[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 425-427.]

Попередня     Головна     Наступна

КОМЕНТАРІ (продовження)

[ПЕРЕДМОВА ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ»]

Джерело тексту:

чистовий автограф у підготовчому рукопису задумуваного 1847 р. нового («другого») «Кобзаря» (ІЛ, ф. 1, № 72, арк. 17 — 19 зв.).

Автограф передмови — в одному зошиті з автографами поеми «Осика», балад «Русалка» і «Лілея», що мали ввійти до планованого видання «Кобзаря» (здійснити яке перешкодив арешт поета 5 квітня 1847 р.). Зошит разом з альбомом поезій «Три літа» був відібраний у Шевченка під час арешту і переданий до III відділу, а згодом до Архіву департаменту поліції, де й пролежав аж до революції 1905 р. Окремі рядки автографа передмови підкреслені чиновниками III відділу.

Подається за автографом.

Дата в автографі: «Седнев, 1847, марта 8».

Датується за автографом: 8 березня 1847 р., Седнів.

Вперше надруковано в перекладі російською мовою в журналі «Русская мысль» (1898. — № 6. — С. 197 — 199). Публікація М. Стороженка.

Мовою оригіналу вперше надруковано з помилково прочитаним місцем у журналі «Былое» (1906. — Кн. 8. — С. 1 — 3). Публікація П. Щоголєва.

Вперше введено до збірника творів у виданні: Шевченко Т. Твори: В 2 т. — СПб., 1911. — Т. 2. — С. 83 — 85.

«Воскреснем ли когда от чужевластья мод?» — Цитата з комедії О. Грибоедова «Горе от ума» (дія III, ява 22) (Горе от ума: Комедия в четырех действиях, в стихах / Сочинение Александра Сергеевича Грибоедова. — М., 1833. — С. 130).

Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого... — До 1847 р. «Кобзар» Шевченка видавався двічі. Перше видання, 1840 р., підготовлено до друку за допомогою Є. П. Гребінки та І. П. Мартоса, друге, 1844 р., «Чигиринский Кобзарь и Гайдамаки. Две поэмы на малороссийском языке. Т. Г. Шевченка» здійснив петербурзький книготорговець і видавець І. Т. Лисенков. Видання складалося з передруку з незначними змінами творів «Кобзаря» 1840 р., разом з якими було зброшуровано нерозпродані примірники поеми Шевченка «Гайдамаки» (СПб., 1841).

Шевченко не брав до уваги видання І. Т. Лисенкова, оскільки воно не містило нових творів. Нове видання «Кобзаря», підготовку якого поет розпочав на початку 1847 р., за його задумом, мало складатися з нових, ще не друкованих творів. До нього мали ввійти поема «Осика», балади «Русалка» і «Лілея», ряд поезій з альбому «Три літа», ті, що могли пройти (повністю або частково) цензуру. /426/

...всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. — Цей вислів Шевченка не слід розуміти буквально. У 30 — 40-х роках вже були окремі видання українською мовою: твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, А. Метлинського, М. Костомарова, І. Срезневського, видавались альманахи («Ластівка», «Сніп», «Молодик»), збірки фольклору. Друкувалися балади і переклади Л. Боровиковського, поезії М. Петренка, О. Корсуна, С Писаревського, Я. Щоголєва, П. Кореницького та інших українських поетів. Але порівняно з потребами культурного розвитку народу цих публікацій було мало.

Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? — Мовиться про те, що в російській критиці не раз з’являлися відгуки на видання українських творів, в яких твердилося про «безперспективність» розвитку української літератури. З великодержавних позицій українським письменникам радили писати російською мовою. Шевченко відкидав ці «поради» як безпідставні, й такі, що дезорієнтували українських письменників.

Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. — Шевченко натякає на літературну полеміку між слов’янофілами і «західниками», якою були сповнені тогочасні періодичні видання.

Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян! — Тут і далі Шевченко викриває облудність слов’янофільських гасел про створення єдиної слов’янської культури й літератури. Говорячи далі про польську, чеську, сербську, українську літератури, він підкреслює необхідність вивчення, дослідження в кожній з них того, що відтворює правду життя, потреби вільного національно-суспільного культурного розвитку слов’янських народів.

Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетую[ть] та хвалять те, що найпоганше. — Говорячи про захвалювання критикою слабких літературних творів українських письменників, Шевченко має на увазі рецензію російського письменника, критика, журналіста й історика літератури М. О. Полевого на п’єсу Кирила Тополі «Чары, или Несколько сцен из народных былей и рассказов украинских» (М., 1837), вперше надруковану в журналі «Библиотека для чтения» (1837. — Т. 25. — С. 31 — 72) і згодом введену як додаток до «Очерков русской литературы» М. Полевого (СПб., 1839. — Ч. 2. — С. 483 — 510). Шевченко іронізує над захопленою характеристикою «необыкновенного дарования» К. Тополі, перефразовує слова М. Полевого про майстерне володіння К. Тополею «малороссийским наречием, которым поэт выражается с очаровательной простотою» (Там само. — С. 491 — 492): «Преочаровательно в чарах тих ось що: жиди, шинки, свині і п’яні баби».

А наші патріоти-хуторяни й собі за ними. — Ймовірно, Шевченко має на увазі оцінку п’єси К. Тополі «Чари», дану М. І. Костомаровим (Ієремією Галкою) у статті «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», надрукованій в альманасі «Молодик на 1844 год» (X., 1843). Шевченко знав цю статтю, в якій дана висока оцінка «Кобзаря» 1840 р. М. І. Костомаров, відзначивши ряд художніх вад п’єси К. Тополі, все ж дає їй позитивну оцінку, говорить, що п’єса відображає народний побут, звичаї, написана народною мовою.

...«Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт. — На початку літературної діяльності Шевченко високо оцінював творчість /427/ І. Котляревського, підносив його як народного співця, автора «Енеїди». У період «трьох літ», коли зазнають змін суспільно-політичні та естетичні погляди Шевченка, змінюється і його ставлення до поеми. Відзначивши в передмові, що «Енеїда» — твір цінний, визначний, Шевченко стверджує, що вона все ж не може бути достатнім джерелом для пізнання життя народу. Тут мається також на увазі і травестійно-бурлескний характер «Енеїди» І. П. Котляревського, в якій використано канву бурлескної поеми російського письменника М. П. Осипова (1751 — 1799) «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» (Ч. 1 — 4. — 1791 — 1796). Одночасно Шевченко виступає і проти надуживання в українській літературі бурлескно-травестійного стилю.

Скотт Вальтер (1771 — 1832) — англійський письменник, автор історичних романів, які широко перекладалися в Росії з 20-х років XIX ст., шотландець за походженням.

... в Едемборге... — Единбург, місто у Великобританії, столиця Шотландії.

Борнц — Роберт Бернс (1759 — 1796) — шотландський поет, ще за життя завоював любов і визнання народу Шотландії. В Росії переклади з Р. Бернса почали з’являтися в перші десятиліття XIX ст.

Сковорода Григорій Савич (1722 — 1794) — український просвітитель, філософ і поет. Шевченко з жалем констатує, що Г. Сковорода, який був близьким до народу, не став народним поетом, оскільки писав мішаною мовою, що складалася з елементів української, російської та старослов’янської мов. Це зумовлено історичними обставинами розвитку української літературної мови. На час творчості Г. Сковороди (друга половина XVIII ст.) староукраїнська літературна мова занепала, а нова ще не стала писемною. Багато творів Г. Сковорода написав латинською мовою.

Караджич Вук Степанович (1787 — 1864) — сербський філолог, історик, етнограф і фольклорист, діяч сербського національного відродження, реформатор сербохорватської літературної мови. Видав кілька збірок сербського фольклору.

Шафарик Павел-Йосеф (1795 — 1861) — чеський і словацький філолог, історик, діяч чеського й словацького відродження. Шевченко знав про П. Шафарика, зокрема, від О. Бодянського (1808 — 1877), який 1843 р. видав у своєму перекладі російською мовою «Слов’янський народопис» П. Шафарика. У 1844 — 1845 рр. О. Бодянський надіслав П. Шафарикові твори Шевченка «Тризна», «Гамалія», «Чигиринський кобзар» і «Гайдамаки». У 1845 р. Шевченко написав поему «Єретик» і поетичну присвяту до неї «Шафарикові».

Ростопчина Євдокія Петрівна (1812 — 1858) — російська поетеса, популярна в аристократичних колах.

...от вам «Свяченая вода»... — Йдеться про вірш Олександри Іванівни Псьол (1817 — 1887), української поетеси 40-х років XIX ст.; наслідувала поетичну манеру Шевченка, але не виходила за межі світу особистого. «Свяченая вода» — один з її ранніх віршів. /428/

Попередня     Головна     Наступна