні вістуни:

Квітку з фіялки, рясту, веснівок,

В другій бандурку з золотими струни,

Родичку красних тужливих думок.

А як ся вимкло з коралевих уст

Слівце, як меду солоденький спуст,

Гадав би-сь: певно, якась вища сила

Зайняла душу і серце прошила!

«Півче побожний! я твою піснь щиру,

Вітром несену, прийняла в мій слух;

Що мені служиш, що-сь потрібен, вірю,

Бо тіло земське, хоч небесний дух!

Но сли душею пнешся в умний рай,

Щоб ся не каяв — добре подумай.

Скажу, як можна умом в раю жити,

Але двом газдам годі ти служити.

Колись стояли, як світильник істий.

Близько моєго престолу вокруг

Умні Бояни, славні бандуристи,

Вік посвятивши для моїх услуг.

Їх то бандурка, гусла і торбан,

І чулой груді солодкий орган

Луги, і села, і бори, і скали

Думок урочих звуком колисали. /458/

Помисли хижі до своїх утворів

Черпали щедро в чувства джерелі.

Не малпували заграничних взорів,

Ані тих правил на шкільнім столі.

Що в серці тліло, що видумав ум,

Тоє прибрали в шати красних дум;

Чи жаль, чи радість, чи пісні похвали,

Все з своєй груді, все з природи брали.

Співали чулой любові м’які узи,

І опущених тугу коханок,

І нев’янучі вплітали галузи

В нерозрішимий дружества вінок;

Про брань співали і мирний покій,

І мужественних атаманів бій,

Пастирів думи, і бранців пригоди,

Важкі случаї вічної природи.

Костур в долоні, гусля під пахвою

Гостили мирно з села до села.

Всюди приятно піснь співали свою,

Где їх охота, любов завела.

Чи где в палаті серед ясних стін,

Чи під віконцем убогих хатин, —

Всюди готові сердечно співати,

Ще й без надії якоїсь заплати!

За умні труди — умні надгороди:

Чувство подяки, котрим серце б’є,

Споминка вічна, що в потомні роди

Чрез поколіня і віки жиє!

Бо хоть, тут живши, удалося гдесь

Взлетіти духом до чистих небес,

Однак лакнуще і прагнуще тіло,

Окрім похвали, що ж ще приобріло?

Чемне «простибіг», кусень хліба з сілю,

Ложечку страви і кубок води

На Україні, Підгір’ю, Поділю

Давали півцям заплату тогди.

Більше не ждали. Но довільні з тим,

Всіх восхитивши голосом святим,

Відгомін пісней потомству лишали,

Самі, спрощавшись, далій поспішали. /459/

Так-то безсмертні брали самоуки

Нуту до пісней із природи рук,

А незрівнянні мелодійні звуки

Ще ся із грудей відзивають внук.

Чи в полонині легонький скотар,

Чи в оболонях прагнущий косар,

На вечорницях, при гарячім жниві, —

Сли думку поють, здаються щасливі.

А ваші, півче, перевчені уми,

Які там жертви приносять мені?

Що як навесні дрібних птичок тлуми

Яли бриніти по зимовім сні?

Где ви бували, як мій світлий храм

Оголочений стояв пустков сам?

Котрий з вас в хвилях тяжкої недолі

Витрвав статочно при моїм престолі?

Щось вас немного, лиш сільська простота

В полі, в хатині чтила мя тогди.

Хоть судьба храму заперла ворота,

Не уляклися розличной біди!

Нині, где храм мій отвором стоїть,

Зиму і мраки випер сонця світ,

Где навіть внішной не бракне принуки, —

Не штука стрійну взяти гуслю в руки.

Возьміть до серця, що-м вам об’явила,

Щоби з вас кождий довольно пізнав:

Має хранити свято ті правила,

Щоб в моїй службі надаль позістав.

Хто ми ся в нужді не спроневірив,

Гуслі до звуків природи строїв,

Най пошлюбує так ми піснь співати,

Щоб могли менші братя хіснувати.

Як где застрягне корабль на мілизні,

Тягар скидають, щоб сплив догори,

Так покинь дневні всі печалі жизні,

В путь надвоздушний легко ся бери!

Сли ся пускаєш духом в умний рай,

Брем’я тілесне на землі лишай,

Забудь о зиску і земській потребі,

Радощей чашу вип’єш в моїм небі. /460/

Таких вас впишу букви золотими

В славних Боянів, бандуристів чин.

Кождий з вас буде ізбран межи ними,

А в моїм храмі возлюблений син;

Вознесеться духом в країну святу,

Узрить мого лиця красоту —

Кілько раз хоче умних благ зачерти,

Знайде для себе завсе рай отвертий!

Але за земські заплати не ручу,

Тих в раю умнім для тіла нема,

Тих я слуг своїх желати не учу,

Бо як дам, чого не маю сама?

Буде читав хтось, хтось відкине геть,

Десять вас згудять, оден похвалить,

Но хоч би й двадцять согласно хвалило,

Чи ж схлібна слава погодує тіло?

Дітоньки мої смак си зноровили;

Чуже голублять, а своє хулять.

Пісні родимой звук не всім єсть милий,

Півець родимий — погорджен, прокляті

Не уповайте ж на общий уділ.

Хоч би з вас кождий піснь небесну піл,

Хоч би, як сокіл, сів над хмарів щити, —

Тут буде в нужді ліктями світити.

Но не сама я так надгороджаю,

Сестриці мої також так платять.

Всім судьба спільна: вінець в умнім раю,

Земським — безсмертність давати не хтять.

Гомер на старість з костуром ходив,

Сервант ¹ за пісні гдесь в козі сидів,

Кеплер ², зчисливши умом пространь неба,

Скінчив гдесь в нужді без кавальця хліба.

А сли ви в мене непрошені гості,

Що не держаться речених правил,

Що погорджають звуки чулі, прості,

Летять високо, щоб ніхто не взрів,

Не видять повних отчини джерел,

Ждуть, чей би хто що з чужини завів,

Потім ся гублять в уроєній мряці, —

Пожалься, боже, їх мозольній праці! /461/

Дармо в залізне Мадеєве ложе ³

Втискають в форми нездібні слова,

Рвуть, натягають, хоть все не поможе,

Сли грудь порожня, пуста голова.

Вірують сліпо в натягнений рим

І піснь бездушну украшають ним,

Перо кусають, мірять пальців члени, —

Ах, ніч безсонна, і папір згублений!

Гляньте на мої розплетені коси,

Лице без ружу, без шнурівок грудь,

Предці мя красну всі ви чтили доси —

Отже ж з вас кождий так природний будь!

Краще природне сонце в гущі хмар,

Як то, що чисте змалює маляр.

І лице краще в жиючім утворі,

Як божка образ в Парійськім марморі!

Цвіт на папері, в барві золотавій,

Красний, но вдячной воні не ширить,

Ялові * струни в бандурці красивій,

Сли в ній согласних відношеній ніт.

Все житє красне з внутренной душі,

І пожиточне, сли піймають всі;

Но, подушене машинами діло,

Завсе зістане безживотне тіло.

* Безплідні.

Іскуство умне, в союзі з природов,

В народах мало золотий свій вік,

Но само в собі, без животних плодів, —

Як Прометея з глини чоловік.

Аж як ся к сонцю по світло двигнув

І ним в бездушну землі брилу тхнув,

Тоді аж духом оживлене тіло

Ділам природи вінець наложило!

А ваші пісні, сли, з природов в сварці,

Краси шукають в формах неживих

І в кождій рими малозначній шпарці

Кленуть натхненний самоуків стих,

Що після штучних своєй волі прав

Хотіли б братям надати устав, — /462/

Чи й тоті, може, горді стихолати

Схочуть у мене просити заплати?

Мирських пристрастей — земська надгорода,

Вищої — скверний не осягне дух;

За свої кривди помститься природа:

Піснь накручена пійде мимо ух.

Запорошений фоліялів збір

Послужить мишам за щоденний жир.

А ви будете, в доказ слушной плати,

Під храмом моїм за дверми стояти!

Пісеньки ваші, шумом напушені,

Не будуть мати возросту, краси,

Не наповнять вам користю кишені,

Не взищуть слави в потомні часи.

Як пестрокрилий, слабенький мотиль,

Поглиплять шумно, кілька хижих хвиль,

Невчасні плоди штучного виробу

В віку дитиннім загостять до гробу».

І так Русалка, по щирій промові,

З хмарков легоньков піднеслась вгору.

Лиця оздобу і шати шовкові

Скрив тонкий сумрак, як мряка зорю.

Півець в задумці, гейби вритий, став,

Що чув, глибоко в серці заховав;

Зітхнувши чуло, взніс за нею руки:

«Ах, як же вищі від нас самоуки!»

Комарів, 1/IV 1850

СКИТ МАНЯВСЬКИЙ ¹

(Піснетвореніє епічеськоє, основане на повістях простонародних руських)

Уривки

І

Ах, недоле! Що ж ся стало?

Где ся наші пісні діли,

Пісні золотії? /463/

Думок руських чом так мало?

Чи навіки заніміли

Красні думи тії?

Чи з вітрами полетіли,

Як під темной хмари гущу

Сокіл сизокрилий?

Чи з вихрами пошуміли

В темні бори, в дику пущу,

Там ся вічно скрили?

Чи як жовтий лист явора,

Цвіт зів’ялий на калині,

Геть з водов поплили?

І заплили аж до моря,

І втонули у глибині?

Где ж ся пісні діли?

Чи як гомін, що гдесь в лузі

Відоб’ється і сконає,

Перегомоніли?

Чи як зоря в крайній смузі

Обозриться і сховає?

Где ж ся думи діли?

О русалках-красавицях,

О трьох дівах, седм керницях,

О дев’яти зорях,

О озерах, о Дунаю,

О Язьов ² далекім краю

І о синіх морях!

О Буняку шолудивім ³,

О твердім Мадея ⁴ ложі,

О княгині білій,

О заклятім орлі сивім,

О каплющій слізьми рожі —

Где ж ся думи діли?

О Богдані ⁵ і Нечаї ⁶,

О Небабі ⁷ й Лободі ⁸,

З Немирова Саві ⁹, /464/

О старім отців звичаї,

Золотих времен свободі,

О козачій славі!

Не питаймо, щоб світлиці,

Щоб добірні вечорниці

Щось о них повіли:

Там чужина-сь присвоїла,

Все родиме придавила —

Где ж ся думи діли?

Ах, гадав би-сь: тії думи,

Пісні тоски і тривоги,

Любощей, надії,

Переживши лютість джуми,

Мечів кримських і пожоги,

І диби тяжкії,

Скоротивши ланів стаї

І наставників нагаї,

Утиск і недолю,

Усмиривши гордість братей,

Застарілий лад проклятий

І тверду неволю, —

Нині, где би лиш думати,

Чувствовати і співати

Ревно і по-свому, —

В’януть, тихнуть і дрімають,

В млявий гомін занімають

В своїм ріднім дому!

З Боянами, що співали,

З торбанами, що гравали

Пісні, думи милі,

Мов літами похилені,

Спочивають привалені

Гдесь в сумній могилі!..

II ¹⁰

На могилі на зеленій

Зозуленька сива сіла,

Заспівала піснь вселенній

І світами полетіла. /465/

Але нута тої пісні

Сумно ревна і глибока,

Що за серце тосков тисне,

Вилуджає сльози з ока.

Крізь могили темні стіни

Аж на дно ся геть пробила,

Тінь покійну творця піній,

Бандуриста пробудила.

І піднісся, став на ноги,

Повів оком доокола,

З грудей тоску і тривоги

Витхнув слово іспроквола:

«Краї тіні опущаю,

Чей загадку вам розв’яжу,

Где суть думи, пісні? Скажу

І вас скоро попрощаю,

Бо в живих мні скучно краї,

І оп’ять в могилі ляжу.

Повстань, гусле, з темной трумни,

Где-сь зо мною спочивала,

Настрой знову срібні струни,

Що-сь не раз при світлі луни

Пісням-думам вторувала,

Любві, славі, тоскам грала!»

І тронув пальцями сміло

Срібні струни, що го знали,

А їх звуки з словом мило

В складний гамір ся зілляли

І зачали піснь співати,

Як єй нині не чувати.

ВВЕДЕНІЄ

Кому ж не знана Підгірська країна ¹¹,

Где понад рівень Бескид ся спинає,

Где крута Клива ¹² і Попадя ¹³ синя

З боків норами дві річки пускає? /466/

Дві річки чисті, близькі, як сестриці,

Дно мають срібне, кришталеві лиця,

З матері лона чимборше втікають,

По оболонях, по лугах гуляють,

Потім, злучені в єдну, дві Бистриці

З Дністром синеньким сердечно-сь стикають.

Кому ж не знана Маняви ¹⁴ долина!

Красов удачнов здібна від природи,

Где з скал, шумлячи, стрімко летять води,

Ватажків ¹⁵ пісньми дзвенить полонина?

Кому ж не знаний над Манявки струєв

Бовдур, що сумно в долині стримить,

Що всіх дивує, вабить згадков своєв.

Ще з-межи звалищ знакомитий скит?

Що то за мури, тесані з опоки,

Где впів дзвіниця і башта ціла?

Где штука річки ¹⁶ муром сперті боки

Камінним мостом докупи звела!

А решта в грузах! Келії, пивниці

Густо гадючий вигрівають плід;

Без вікон, дверей, без стріхи світлиці,

З божого місця мхом зарослий слід!

З-межи них густо бур’ян виростає,

Гдеколи-сь сумно пугач загуде,

Ніби ся мертвих розвалин питає:

«Чи ту вже давнє житє не буде?»

Щось подорожній думає глибоко,

Сперся на звалищ примшений поріг,

Вліпив цікавий в мертві грузи око,

Чей би ся з них що довідати міг!

Але надармо! Камінь не промовить,

Грузи не скажуть уплинувших літ,

А думка давнє житє чи відновить,

Сли стерто напис на пристінках з плит?

Потік сріберний, що мури полоще,

Щось гомонить і мерчить к берегам,

Але нам правду сказати не хоче,

Сумний лишає округ мурів сам!

Сосни, смереки, буки і ялиці

Ведуть шумлячий з вітром розговір, /467/

Але слова їх — тайні небилиці,

Не освітять нам в тьмі замерший двір!

То вже ж навіки се величне діло

Має покрити непрозрінна тьма?

То вже навіки в сумраці ся скрило,

Вже до тих таїн приступу нема?

Таку я думку в тій думав долині

І слізним оком докола повів.

А втім під гущев в зеленій ліщині

Схилену-м постать чоловіка взрів.

Верем’я було погідне і мило,

Гейби позлітков небо прикрасив,

Сонце ся звільна к вечору хилило,

Сумрак з долини горі-сь підносив.

Лиш горбів щити ще ся рум’яніли,

Гомін по лісі сумно-сь розлягав,

Бо птички в гнізда з пісеньков летіли,

З думков в кошару скот ватаг зганяв!

Зближусь, з поклоном старця повітаю.

Красно відрікши, голову схилив,

З лиця і з ока щирість му читаю

І милість правди з простодушних слів.

Старість глибока к землі го схилила,

Костур зів’ялі кості підпирав,

Ріденький волос снігом побілила,

Що рече слово, тяжко віддихав.

РОЗМОВА З СТАРЦЕМ

«Скажіть ми, отче, где ваша хатина?

Що вас під вечір сюди привело?

Где ваш пробіток, где ваша родина:

Чи сеся пустка, чи близьке село?

Скажіть, старенький, може-сте свідомі,

Хто сесі мури кріпко збудував?

Хто в тих світлицях, в тім каміннім домі,

Хто, коли, докіль мирно пробував?

Скажіть, сивенький, сли би-сте уміли,

Хто сесі мури люто розвалив?

Где ся тутешні жителі поділи,

Хто весь добуток звідси розточив?

Чи страшний Перун ¹⁷ з злобремінной хмари

Громовим жаром хутко спопелив? /468/

Чи горді турки, чи дикі татари,

Чи котрий ворог все то погубив?

Чи джума стяла, чи кримська неволя

Загнала газдів в тяженький ясир?

Чи Добушевих ¹⁸ легінів сваволя,

Чи, може, дикий їх розшарпав звір?

Може, стряслися землі підвалини

І так камінний мур ся сколисав?

Скажіть, любенький, з якої причини

Все ся то стало, щоби-м ся дізнав!

Бо в жодних письмах, ані в жодній книзі

Споминки-м навіть о тім не знайшов.

Що-сте где чули тут в сусідній близі,

Скажіть, щоби-м з нічим не відійшов!»

«Гостеньку милий! Нім сказати зможу,

Сядьмо си побіч на м’який обліг,

Най слабі кості на спочинок зложу,

Бо-м, сюди йдучи, дуже ізнеміг!

З бесіди виджу, що-сь чесна дитина,

Чоловік наський, правий христянин,

Хоч хребет криє ляцька жупанина,

Мусиш ти бути правий руський син!

Отже ж ти скажу, що сам добре знаю,

Що-м чув, тут бувши, гожий молодець,

Бо ще в псалтирі начеркнений маю

Скита початок, возраст і кінець.

Чи видиш онде над берегом хатку,

Що бік ся в землю низько похилив?

Там я родився, мав вітця і матку,

Там я красненький, мирний вік прожив;

Діточки мав-єм і любу дружину,

Але їх господь давно вже забрав,

Мене лишили, як в полі билину,

Щоби-м ще більше нужди тут зазнав!

Туй-туй дев’ятий десяток минає

Житя моєго уплинувших літ.

Ах, не єдна ми біда докучає,

Вже ми ся сприкрив сей нужденний світ!

Жию сам на сам з давнього дорібку,

Що-м за молодших літ собі зложив,

Доки-м мав гроші, газдівство, худібку,

І церкві божій много літ служив! /469/

Тепер-єм виліз поволеньки з хати

І проволік ся вздовж цвітучих нив,

Зайшов у гущу хворосту взбирати,

Щоби-м на вечір трохи протопив.

Але для тебе посвячу годину

І все, як було, вірно розповім.

Слухай з увагов! А як я загину,

На вічну пам’ять скажи радий всім!»

ОПИС СКИТА З УСТ СТАРЦЯ

«Літа дитинні! Ще-м пасав ягнята

По луках, нивах, попід темний бір,

Як щонеділі і кождого свята

Ходив-єм з батьком в близький монастир.

Бо там прекрасна бувала відправа,

Ченців і миру здаля — без числа,

Через що скита громогласна слава

Повздовж і вшир ся світом рознесла.

Же-м був цікавший до книжки, як другі,

Гожий з уроди, тугий хлопець з сил,

Взяв мя ігумен на свої услуги

І в монастирі самім намістив.

Сім літ, ах, сім літ щасливих надміру

Сплило ми в мурах, як поранній час!

Буквар скінчив-єм, часослов, псалтирю,

І Ірмолоя навіть осьмий глас.

Кута не було помежи мурами,

Где би-м щоденно часто не бував,

Місця не було від брами до брами,

Щоби-м го всюди добре не пізнав.

Всі добре тямлю ченці, калаури,

Бо-м межи ними, з ними разом жив,

Тямлю, як нині, бо-м гостинні мури

В повнім розумі, рослий опустив.

Цілий той обшир, що нині пустками

Цеглов, каміням покритий лежить,

Здолу і згори замикали брами,

Обіймав вколо камінний опліт.

Там, где поточок по ріні шепоче,

Долів уносить обтрясений лист, /470/

Клала щорана, стягала щоночі

Чуйна страж брами ланцюговий міст.

Над брамов муру стирчить половиця,

Слідні на стінах блаженні ікони;

Колись оздобна, прохідна дзвіниця

На кріпких в’язах, дзигарок і дзвони,

Аж сум побирав, як разом заграли —

Шуміли бори, дудніли загони,

Як щодень вірних до церкви скликали!

Где часть під обіч приперла восточна,

В звалищах мурів дільниця стирчить,

Сумна, зчорніла і чотирибочна

Башта — в спокою, а в нападах — щит!

Чтирма вікнами навскрізь геть видочна,

Звідкіль стріляли врагам назустріч.

Тота будівля в три подра висока,

Звнутр ще п’яляться відламки драбин,

Мочає стопи в внутрностях потока,

Зверху поросла гільцями рябин,

Містила в собі багатства многії,

Святії книги, ризи дорогії.

Там понад потік рядом від дзвіниці,

А поза браму аж на крайній ріг,

Стояли побіч поважні світлиці, —

Ченців пробиток дневний і нічліг.

Попід будинки луком засклеплені

Бігли пивниці, як нори кертин,

Статком великим густо наповнені:

Бочками меду, горілки і вин.

Винниця, бровар, саджавки ложисько,

Сади овочні, побіч — пастівник,

Шопи, обори, а попід мур близько

Мешкав потрібний рядом ремісник.

Межи мурами, майже всередині,

Где бзини нині розложистий лім,

Стояв прекрасний, — виджу го як нині, —

З делин кедрових світлий божий дім.

Не мій то язик і не моя сила,

Всю оповісти велеліпоту,

Що тота церков красного містила,

Що за багатство многе було ту:

Престол, ікони, крилос, райські врата /471/

В блискучих барвах, золотом важких,

Істинно годна вишнього палата,

Око і душу тягли к собі всіх!

Свічники, книги, пушки і патини

Золотом, сріблом гей би обліпив!

З кришталю світлом обілляні стіни

Міняться в тіні херувима крил.

На кожде свято шовковії шати,

Прекрасні цвіти вишивані в них,

Могли би сторцем ніби пліт стояти,

Так золотий їх здобив густо ших!

Може-сь цікавий, відкіль ся набрали

Такі багатства в убогім скиту,

Коли іноки для вишнього хвали

Пошлюбовали вічну нищету?

Бувало, в свято як ударять в дзвони,

Пішлють докола празденьтственну вість,

Тиснуться вірні з кождої сторони,

Здалека тягне жертвуючий гість.

І зложив кождий багаті офіри,

Ніхто голіруч в церков не вступив,

А так ся гроші множили без міри,

Скит ся багатством многим наповнив.

На тої зомплі прогаєнім лоні

Що ся схилила аж над потік вся,

Далеко видно, як на Єлеоні,

Стояла церков Вознесенія.

Там, где стрімку склезь густі криють бори,

Где щовб над дебрев похилився сам,

В облоках висів, ніби на Фаворі,

Преображенський многосвітлий храм ¹⁹.

Далій, на лисій верха прогалині,

Аж при студенім Скитця джерелі,

На межах Бабча, на скитській кончині,

Стояла Тройчна церква на скалі.

Всі вони мали потрібну прикрасу:

Ікони, ризи, дзвони і весь лад.

Чернець відправи пильнував щочасу,

При них овощний буйно шумів сад. /472/

А нині всюди заросли дороги,

Крізь хабник ледве до них би-сь проліз,

Дарма калічив по креміню ноги.

Краса загибла, і сам слід іщез!

ОБРАЗ СТАРОДАВНЬОГО ГАЛИЧА

Тогдишній Галич, великий, багатий,

Обіймав пространь на п’ять годин ходу,

Вбирався в красні, золотії шати,

Багатством ткані з гори аж до споду,

Котрим сіяли церкви і палати

І тверда кріпость князівського роду,

І Владимирка ²⁰ двір озолочений —

При нім гриміли вічеві собори,

Храброй дружини полк вооружений

Підпирав сильно аж угорські гори!

Стіл Осмомисла ²¹ золотокований

Поміщав раду пресвітлих бояр,

Переговори і миру, і брані,

І всяк домашній тихомирив свар!

Єго торговлю, ніби густі хмари,

Вкривали купці з розличних сторон,

Переповняли багатством базари

І несли місту золотий полон! *

До єго княгинь приїжджали свати

Від царів можних і несли поклін,

Посли далекі і римські легати ²²

Гостили часто серед єго стін!

Твердим желізом покриті рицари,

Своїм заслона, а ворогам страх,

Розполошили супостатів хмари,

Били солтанів ²³ в далеких землях.

Землі столиця, щит межи містами,

Сіяв прекрасно, як порання зоря,

Підпирав сильних князів раменами,

Владів землями від Сяну до моря;

Красний і теплий, як нова сукмана,

Величав, красив і грів свого пана.

Нині сукмана здерта, самі лати —

Яке дно було, тяжко відгадати!

* Збір, виторг. /473/

НИНІШНІЙ ГАЛИЧ

Не той то Галич, що го видиш нині:

Кілька цегляних хаток з ліп’янками,

Порозкиданих по вузькій долині,

Три місця божі і жидівські крами,

Не той то князів укріплений замок,

Давньої слави руської відламок!

Бо на первой кріпості звалище

Котрийсь поставив ляхівський вельможа

В віках пізніших невдачне замчище,

Так зістав плодом неправого ложа!

З двох сторін висять у єго підніжі

З прутя і глини поклеєні хижі,

Як ластівочі гнізда із болота

Слабко ся чеплять до сухого плота.

Хоть єго тини в грузи ся розпали,

Ще посилають згадку потомності

І свідчать явно, чим колись бували,

Як обнажені з тіл велитів кості,

Обдерті з блеску, сили і подоби.

Туги заслонов густо-сь облікають

Минувшой слави вічнотрвалі гроби,

Днесь до правнуків сумно промовляють,

Що днешнє плем’я від предків виродне,

Глипить нужденно при отців могилі,

Майже самого імені негідне,

Як черв дрібонький в мертвім трупа тілі!

Лиш Дністер, свідок загибшой старини,

Нічтожество їх сумно обливає,

Як стара ненька пустої дитини

Поступки гидні сльозами змиває.

Бо не тоті днесь світлі галичани,

Бояри в раді, а рицарі в брани,

Руської творці голосної слави,

Що крив їх скроні ковпак собольовий,

На нозі чобіт жовтий, сап’яновий,

Гожі, веселі, прекрасні, як пави,

З пурпуру, шовку, прибрані в ферезі,

В шовковий пояс і в сині сукмани,

Китицев жовтов жупан густо тканий,

Золото, срібло двигали в чересі,

Ніби княжата, вельможі, гетьмани! /474/

Часто в далекі країни гостили,

То на торговлю, то на храбрі брани,

І рука в руку з князями ходили...

Не тоті нині світлі галичани!

Нинішнє плем’я — з зерна стоколоса,

Где сап’ян був, не раз п’ята боса,

Где здобив скроні ковпак собольовий,

Днесь, малпуючи заграничну моду,

Дивним прибагом штукують уроду —

В чужій прикрасі, удачні як сови.

Где тяжкий черес і пояс широкий

З дорогих шовків, з гладкої китайки,

Золотом шитий, оперезав боки,

Там нині зв’язка з ременю чи крайки!

Где були хутра дорогі при шаті,

Перла, рубіни, смарагди, коралі, —

Наготу криють хустини і шалі,

Много пустого, дешевого платя.

Так світлість тіла пітьмою обнята!

Но ще густійша духа прилягає.

З велитів славних — нечемні карлята!

Чим були предки, мало з них хто знає!

На отців гробах сплять сини виродні,

А гніздо власне огидне валяють,

Хоть їх святого імені негідні,

Однак ся мови вітцівськой стидають!

Чужим похопні смішно-сь величати,

І бесіда їх чужа паплянина!

Аж би-сь забувся! Тяжко відгадати:

Чи лях, чи німець, чи руська дитина?

Чи там коли ще давня доля блисне?

Перерву слово, бо жаль серце тисне!

В тім урочищі минувшої хвали

Стоїть ще нині дорогий забиток:

Ніби списаний діл тогдишніх збиток,

Щоб го потомні племена читали —

Стоїть ще церков, Рождественський храм,

Котрої стіни з твердої опоки,

Золоті вершки, мальовані боки,

Тогди вже в повній красоті сіяли,

Коли з дороги наші два іноки

Радосним серцем Галич повітали,

Богу подяку жертвовали там...

Попередня     Головна     Наступна             Примітки