[Письменники Західної України 30-50-х років XIX ст. — К., 1965. — С. 475-484.]

Попередня     Головна     Наступна             Примітки

[Антін МОГИЛЬНИЦЬКИЙ]

СТАТТІ

ПЕРЕДМОВА ДО ПОЕМИ «СКИТ МАНЯВСЬКИЙ»

Почтенний читателю!

З-під тягару долговременного лишенія, забвенія, розстроєнія і запустінія видобуваєся нині пробуджена словесність руська так тяженько і поволі, як з-під заморози і снігу первий ряст весняний, котрого-то, хотяй облесні лучі полудневого сонця хвилями до житя пробуджають, однако ж допікаючий потяг сіверного вітру і докучливі приморозки знову валять і часто приголомшують [...]

Передплотателів * розличні сомніванія гадки пересувались, — чей нас не схотять посудити, що, іскушаючи сили наші в поезії родимій, чимборше хватали-смо ся одного прислів’я: «Поетам все свобідно». А так може і минутися з правдою, і не додержати даного слова і постановленого речинця. Ах ні! Воістину, більшу важність чувствуємо при тім слові сього римлянина: Adsint Maecenates, non deerunt, Flacce, Marones. Що по-нашому майже так би звучало:

«Коби нам хліб насущний, легші дневні праці,

Став би ся не один з нас Вергіль і Горацій».

* Передплатників.

Однако ж і сію перепону хладнокровною постоянностію переборовши, передаю всечесному обществу руському первий сей плід умственний більшого об’єма з тим смиренним прошенієм, щоби-сте якії-небудь погрішності і ошибки братньою любов’ю ісправили і, оним проба-/476/чивши, благоволили, за що чимдалій ревнійшим і точнійшим трудолюбієм умним поблагодарити не залишу; строгою-бо критикою могли би-сте первісні двіженія наші, як весняну рослину тугим морозом, придавити.

Чувствую і я тоє, що нам до совершенності єще так далеко, як далеко травиці, добуваючійся з землі лона, до тої пори, щоби з неї тяжкий повний колос к землі пригинався! Но хто ж з нас виноват, що нам донедавна гірка судьба, до храму родимої словесності ворота зачинивши, майже зовсім вхід перепиняла?

Піснотворенє «Скит Манявський» основане єсть на повістях, які підслухати придарило ми ся з уст нашого простого народу сільського, межи котрим літа мої дитинні в сусідстві того ж скиту прожив-єм. Яким образом народ наш преподанія бувальщини переховує, як їх передає потомності, як чувствує і думає, як знатнійші случаї природи і діланій чоловічеських понімає, тоє сохранити і вірно віддати було і єсть моїм іскреннійшим желанієм; протоє, оскілько возможно і правилам доброго вкуса несупротивно, старав-єм ся не віддалятись від нарічія простонародного, яке в цілій восточній Галичі вообще употребляєся; а где конечно припадало задержати, так зовимії повітовщини, напр[иклад], слова чисто гірські, гуцульські, тії в примічаніях по возможності із’яснити не залишаю. З дорогоцінної нам старословенщини церковної, котра мні впрочем не єсть чужая, употребляю тілько тії слова, котрі часто і в устах народу суть обикновенні і зрозумілі. Хоронюся однако ж зв’язей конструкційних старословенських, бо тії виговор і понятіє простолюдина руського зовсім перевисшають. По мнінію моєму, старословенщина в отношенію к бесіді простонародній єсть то неісчерпаємий істочник слів чисто класичеських, подібний багатому складові добірного і дорогоцінного матеріалу, з котрого рука вправного майстра потрібні і здібні часті добирати і ними будівлі підля новійшого вкуса внішній вид і устроєнє надавати может; однако ж наслідувати форми конструкційні і синтактичні з тої ж старословенщини було би нині зовсім непрактичним і неужиточним; бо хто ж нині в бесіді жиющій употребляє где так зовимії ablativum absolutum [* Аблатив абсолютний (лат.).] (напр[иклад]: «камени запечатлінну»), або /477/ dativum graecum [* Датив грецький (лат.).] (напр[иклад]: «дверем затворенным, учеником собранным»), або число подвійне numerum ¹

 dualem (напр[иклад]: «видЂста, слышаста, наю і т. п.»)? Протоє отношеніє старословенщини к бесіді жиющей малоруській єсть майже тоє самоє, що язика класичесько-старогречеського к нинішньому жиющому новоеллінізмові: хто хоче поступити в словесності новогречеській, должен ознакомитися з старим класицизмом і може ним новую словесність підкріпляти; но промовляти нині язиком Гомера, Геродота ¹ і інших до сойма народного в Атенах ², до купців корінфських, рибарів салямійських або пастирів аркадських ³ було би прецінь дивоглядом.

Слів і виговора високоросійських зовсім охороняюся, бо пишу для читателів малоруських. А сли би-м, як где-некотрі з наших, і то непослідні писателі, творять, хтів примішати слова твердоросійські, напр[иклад]: как, это, подлинник, нежный і т. п., мусив би-м до моєго поемату прилучити також граматику і словар російський, а так хтівши любимим родимцям подати кусок питомого свійського хлібця, мусив би-м їм наперед штучні зуби вставляти, бо піснь, до котрої зрозумінія принуждені були би русини галицькії в словарях Шмідта ⁴ і інших провідниках глядіти, чи була ж би то піснь наша?

Подібно ж і від полонізмів хоронитися було завсігда моїм іскреннійшим желанієм. Но хто ж з нас, переживший літа дитинні і молодечеські в нижчих і вищих науках під переважним вліянієм ляховщини, може нині іскоренити доразу навикненія літ многих? Хто, осмалившийся під тягарем сторцом падаючих лучів сонячних, зможе доразу побіліти? І котрий критик, упрекаючий нам полонізми мимоволі межи руське слово вкрадшіїся, поважиться вже нині, чистим себе іменуя, вергнути на нас камінь осужденія? Воістину, відношене русинів к польщині знаходить в історії народа ізраїльського вірний образець і примір приличний. Ахаз, цар юдський, жиющий в тяжкій вражді з Аразом, царем сірійським з Дамашка, поклонявся і жертвовав ідолам сірійським; а побіж-/478/ден і угнітен від тих же сіріянів, поклонявся ідолам ассірійським, щоб тілько не єдиному правому богу отців своїх, котрого пресвітлий храм в Єрусалимі з погордою розказав * замкнути! Чи не подібна ж була єму донедавна більша часть русинів? Чи не подібні ж суть премногі ще і нині, що то з усердним милованєм готові і здібні учитися кождого іншого язика, коб лиш не родимого свого! А від кого найбільше угнівнія ** зазнали, того язиком промовляти любують і ним ся величають!

* Наказав.

** Гніту.

Правописі тримаюся по возможності тої, яка у наших теперішніх, середньої уміркованої дороги держащихся, писателів по більшій часті єсть употребляєма і розширена. Не виступаю яко ідіота і перестроїтель (Reformator) з новими помислами граматики і правописі, яких уже в наших часах так много через зрілище переминуло, і сліду по собі не лишивши, но також, яко чоловік, пользующийся питомим мнінієм і пересвідченєм, не могу чолом низько бити перед указами гденекотрих диктаторів граматикальних і героїв азбучних ⁵, що якісь там свої сновидіня або, що гірше, присвоєні перелицьовані спадщини славою і іменем давно вже успокоївшихся писателів іншим яко неопровержимий закон і дзеркало неошибності накинути силуються, нехотящих покоритися самоуками прозивають, а в граматиках своїх, часто-густо видаваних, густими противорічіями питому будівлю, діло рук своїх, розвалюють. Б’ючися, яко митар в груди, ісповідаюся сокрушенним серцем, що і я самоук, бо учив-єм ся русчині в тих часах, коли не було где, від кого і з чого, протоє сам своїм трудолюбієм і пильностію! Горджуся тим красним іменем і всім чесним і трудолюбивим братіям-самоукам братнєє цілованіє пересилаю. Но о тім ширше і подрібно при слідуючих частих сего діла побесідувати гадаю, а тим часом хочу з іними смиренно мислячими ждати, аж колись чей з погрішностей і ошибок наших, сли писати не залишимо, виклюєся правда, а на єї підставі дасться сочинити совершенна граматика і образцеві правила правописі малоруської.

Що касаєся содержанія внутрного, желанієм моїм /479/ було начеркнути хоч вутлий образець поезії народної, бо поезія єсть нерозлучним свойством народу малоруського і майже невідступающа товаришка простолюдина во всяких відмінах долі і хвилях житя від колиски аж до гробу і перебиваєся в піснях, повістях, казках, приповідках і обрядах при розличних случаях родинних і товариських, радісних і сумних, як тая легенька плавина, котру хотяй болвани пливущу часто під воду нуряють, однако ж від води легша утонути не може! Але отрослі тої поезії народної, порозкидані сям і там, як благовонні самородні цвіти помежи бур’яни, хабнича і терня по буйних руських нивах і як золото або інші дорогоцінні крушці часто з грузею змішані, ожидають трудолюбивої і вправної руки, котра би їх в красну китицю позбирати, зв’язати, з терня і грузи очистити і в цвітучім зільнику родимім плекати уміла. Колись-то, но давно вже дуже, іміла Русь славетна своїх народних півців, Боянів, бандуристів і гуслярів, котрі на подобу трубадурів провансальських або німецьких Minnesänger, ходячи з хати до палати по містах і селах, співали славу рицарів, любощі молодців і дівиць і всякі знатнійшії случаї, в природі або межи народом приключившіся; пісні тії, думи, повісті і казки виголошали родимим чистим словом руським, а так поезія, від язика матернього невідлучаєма, була первою підвалиною і коренем словесності і народності руської! Віра Христова по обряду восточному, завівши богослуженє народним язиком, тілько тії мнінія первобитного язичества істребила, котрі правилам і догматам явне сопротивлялися, а обряди і тих же касаючіїся пісні і повісті, чистоту віри менше мутящії, народові лишила; з того поезія народна новий і то значительний возраст приобріла, бо з гденекотрих преподаній християнських утворили віщуни і баснотворці народні так зовимії легенди, в котрих гденещо з віри зо спадщиною язичества змішали і з того єдну цілість утворили. В тій послідній отраслі нарід руський більше над інші собі любує, а тої-то барви єсть також нинішнє піснетворенє «Скит Манявський».

Прекрасний храм словесності взагалі, а поіменно поезії народної, колись межи русинами в повноті великоліпно сіявший, почав з часом нидіти і упадати, так що нині майже лиш яко в згарищах і розвалинах, чим колись був, сумно посвідчає; бо, кромі немногих пом’ян- /480/ників, письмами начертаних, кромі мимоходом киненої згадки о них в гденекотрих літописах, нині майже виключно з світлих палатів вельмож і почасти з світлиць середньої верстви виперта, тілько під низьков селянина стріхов послідніх знайшла притулок. Неприязненнії вліянія внешнії і причини внутренні того сумного проісшествія вислідити і довольно освітити буде задачею розговорів при частях слідуючих сего діла. Храм той не може до давньої світлості іншим образом двигнутися, як тілько сли порозкидані частки тих згарищ і розвалин позбирати і, щоби був такий, як первий, з такого самого матеріалу і тим самим іскуством зводити, будувати і строїти не залишимо! Явний протеє доказ, що кождого любителя родимої словесності, котрий в собі дарованя до сего кмітує, святійшим єсть званєм, перші підвалини будучого храма словесності народної відгребанєм, збиранєм і плеканєм поезії народної закладати; бо без тих кріпких родимих підвалин ціла будівля — не наша, мусила би ся колибати і перед часом упасти!

Всі побратимці наші, племена словенські, пробудившися з твердого сну многих столітій до нового житя умственного, тим, а не іншим животіти і розвалившийся храм словесності народної наново строїти розпочинали; а що тою дорогою в кількох десятках літ зайшли дуже далеко, а нас, засоромлених, ззаду лишили, єсть то голосно знакомою і нас очевидно поучаючою правдою і усердною пересторогою, щоби і ми наше величественне предпринятє звідтам розпочинали. Принуджені-смо терпку правду собі сказати, що-смо в тім званю досі недалеко поступили, що однако ж не тій причині, яко би-смо важкість єго запізнавали або той бісер народний низько цінили, але по більшій часті обстоятельствам неприязним завдячити годиться.

3-помежи досить численних писателів наших, дарованіями поезії знакомитих і досі гденекотрими сочиненіями ім’я своє Русі об’явивших, многі на тоє бездорожє схибнули, що в руські слова і в штучний, вимозолений і пригладжений стих чужі чувства, чужі образи, подобія, порівнаня і приповідки приоділи і тоє підметча руською поезією прозвали, що так з правдою згоджаєся, як сли би-смо чорного мурина або мідяної лиця барви американку в сірак, опанчу, перемітку і сукману прибрали, межи русинів замішали, а потім хтіли присягою /481/ удостовірити, що вони суть русини родимі! Інші до повищих неприличностей ще і тую додали, що чуже лице в не свої шати приоділи, чужі гадки і чувства, словами з словарів немалоруських вигребаними, народові цілком незнакомими виголошені, твердими дибами прозодії польської, німецької або високоросійської спутали, і той плід рабського наслідованя дитиною свободного і чувствительного ума малоруського іменувати не сороміються, як видимо примір в якійсь там граматиці, недавно русинам накиненій, где правила прозодії з латинського і німецького стиля живцем присвоєні і уламки стихотвореній поетів штатських і салонових заграничних вітіям малоруським, яко єдиний наслідованя достойний образець, натручаються. Як перець індійський або риж італійський, всіяний і в найбуйнішу галицьку ниву, не прозябне, не дозріє, не погодує і не збагатить земледільця руського, так подібні плоди поезії не займуть і не розгріють чувством грудь русина, хіба що на них, як на гладенькі, але безживотні фігури гіпсові, обоятно і холоднокровно поглядати буде.

І нащо ж, як мовить наша приповідка, «до керниці воду лляти»? Нащо нам чужого, коли в народі знаходимо такі багаті засоби матеріалів до прекрасних поезій народних? Пізнали тоє хоть почасти гденекотрі з наших, світу мало ще знані, но правому серцю руському дорогі імена, напр[иклад], пок[ійного] Маркіяна Ш[ашкевича], Николи з Н[иколаєва] *, Далибора В[агилевича] — сочинителя «Жулина і Калини» і под[альшого], Якова Г[оловацького] — сочинителя «Наддністрянки» і под[альшого], Р. М.⁶ — творця «Справи Клекотинської», і інші, котрі в свої не многії, но ревнії піснетвореня чистоту малоруського язика і чувство руської душі перелляли.

* Микола Устиянович.

Покмітували багатство того сокровища народного і побратимці наші поляки, незабвенний в пом’янниках словесності руської Вацлав з Олеська ⁷ звернув первий загальну увагу на тоє ж зібранєм пісней галицько-руського народа. Сумний той воістину доказ дрімоти умної межи русинами, що первий той возбудитель до житя словесного, хотяй на землі руській, не русином іменувався, а ще сумнійший, що в тих самих часах гденекотрі /482/ з просвіщених русинів, занехавши цілком свою, в словесності, а іменно в поезії польській, одлічія гляділи! Пізнали багатство того сокровища народно-руського і інші писателі польські, но з великим оскорбленієм того ж, бо коли пом’янутий собиратель Вацлав з Одеська пісні руські в їх питомій одежі — в язиці руськім, оддав і їм ціну і ім’я руське признав, інші натомість, яко Зорян Ходаковський ⁸, Войціцький ⁹ і ще гденекотрі, пісні і думи руські яко отросль невеличку і повітовщину язика і словесності польської світу представити вознаміряють! А єще інші, яко Богдан Залеський ¹⁰, Михаїл Чайковський ¹¹ і кількох поменших, руські чувства, лиця, поведінки, образи, прислів’я і повісті польськими словами приоділи і утворили з них спорий збірчик поезій, красних вправді, іскусних і занимательних, але ані польських, ані руських: не польських, бо предмет і матеріали руські, не руських, бо язик і все внішнє пристроєне польське! Одличний дарованіями і вдохновенієм народнопоетичним Томко Падура ¹² і предмети, і язик руський в своїх прекрасних ліричеських піснях учинив рабинями панської думності і ненародних мніній і желаній так зовимої «Золотої Бороди» ¹³. З того всего слідує очевидно, що єдно без другого существовати, процвітати і хісна умного народові принести не може, то єсть предмети взяті з народа без народного язика, а навідворот язик народний, сли ним чужі предмети обробляти і за питомі народні підкладати покусимося. Отже ж явним єсть доказом, що без поезії народної, без того єстественного кореня, годі нам будівлю храма словесності народної розпочати, бо будували би-смо на піску.

Правду сего ізреченія підкріпляє тоє, що у всіх народів від найдавнійших часів поезія була першим об’явленієм житя умственного. Старші суть піснетворенія поетичні Гомера, Гесіода ¹⁴ і Орфея ¹⁵ від прози Геродота, Тукидіда ¹⁶, Арістотеля ¹⁷ і інших у греків; перва історія римська Еннія ¹⁸ написана була стихами; а наші побратимці поляки, докіль їх писателі старих класиків рабсько наслідували, доти, сміло можна повісти, народної словесності не мали, бо мозольні і високоучені тих же плоди умні тілько вищим училищам і людям вищого сословія і просвіщенія були приступні і зрозумілі, а цілому загалові народа були чужими і мертвими. Аж як новійші їх писателі сокровище поезії народних достойно /483/ оціняти, квітки благовоннійші і кращі з неї вибирати і своїм талантом, іскуством і дотепностію то в поєдинчі китиці, то в общий вінок вплітати почали, відтогди у них словесность і просвіщеніє народне скорійше поступати почало. Що однако ж до своїх первісток народних пребагато руських примішали і присвоїли, о тім вже вище речено і притім спімнути не завадить той удивительний примір логіки польської, що, коли їх поети сочиненєм дум, з житя народно-руського присвоєних, вінець грем’ящой слави в народі польськім собі приобрели, інші їх писателі, як там якийсь з найновійших, в розговорах своїх о народі малоруськім лиця ділаючі, героїв тих дум, бунтівниками і різунами прозивати не сороміються ¹⁹.

Се загалом о важності, ціні і необходимій потребі плеканя поезії народної. О розличних отрослях тої ж, о свойствах кождої з них і о вліянії на умственноє і нравственноє житє народу руського відкладаю розговори ширші і точнійші до слідуючих частей. Далекий єсьм від того честолюбного мнінія, яко би-м хотів нинішньому моєму сочиненію поетичеському який-небудь степень удачності признати або тоє комусь за образ наслідування натручати. Знаю я аж надто добре, що і кілько нам ще не достає, але, заложивши руки, ждати, доки щось совершенного, класичного не появиться межи нами, було би смішним, ба і безумним; бо где нема матеріялу, з грубшої тріски обтесаного, там не буде що состругом нагладко стругати, і сподіюся, що любимії родимці, почтенії читателі сего піснетвореня, маючи на взгляді мов дитинячий вік нашої словесності теперішньої, схочуть погадати, що «кождий початок єсть тяжкий», і щирую волю за самоє діло тим часом прийняти. Від того-то благосклонного принятя заохота до дальших предпринятій і трудів на полі словесності і засолодженя всяких приключитися могучих терпкостей зависіти буде.

А ви, братя, сотрудники на тій же запустілій родимій ниві, не упадайте духом бодрості і не умлівайте на силах: збираймо і обробляймо якії-небудь, хоть видом мало знакомиті уламочки тих сокровищ народних, а словесность наша, в народі укоренившася, котра пережила враждебні насилія іноплеменників, мечей монгольських, ясира кримського, їд фанатизма релігійного і махіаве- /484/лізма політичного, від побратимців на плем’я наше зливаємий, пережне за помочію вишнього і нашою постоянностію також упреки і досадженя нинішніх мудрагелів так побратимчих, як і своїх відступників, і двигнеся колись в храм великоліпний, в тінистую деревину, котра чей колись нарід руський овощами і вонями яснійшого пізнаня, просвіщеня, чемності, благонравності, а через них луччої долі, посилкувати і укріпляти буде.

Писав-єм в Комарові, в місяці січню 1852.

Нижайший сочинитель

Попередня     Головна     Наступна             Примітки