Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 59-75.]

Попередня     Головна     Наступна





О


«О ДУМИ МОЇ! О СЛАВО ЗЛАЯ!» — вірш Т. Г. Шевченка. Див. «N. N.».


«О ЛЮДИ! ЛЮДИ НЕБОРАКИ!» — вірш Шевченка, написаний 3.ХІ 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, № 5) з великими купюрами, зробленими з цензурних міркувань. Повністю надруковано у «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Зміст твору пов’язаний зі смертю вдови Миколи І цариці Олександри Федорівни і підказаний поетові реальною сценою, яку він побачив на вулиці: вихованок дитячого притулку «женуть» до Петропавловського собору вклонитися її прахові. Олександра Федорівна була патроном Відомства установ імператриці Марії, до якого належали дитячі притулки (звідси саркастичні рядки: «Женуть до матері байстрят...»). Народ зустрів смерть імператриці цілком байдуже, тому доводилося «організовувати» народну скорботу, що й стало злободенною темою вірша. Цей твір — характерний зразок політ. лірики Шевченка останніх років його життя. Сповнена обурення, скорботи й співчуття до знедолених лірична розповідь поета поєднується тут з одвертим картанням «царів»-«псарів», закликом до «кари» «царям, царятам на землі» (початкові й кінцеві рядки вірша, які композиційно обрамлюють розповідь). Увесь вірш — і в своїй розповідній, і в «декларативній» частинах — пройнятий могутнім ліризмом. Він наче вибух почуття, крик совісті, ображеної пануючим суспільним злом. У творі відбилися нові тенденції в політ. ліриці Шевченка останнього періоду — прагнення будувати вірш у формі своєрідних «малюнків з натури», в яких зображення життєвого факту поєднується з роздумами автора про спостережене («Дівча любе, чорнобриве», «Якось-то йдучи уночі»).

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.

Ю. О. Івакін.


ОБЕР (Auber) Данієль-Франсуа-Еспрі (29.I 1782 — 12.V 1871) — французький композитор. Визначний майстер комічної опери («Фра-Дьяволо», 1830; «Бронзовий кінь», 1835; «Чорне доміно», 1837). Один з творців т. з. великої опери («Фенелла», 1828; «Густав III, або Бал-маскарад», 1833). Шевченко був обізнаний з музикою О. У повістях «Музыкант» і «Художник» він згадав балет «Гітана», який О. написав у співавт. з Й. Шмідтом, та оперу «Фенелла». У «Щоденнику» 2.IV 1858 поет критично оцінив оперу О. «Бронзовий кінь».


ОБЕРЕМЕНКО Андрій — рядовий Астраханської рухомої інвалідної команди, пекар, а згодом городник Новопетровського військ. госпіталю. Родом із с. Різаної Уманського пов. Київської губ. Бл. 20 років прослужив солдатом. Приятель Шевченка в Новопетровському укріпленні. «Если мелькали светлые минуты в моем темном долголетнем заточений, то этими сладкими минутами я обязан ему, моєму простому благородному другу...», — записав про О. поет у «Щоденнику» 29.VII 1857.


ОБЄРУЧЕВ Костянтин Михайлович (н. 1864 — р. см. невід.) — офіцер, співробітник журн. «Киевская старина». Один з організаторів збирання коштів на побудову пам’ятника Шевченкові в Києві. Збирав і публікував матеріали про перебування Шевченка на засланні. В лютому 1893 в запису О. в журн. «Киевская старина» надруковано «Извлечение из дел и памяти» — спогади Є. Косарєва про Шевченка.

Тв.: К биографии Т. Г. Шевченка. «Киевская старина», 1900, № 2.


ОБОЛОНСЬКИЙ Олександр Олександрович (1825 — 23.X 1877) — редактор і видавець журналу «Народное чтение», земський діяч на Полтавщині. З Шевченком познайомився 1858. В 1859 — 62 (разом з Г. Щербачовим) видавав журн. «Народное чтение». На його сторінках виступали й укр. письменники: Шевченко, П. Куліш, Марко Вовчок і Я. Щоголів. Шевченкові поезії друкували тут мовою оригіналу і в перекладах М. Курочкіна, Л. Мея, О. Плещеєва. В 1859 поет переслав О. рукопис збірки своїх творів і листовно запропонував вибрати з неї ті, що, на його погляд, придатні для перекладу рос. мовою і для публікації в «Народном чтении». В 1860 редакція опублікувала автобіографчний лист Шевченка до редактора журналу (в редакції П. Куліша). Після закриття журналу О. переїхав на Україну. Працював у Полтаві й Харкові.


ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Першими привернули увагу Шевченка до мистецтва — книжки з «кунштами» — гравюрами, переважно українських майстрів 17 — 18 ст., а також кольорові лубочні картинки. Лубки він пригадував, коли малював картину «Селянська родина» (тема лубка «Віки життя людини»), офорт «Казка» (тема лубка «Воїн і смерть»), серію «Притча про блудного сина» (тема лубка такої ж назви). У Вільні та Петербурзі Шевченко бачив багато гравюр (іноді розфарбованих) з картин зх.-європ. класиків (Рафаеля, Корреджо, X. Рібери, Н. Пуссена та ін.), що їх виконали майстри 18 ст., зокрема Д. Вольпато, Ж. Одран, П. Одуен. Там він бачив і оригінальні естампи, вірогідно, офорти Ж.-П. Норбліна, в якого вчився Й. Рустемас. Петерб. Академія мистецтв, Ермітаж, а також крамниця естампів Доціаро залишили в поета багато вражень, про що він не раз згадував у «Щоденнику» та рос. повістях. Шевченко схилявся перед талантом К. Брюллова, здебільшого поділяв його погляди на мистецтво. Брюллов цінував не лише загальновизнаних в Академії мистецтв художників-класиків. Подібно до В. Бєлінського і на відміну від більшості своїх сучасників К. Брюллов не протиставляв «божественного» Рафаеля «брутально-земному» Д. Тенірсу, підтримував звернення до навколишньої дійсності. Слідом за своїм учителем Шевченко вважав Рафаеля вищим за всіх живописців. Віддаючи належне голл. і флам. жанристам і пейзажистам, він критикував мертвий академізм Ф. Бруні, нім. «назарейців» і «мюнхенську школу», натуралізм С. Зарянка, палко схвалював франц. романтизм (Ф.-В.-Е. Делакруа, Е.-Ж.-О. Верне), сприймав його навіть у зниженому, пристосованому до бурж. смаків варіанті (П. Деларош); сатиру П. Фєдотова називав «розумною і благородною», з товаришів по Академії виділяв В. Штернберга й О. Тиранова. Смаки Шевченка в галузі скульптури також збігалися з смаками К. Брюллова. Він вважав неперевершеною античну пластику, милувався вишуканими складками тканин у скульптурах Фідія й Скопаса, грою м’язів у т. з. бельведерському торсі. З сучасних йому скульпторів великим називав датчанина Б. Торвальдсена, подією академ. виставки вважав твір П. Ставассера «Хлопчик, що вудить рибу». Тонке розуміння скульптури допомогло Шевченкові на засланні швидко опанувати її техніку. Поділяючи художні смаки К. Брюллова, Шевченко мав і власну думку Він не розумів, як можуть подобатися вчителеві солодкаві, манірні голівки П.-Л. Греведона. Сентиментальні жіночі голівки малював і Ж.-Б. Грьоз, але Шевченко вважав, що останній не переступав межі, за якою починається банальність. Художник опановував техніку К. Брюллова, копіюючи його твори («Сон бабусі і внучки», «Перерване побачення»). Надаючи світлотіні першорядного значення, він ретельно вивчав картини відомих майстрів. «Чарівним» називав Дж.-А. Каналя (Каналетто): з захопленням відзначав уміння швейц. пейзажиста А. Калама створювати ілюзію місячного світла. Але з усіх майстрів світлотіні Шевченко найбільш цінував Рембрандта, в традиціях якого працював пізніше. Товариші називали Шевченка «російським Рембрандтом». В академ. період і на засланні «рембрандтівське освітлення» Шевченко відшукував у натурі («Автопортрет з свічкою», «Казашка Катя», «Казарма» та ін.), але технічно більшість його малюнків академ. періоду дуже подібна до творів К. Брюллова («Портрет дітей В. М. Рєпніна», «Марія» — за поемою О. Пушкіна «Полтава», «Циганка-ворожка» та ін.). Композиційна схема ранніх істор. і жанрових творів Шевченка побудована в дусі класицизму — за діагоналями, трикутниками; ефектні рухи і пози інколи запозичені з класичних творів. Акварельні мініатюри художник виконував у манері П. Ф. Соколова, почасти — К. Брюллова, в архітектурних краєвидах користувався засобами російських «видописців».

Подібно до О. Венеціанова Шевченко змальовував селян найпривабливішими рисами, підкреслюючи людську гідність, душевну красу кріпаків («Селянська родина», «На пасіці»), але на відміну від О. Венеціанова й численних зарубіжних майстрів «селянського жанру» ніколи не поетизував виснажливу працю кріпаків, не шукав у житті села ефектних видовищ, цікавих для мешканців міста етногр. подробиць. Офорт Шевченка «Старости» відрізняється від звичайних за його часів зображень весільних сцен своєю прихованою соціальною тенденцією. Глибина розуміння минулого й сучасного України, суспільна критична тенденція, реалістичні переконання, інтернаціоналізм, який з особливою силою виявився в малюнках з життя казахів, — все це було зумовлене революц.-демократичними поглядами Шевченка, його особистим досвідом і не мало близьких аналогій у тогочасному образотворчому мистецтві. Окремі засоби втілення ідеї в пластичному образі підказував Шевченкові укр. образотворчий фольклор, зокрема картини типу «Козак-Мамай» (він бачив її у різних варіантах). Шевченко відтворив «Козака-бандуриста» в офорті «Дари в Чигрині 1649 року». За варіантом «Козак — душа правдивая, сорочки не має...» Шевченко побудував композицію малюнка «На кладовищі» з серії «Притча про блудного сина» (особливо це видно у позі та занятті героя).

Характерні для нар. мистецтва принципи побудови композиції, розкриття образу через символічні атрибути, метафоричність використав Шевченко і в картині «Катерина». Своєрідність образної мови, широта узагальнення, політ. гострота Шевченкового твору стають особливо наочними при порівнянні його з картинами сучасників художника, присвяченими тяжкій долі жінок. До цієї теми зверталися П. Федотов («Удовиця»), франц. живописець О. Тассар («Нещасна родина»), англ. художник Т. Фед («Шовкове плаття») та ін. На тлі їхніх творів «Катерина» виділялася особливою цнотливістю образу, почуттям межі, що відділяє зворушливість од сентиментальності, поєднанням умовності цілого з конкретністю багатозначущих деталей, не властивим побутовому жанрові 19 ст. й типовим для фольклору. Герой серії «Притча про блудного сина» — «людина взагалі», яка в умовах миколаївської Росії — брудної корчми, хліва, цвинтаря, казарми, в’язниці, вертепу розбійників — неминуче приречена на втрату людської гідності, п’яний сон, убозтво, мовчання, катування, наглу смерть. Всі ці «нелюдські картини» в цілому і подробицях — зображальні символи, що викривають не окремі вади, зумовлені поведінкою тих чи інших людей, хоч би й типових представників певного класу, суспільного прошарку (як у серії «Кар’єра марнотрата» У. Гогарта та картині «Сватання майора» П. Федотова), а спрямовані проти всього існуючого суспільного ладу. За силою викриття їх можна порівняти лише з шедеврами Ф. Гойї та О. Дом’є. З творів вітчизняних та зх.європ. митців Шевченко найбільше цінував реалістичні за формою і гуманістичні за змістом.

П. О. Білецький.


ОБРІСТ (Obrist) Йоганн-Георг (26.V 1843 — 1901) — австрійський літературознавець і перекладач. Дослідник творчості Шевченка, перший перекладач його поезії нім. мовою. В 1868 — 73 вчителював у Чернівцях. Видав тут 1870 книжку про Шевченка, яка складається з критико-біографічного нарису про поета й перекладів 14 його творів, серед яких «Гамалія», «Заповіт», «Лілея», «Утоплена», «Коло гаю в чистім полі», «Русалка», «Ой три шляхи широкії», «Не додому вночі йдучи» тощо. Вказував на органічний зв’язок творчості укр. поета з фольклором, дав високу оцінку його соціальним поезіям. Переклади О. опубліковано також 1914 у спеціальному ювілейному номері журн. «Ukrainische Rundschau» («Український огляд», № 3 — 4), що вийшов тоді, й окремим збірником «Тарас Шевченко — найбільший поет України» (Відень, 1914).

Тв.: Taras Grigoriewicz Szewczenko, ein kleinrussischer Dichter- Czernowitz, 1870.


ОБРУЧОВ Володимир Панасович (1793 — квітень 1866) — оренбурзький генерал-губернатор, командир Окремого Оренбурзького корпусу (1842 — 51), генерал від інфантерії. Почав службу 1805, брав участь у битвах проти Наполеона I, у рос.-турецькій війні 1828 — 29 та в придушенні польс. визвольного повстання 1830 — 31. Бл. чотирьох років заслання Шевченка (1847 — 51) припадало на час губернаторства О. На прохання поетових друзів О. погодився включити Шевченка до складу Аральської описової експедиції, після повернення експедиції дозволив йому малювати в Оренбурзі. Донос прапорщика М. Ісаєва докорінно змінив ставлення О. до Шевченка. За його наказом поета вдруге заарештували, відправили до каземату Орської фортеці, а потім — до Новопетровського укріплення. В «Щоденнику» 3.IX 1857 Шевченко назвав О. «гнусным ефрейтором».


ОБРУЧОВА Матильда Петрівна — дружина оренбурзького генерал-губернатора В. Обручова. Шевченко та його друзі (К. Герн, М. Зельонка) сподівалися, що О. сприятиме зусиллям полегшити долю поета. В 1849 — 50 Шевченко виконав портрет О. (доля його невідома).


ОБРЯДІН Петро Іванович — підпоручик 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В 1850 — 52 — один з безпосередніх начальників Шевченка в Новопетровському укріпленні. На той час припадає найзаповзятливіша муштра засланого поета. 8.VII 1857 Шевченко згадував О. в «Щоденнику» як безчесного офіцера, що обікрав свого вістового І. Скобелєва і подав на нього рапорт. У примітках до багатьох видань творів Шевченка ім’я та по батькові О. подано неправильно — Яків Максимович.


ОВЕРБЕК (Overbeck) Фрідріх (3.VII 1789 — 12.XI 1869) — німецький художник, провідний майстер т. з. «назарейської школи». У листі до С. Аксакова 15.VII 1858 Шевченко негативно висловився про живопис Овербека.


ОВІДІЙ, Публій Овідій Назон (Publius Ovidius Naso; 20.III 43 до н. е. — бл. 18 н. е.) — римський поет. У 8 н. с. з наказу імператора Августа висланий у м. Томи (тепер Констанца в Румунії). Найвизначніший твір О. — «Метаморфози» — являє собою обробку грец. і рим. міфів. Йому належать також збірки «Любовні елегії», «Героїні» («Послання»), «Скорботні елегії» тощо. Шевченко високо цінив творчість О. В листі до М. Осипова 20.V 1856 писав про рим. поета як про «наисовєршеннейшее создание». «Метаморфози» укр. поет вважав взірцем поетич. майстерності. Вираз «Овидиевы превращения» вживав у повістях «Художник» і «Прогулка с удовольствием и не без морали», коли розповідав про якийсь цікавий випадок. Імена персонажів Філемона і Бавкіди з «Метаморфоз» стали для укр. поета синонімом старого вірного подружжя, людяного, чуйного і гостинного. Так, у «Щоденнику» (записи 30.VI та 14.VII 1857 ) він називав Телемоном і Бавкідою подружжя Зигмунтовських, яке добре ставилося до нього під час його перебування на засланні. В «Прогулке с удовольствием и не без морали» так називав і подружжя Прехтелів. На засланні укр. поет глибоко відчував спільність своєї долі з долею рим. вигнанця. Шевченко був, очевидно, обізнаний також із «Скорботними елегіями» О. Вірш укр. поета «Муза» за настроєм близький до однієї з елегій О. В обох поетів Муза — помічниця, єдиний і вірний друг, розрада в їхніх поневіряннях.

Г. М. Чернишова.


ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКИЙ Дмитро Миколайович (4.II 1853 — 9.X 1920) — російський літературознавець і мовознавець, почесний акад. Петерб. АН (з 1907). Представник т. з. психологічного напряму. Праці про рос. класиків л-ри, з питань теорії й психології творчості, мови. В доповідях і статтях, присвячених Шевченкові («Пам’яті Т. Г. Шевченка», 1911; «Національні і загальнолюдські елементи в поезії Т. Г. Шевченка», 1914), характеризував його «як поета національного відродження і як загальнолюдського поета», видатного лірика, ставив його вірші на рівні творів О. Пушкіна і Й.-В. Гете.


ОВСЯННИКОВ Павло Абрамович — помічник управителя нижегородської компанії пароплавного т-ва «Меркурій». За освітою архітектор. Шевченко познайомився з О. 20.IX 1857 в Нижньому Новгороді, заприятелював з ним і близько півроку жив у нього. Поет часто й тепло згадував О. в «Щоденнику». 30.IX 1857 в Нижньому Новгороді намалював його портрет (тон. папір, італ. ол., 31,8 × 25,2). Портрет наклеєно на картон, праворуч унизу на зображенні італ. олівцем — авторська дата й підпис. Зберігається твір у Рос. музеї в Ленінграді. В 1858 Шевченко через О. передав до Петербурга М. Лазаревському автопортрет. З цього автопортрета Ф. Лазаревський замовив 50 фотокопій.


ОВЧАРЕНКО Василь Іванович (н. 1.XII 1899) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1959). Виконував роль Назара в Шевченковому «Назарі Стодолі» (1954), створив образ Шевченка в драмі «Думи мої...» («Слово правди») Ю. Костюка (1960) — в Дніпроп. обл. укр. драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка. Держ. премія СРСР, 1951.


ОВЧАРЕНКО Дмитро Павлович (н. 1.ІХ 1906) — український рад. художник театру, засл. діяч мист. УРСР (з 1960). За мотивами творів Шевченка оформив вистави: балет «Лілея» (1946) і оперу «Назар Стодоля» (1960) К. Данькевича у Харків. театрі опери та балету ім. М. В. Лисенка.


ОГАРЬОВ Микола Платонович (6.XII 1813 — 12.VI 1877) — російський революц. демократ, поет, публіцист. У 1856 емігрував за кордон, де разом з О. Герценом видавав газ. «Колокол», альм. «Полярная звезда», зб. «Голоса из России». Надавав великого значення творчості Шевченка, його громад.політичній діяльності. В передмові до видання «Русская потаенная литература XIX столетия» (ч. 1. Лондон, 1861) О., характеризуючи рос. революц. поезію, писав: «Україна прокинулась у Шевченкові, і найкращим доказом того, як сила обставин зумовлює самобутність областей і нероздільність союзу, є те, що Шевченко, народний у Малоросії, з захопленням прийнятий як свій у російській літературі і став для нас рідним».


ОГІЄВСЬКА Глафіра Матвіївна (дівоче прізв. — Лазаревська) — сестра Лазаревських. Шевченко познайомився з нею 1859, коли, повертаючись з України до Петербурга, разом з Ф. Лазаревським 25.VIII 1859 завітав до Кролевця, де О. жила. Шевченко і Ф. Лазаревський переночували в Огієвських і вранці 26.VIII виїхали з міста. Шевченко подарував О. «Кобзар» 1860 з власноручним написом. 4.V 1861 О. в Кролевці організувала зустріч домовини з тілом поета. У дворі Огієвських домовина стояла до ранку наступного дня.


ОГІНСЬКИЙ (Ogiński) Міхал Клеофас (Михайло Андрійович; 25.ІХ 1765 — 15.Х 1833) — польський композитор і держ. діяч, граф. Учасник визвольного повстання 1794 під керівництвом Т. Костюшка. Автор полонезів для фортепіано («Прощання з батьківщиною» та ін.), фп. п’єс і романсів. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко згадав, як відставний матрос Осип грав на катеринці полонез Огінського.


ОГЛАВ, Гоголів — містечко Остерського пов. Чернігівської губ. (тепер с. Гоголів Броварського р-ну Київської обл.). Шевченко був у цьому містечку до заслання. Можливо, тут він почув розповідь про подію, яка сталася в О. Ця подія лягла в основу написаної на засланні поеми «Сошник». Згадки про Оглав є в повістях «Княгиня», «Близнецы» та «Прогулка с удовольствием и не без морали». За рад. часу ім’ям Шевченка в Гоголеві названо вулицю.


«ОГНІ ГОРЯТЬ, МУЗИКА ГРАЄ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1850 в Оренбурзі. Автографи — в «Малій книжці» (за № 9 у захалявній книжечці 1850) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Є ще два окремі автографи: один — з датою «1858, майя 10» і другий — переписаний для К. Троцини 12.V 1858 у Петербурзі (обидва зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вперше поезію надруковано в журн. «Иллюстрация» (1861, № 177). Лаконічний і зримий малюнок безжурної молодості («Алмазом добрим, дорогим // Сіяють очі молодії; // Витає радость і надія // В очах веселих»; «І всі регочуться, сміються, // І всі танцюють») різко контрастує з настроєм і переживаннями автора, який, «неначе заклятий», спостерігає за цим, з гіркотою думає про те, що, «мов негода», минула його молодість, і «нишком плаче». Твір відбиває сумні думи засланого поета, який зазнав так мало щастя й радості в своєму житті. Вірш засвідчує Шевченкову майстерність передавати в одній неподільній фразі живу суперечливість думки чи почуття («Огні горять, музика грає, // Музика плаче, завиває»). Музику до твору писали М. В. Лисенко, С. Воробкевич, П. Сениця та ін.

В. Г. Дончик.


ОГОНОВСЬКИЙ Омелян Михайлович (3.VIII 1833 — 28.Х 1894) — український літературознавець, громад. діяч бурж.-націоналістичного напряму. В 1893 Товариство ім. Шевченка видало у Львові за його редакцією «Кобзар» Шевченка (т. 1 — 2) з вступною статтею «Дещо про життя і літературну діяльність Т. Шевченка» (1895, 1898 вийшли 3 і 4 томи). В журн. «Правда» (1872, № 9; 1873, № 1, 3 — 6, 13) опублікував цикл статей під заг. назвою «Критично-естетичний погляд на декотрі поезії Т. Шевченка». В 1876 у Львові видав популярний нарис «Життя Тараса Шевченка. Читанка для селян і міщан», 1879 — «„Гайдамаки“. Поема Тараса Шевченка». Присвятив Шевченкові окремий позділ в «Історії літератури пуської» (ч. 2. Львів, 1889). В усіх цих працях О. розглядав творчість поета у відриві від визвольного руху, замовчував соціальну суть творів Шевченка, революц. характер діяльності поета, перекручував ідейний зміст творів в бурж.-націоналістичному дусі. І. Франко гостро критикував О. за неправильне висвітлення історії укр. л-ри, зокрема творчості Шевченка.

Літ.: Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства К., 1972.

В. Л. Смілянська.


ОГРИЗКО Йосафат Петрович (1826 — 90) — діяч польського визвольного руху в Росії. Приятель Е. Желіговського, близький знайомий М. Чернишевського, активний член польс. політ. гуртка З. Сераковського. В 1858 добився дозволу, а 1859 видав у Петербурзі 15 номерів газети «Stowo» польс. мовою. Про задум О. знав Шевченко. 11.V 1858 поет разом з Е. Желіговським вів у В. Білозерського мову про газету. Того ж року О. разом з Шевченком та багатьма російськими і українськими діячами підписав протест проти антисемітської вихватки журн. «Иллюстрация». За належність до польс. революц. гуртка у Петербурзі і причетність до польс. визвольного повстання 1863 О. 1864 заарештованої наступного року засуджено до смертної кари, яку згодом замінено 20-річною каторгою. Помер в Іркутську.


ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АКАДЕИІЧНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ — засн. 1926 на базі міського оперного театру. За творами Шевченка на сцені театру поставлено опери М. Аркаса«Катерина» (1924, режисер В. Манзій, диригент И. Прибік; 1957, режисер О. Дикий, диригент Ю. Русинов, художник О. Зосимович), М. Вериківського — «Сотник» (1939, режисер О. Шольп, диригент С. Столерман, художник П. Злочевський) і «Наймичка» (1946, режисер С. Ільїн, диригент Ю. Русинов, художник П. Злочевський), К. Данькевича«Назар Стодоля» (1961, режисер Д. Смолич, диригент М. Покровський, художник П. Злочевський) і балет «Лілея» (1945, балетмейстер В. Вронський, диригент Ю. Русинов, художник П. Злочевський; поновлення цієї вистави 1964).


ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНИЙ ТЕАТР ІМЕНІ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ — заснований 1925 як Одеська держ. драма (до 1930). Важливе місце в репертуарі театру посідає шевченківська тема. Тут показано «Назара Стодолю» (1939, режисер В. Вільнер) і «Гайдамаків» (1927, 1961, інсценізація Л. Курбаса, режисер В. Василько), за мотивами творів поета поставлено літ.-худож. композицію «Оживуть степи, озера» (1926, автор тексту М. Терещенко, режисери М. Тінський і В. Василько), драму К. Герасименка «При битій дорозі» (за поемою «Катерина», режисери Б. Борін і В. Вільнер, 1939 — 1941), п’єси «Поетова доля» С. Голованівського (1939, режисер В. Василько) та «Марина» М. Зарудного (1964, постановник Н. Орлов). Актори театру, зокрема Ю. Божек та І. Твердохліб, підготували літ.сценіч. композицію «Садок вишневий коло хати» (за Шевченком, 1964).


«ОДИН У ДРУГОГО ПИТАЄМ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автографи — в «Маліи книжці» (за № 13 у захалявній книжечці 1847) і в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Є ще авторська копія твору кін. 50-х pp., яку поет передав редакторові журн. «Народное чтение» О. Оболонському (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Вперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1859, № 6). Вірш пов’язаний з поезією «Самому чудно. А де ж дітись?» і відтворює настрої Шевченка в перші місяці заслання: сумні роздуми, потребу переглянути й заново оцінити свої вчинки, прагнення визначити мету й напрям дальшого діяння. Критерієм оцінки життя людини поет вважає її діла. Саме з цього погляду з почуттям високої громадянської відповідальності він підходить до своєї майбутньої невільницької творчості.

Л. Ф. Хінкулов.


ОДИНЦОВ Євтихій (Євгеній) Іванович (н. 1831 — р. см. невід.) — молодший лікар 46-го флотського екіпажу, що базувався в Астрахані. В 1855, закінчивши в Казані університет, прибув до місця служби. О. — один з тих, хто 15 — 16.VIII 1857, зустрівши Шевченка, влаштував йому, за висловом поета, «в грязной и пыльной Астрахани такой светлый, прекрасный праздник, какого еще не было в моей жизни» («Щоденник», 23.VIII 1857). 16.VIII 1857 О. лишив свій запис у «Щоденнику» поета.


ОДОЄВСЬКИЙ Володимир Федорович (13.VIII 1803 — 11.III 1869) — російський письменник, філософ, критик, музикознавець і громад. діяч. Автор романтичних та реалістичних повістей, казок, наук.-популярних і перших у російські л-рі фантастично-утопічних творів. Вивчав укр. народні пісні й музику. Знайомий Шевченка. Зустрічалися вони на літ.-муз. вечорах в О. Струговщикова.


ОЖЕШКО (Orzeszkowa) Еліза (дівоче прізв. — Павловськa; 6.VI 1841 — 18.V 1910) — польська письменниця. Цікавилася укр. л-рою, листувалася з І. Франком, переклала польс. мовою деякі твори І. Франка та ін. укр. письменників. Захоплювалася поезією Шевченка та його драмою «Назар Стодоля». В 1887 у Гродно О. бачила в постановці укр. театру п’єсу М. Кропивницького «Невольник», створену за однойменною поемою Шевченка, і відгукнулася на неї в статті «Про маловідому справу» (опубліковано в її книжці «Літературно-критичні твори». Вроцлав — Краків, 1959). Характеризуючи п’єсу, О. подала у власному перекладі польс. мовою той уривок, який М. Кропивницький взяв з твору Шевченка (про участь Степана в походах проти турків). Це — єдина спроба перекладу поеми «Невольник» (хоч і в уривку) польс. мовою.

Літ.: Грибовська О. І. Еліза Ожешко — критик і перекладач Тараса Шевченка. В кн.: Тези доповідей наукової сесії, присвяченої 100-річчю з дня смерті Т. Г. Шевченка. Львів, 1961.


ОЗЕРОВ Владислав Олександрович (11.Х 1769 — 17.ІХ 1816) — російський драматург. У своїх творах обстоював високу моральність людської особистості, протиставляючи її деспотизмові. В повісті «Художник» Шевченко згадував трагедію О. «Едіп в Афінах», яка навіяла одному з персонажів повісті сюжет для малюнка. Можливо, сюжет Шевченкового малюнка «Смерть Олега, князя древлянського» (1836) підказаний трагедією О. «Ярополк і Олег».


ОЗЕРОВ Лев Адольфович (справж. прізв. — Гольдберг; н. 23. VIII 1914) — російський рад. поет, критик і перекладач. Його переклади поезій Шевченка «В неволі, в самоті немає» й «Не нарікаю я на бога» передруковано в рос. виданнях творів Шевченка 1947 — 64. Переклав вірш лит. письменника А. Венцлови «Тарас Шевченко» (1964).


«ОЙ ВИОСТРЮ ТОВАРИША» — вірш Шевченка, написаний восени 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 31 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Твір написано в дусі нар. пісень. Але ця лірична мініатюра стилістично не тотожна з нар. піснею і не має конкретного фольклорного прототипу. Герой твору — народний месник, який, шукаючи правди, береться за ніж. Його мета — добитися соціальної справедливості. Шевченко, безперечно, співчував своєму героєві, хоч і розумів, що шлях стихійного протесту месників-одинаків безперспективний. Вірш тематично перегукується з поемою «Варнак». На музику твір поклали М. В. Лисенко і С. Людкевич.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка- Поезії 1847 — 1861 рр. К., 1968.


«ОЙ ГЛЯНУ Я, ПОДИВЛЮСЯ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1848 в Орській фортеці. Автографи — у «Малій книжці» (за № 4 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 з незначними стилістич. відмінами. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У вірші відображено переживання поета в перші роки заслання, його тугу за рідним краєм. Шевченко прагнув не втратити віри у звільнення й повернення на Україну. Музику до твору написали М. В. Лисенко і М. Волошин.


«ОЙ ДІБРОВО — ТЕМНИЙ ГАЮ!» — вірш Шевченка, написаний 15.I 1860 у Петербурзі. До «Більшої книжки» записаний невідомою рукою. В тексті є поправки Шевченка. Надруковано вперше в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Ця поезія — вільний переспів зх.-укр. нар. пісні, вміщеної в альм. «Русалка Дністровая». Поет міг скористатися з цього варіанта або перекладу пісні польс. мовою Я. Чечота. Останнє вірогідніше. Шевченко запозичив з пісні тільки сюжетну схему й значно розширив образну систему. Твір поклали на музику М. В. Лисенко, Я. Степовий, Г. Хоткевич.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка Поезії 1847 — 1861 рр. К., 1968.


«ОЙ КРИКНУЛИ СІРІЇ ГУСИ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автографи — в «Малій книжці» (за № 6 у захалявній книжечці 1849) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн «Основа» (1861, № 3). У поезії використано сюжети нар. пісень «Ей мала вдова сина-сокола» та «В неділю рано вдова воли виганяє» Народнопісенні мотиви Шевченко поглибив етичним конфліктом: молода вдова не зважила на людський поговір, прийняла козака з Січі, народила сина. Поет підносить гідність жінки, яка сама виростила сина і віддала його до козацького війська. Народнопісенна сюжетна основа в цій поезії органічно поєднана з фольклорною поетикою, пісенною стилістикою і ритмікою. Подібну ритміку має улюблена пісня Шевченка «Да жила собі та удівонька» (книжка «Пісні великого Кобзаря». К., 1964, с. 73). Поезія перейшла до пісенного репертуару. Музику на слова твору написав М. В. Лисенко.


«ОЙ ЛЮЛІ, ЛЮЛІ, МОЯ ДИТИНО» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 42 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 1). Вірш написано у формі колискової пісні. В зверненні до свого сина мати-покритка віщує йому нещасливу долю, бере на себе усю провину за ті поневіряння, що на нього чекають. Характерна для романтичної поезії порада йти від людей до природи має тут виразний соціальний підтекст. За жанровими ознаками вірш наближається до романсу. Музику до твору писали М. В. Лисенко, В. Заремба, В. Барвінський, Г. Фінаровський та ін.


«ОЙ МАЮ, МАЮ Я ОЧЕНЯТА» — вірш Шевченка, написаний 10.VI 1859 в Пирятині. Автограф — у «Більшій книжці», Надруковано вперше в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Мотивом і формою вірш близький до народнопісенних творів. Вірш поклали на музику М. В. Лисенко, В. Сокальський, Т. Шутенко, П. Щуровський та ін.


«ОЙ НЕ П’ЮТЬСЯ ПИВА-МЕДИ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 36 у захалявній книжечці 1848). Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). В основі поезії — характерний для багатьох нар. чумацьких пісень мотив хвороби і смерті молодого чумака в дорозі. Вірш витриманий у дусі народнопісенної стилістики. Шевченко вніс у твір окремі реалії з сучасного йому життя (у згадці «Із Одеси преславної // Завезли чуму» трансформувалися відомості про холеру, що лютувала 1847 — 48 на півдні Росії). Шевченко надав традиційним засобам нар. поетики більшої експресивності, емоційності, підніс сюжет нар. пісні до високої поезії, загострив його трагедійне звучання. Як одну з паралелей до Шевченкової поезії Ф. Колесса назвав нар. пісню «Ой сидить пугач та на могилоньці», що її згадано в поемі «Катерина» («Ідуть шляхом чумаченьки, // Пугача співають»). Музику до твору написали Г. Хоткевич і Г. Верьовка.

Літ.: Івакін Ю О Коментар по «Кобзаря» Шевченка, Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«ОЙ ОДНА Я, ОДНА» — вірш Шевченка з циклу «В казематі», написаний між 17.IV і 19.V 1847 у Петербурзі в казематі «Третього відділу». В окремому автографі циклу (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) вірш записано першим. Очевидно, це перший вірш, створений після арешту 1847. У «Малій книжці» та «Більшій книжці» твір переписано після поезії «Згадайте, братія моя». Вперше надруковано в журн. «Народное чтение» (1860, № 3). Провідний у цій поезії мотив дівочої самотності й сирітства започаткований ще 1838 «Думкою» («Н ащо мені чорні брови»). Ця сама тема — і в пізніших творах поета, зокрема у вірші «Закувала зозуленька». Вірш «Ой одна я, одна» безпосередньо пов’язаний з нар. піснями типу «Сама ж бо я, сама, як билина в полі», «Ой не сама, не сама та билиночка в полі», зафіксованими пізніше в збірках А. Метлинського, П. Чубинського і М. В. Лисенка. На музику твір поклали М. В. Лисенко, В. Заремба, Д. Клебанов, І. Шамо та ін.


«ОЙ ПІШЛА Я У ЯР ЗА ВОДОЮ» — вірш Шевченка, написаний в останні місяці 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 40 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш є варіацією народнопісенного мотиву зради милого. Поет використав тут нар. пісню «Ой піду я водиці до криниці», яку він міг прочитати в зб. П. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни» (СПБ, 1836). Інша варіація цього мотиву в Шевченка — в поезії «Новгороді коло броду». Музику до твору написали М. В. Лисенко і Я. Бігдай.


«ОЙ ПО ГОРІ РОМАН ЦВІТЕ» — вірш Шевченка, написаний 7.VI 1859 у Лихвині. До «Більшої книжки» його записав Г. Честахівський (текст має авторські виправлення). Рукою поета вгорі дописано присвяту: «Федору Івановичу Черненку. На память 22 сентября 1859 року» та дату Є ще автограф, що зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Надруковано вперше в альманасі «Хата» (СПБ, 1860) під редакторською назвою «Пісня». У багатьох виданнях присвята друкувалася як назва твору. У вірші в народнопісенній формі передається традиційна тема шукання долі. Можливо, що зміст твору навіяний поетові мріями про одруження. Музику до твору написали П. Сениця, Є. Юцевич, Г. Гладкий, І. Островерхий, М. В. Лисенко, Я. Степовий.


«ОЙ СТРІЧЕЧКА ДО СТРІЧЕЧКИ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автографи — у «Малій книжці» (за № 15 у захалявній книжечці 1847) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 15.III 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У творі у веселих ритмах засобами народнопісенної поетики передано світлий, грайливий настрій дівчини. На музику твір поклали М. В. Лисенко, Я. Степовий, І. Островерхий, М. Радзієвський, В. Рибальченко, Л. Усачов, Г. Чхіквадзе, І. Шамо.


«ОЙ СЯДУ Я ПІД ХАТОЮ» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 33 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше опубліковано в журн. «Основа» (1862, № 1). Вірш — лірична мініатюра в народнопісенному дусі. За формою — це монолог матері, яка сумує за своєю виданою заміж дочкою. Твір поклав на музику Я. Бігдай.


«ОЙ ТРИ ШЛЯХИ ШИРОКІЇ» — вірш Шевченка із циклу «В казематі», написаний між 17.IV і 19.V 1847 в Петербурзі в казематі «Третього відділу». Автографи твору — в окремому автографі циклу, в «Малій книжці» (захалявній книжечці 1847) і в «Більшій книжці». Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 1). Поезія сповнена настроїв суму і відчуття розлуки з рідним краєм. За своїм сюжетом вона є поєднанням народнопісенних мотивів про розлуку з рідними, про сирітство матері без синів, горе жінки й дітей без чоловіка і батька, про сестрині сльози за братами та про смерть коханої від туги за милим, який не повернувся з чужини. Народнопісенне походження мають символіка (мати садить на пам’ять про синів ясени, сестра — явори, невістка — тополю, дівчина — калину; шляхи заростають тернами, що означає неможливість повернення братів), композиційні засоби троїстості (три шляхи, три брати, три явори, три ясени) і протиставний паралелізм - зачин (шляхи — докупи зійшлися, брати — розійшлися). Народнопоетичний образ шляхів, що поросли тернами, як символ вічної розлуки з батьківщиною психологічно близький Шевченкові. Він є і в ін. його невольничих віршах («Не кидай матері! — казали», «Заросли шляхи тернами»). Мелодію до цієї поезії записано в с. Суботові на Черкащині (збірка «Пісні великого Кобзаря». К., 1964). На музику твір поклали Я. Степовий, С. Воробкевич, П. Сениця, Г. Топольницький, Д. Клебанов та ін.

О. І. Лей.


«ОЙ УМЕР СТАРИЙ БАТЬКО» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Перша редакція твору — в «Малій книжці» (за № 57 у захалявній книжечці 1848). У 1858 поет переписав вірш до «Більшої книжки», посиливши його соціальне звучання і поглибивши психологізм. Твір уперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 7) за текстом «Більшої книжки». Вірш сповнений глибокого співчуття до дівчини-сироти, яка мріяла про родинне щастя, але змушена поневірятися в наймах. За формою основна частина вірша — ліричний монолог в народнопісенному дусі. Твір поклали на музику М. В. Лисенко, В. Заремба і Ф. Колесса.


«ОЙ ЧОГО ТИ ПОЧОРНІЛО» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 43 у захалявній книжечці 1848) і в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858 після доопрацювання. Вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 7). У вірші — роздуми, пов’язані з Берестецькою битвою 1651 між сел.-козацьким військом на чолі з Б. Хмельницьким і польс.-шляхетським військом під час визвольної війни укр. народу 1648 — 54. Про битву під Берестечком Шевченко знав з «Історії Русів», «Запорожской старини», істор. праць Д. Бантиша-Каменського й М. Маркевича та з нар. пісень. На формі вірша позначилася фольклорна поетика. Трагічні наслідки події (сел.козацькі війська зазнали поразки) викликали й сумний настрій вірша. Тут, як і в багатьох ін. творах Шевченка на істор. тематику, зображення минулого було засобом впливу на соціальну свідомість пригнобленого люду. Слова, звернені до поетових сучасників, звучать як докір за їхню пасивність, за примирення з долею кріпаків. Музику до твору написали М. В. Лисенко, С. Воробкевич, Л. Ревуцький, Г. Фінаровський, І. Белза.

Літ.: Івакін Ю О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968.


«ОЙ Я СВОГО ЧОЛОВІКА» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 30 у захалявній книжечці 1848). Вперше поезію надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Крізь зовні бадьорий, жартівливий тон вірша проступає драматична картина безвихідного життя селянської родини в умовах кріпосництва. За спостереженням Ф. Колесси, ця поезія нагадує жартівливу нар. пісню про легковажну жінку «Як поїхав мій миленький далеко у степ», а картина безрадісного повернення чумака додому і розмови його з голодними дітьми близька до нар. пісні «Як приїхав мій миленький та з Дону додому». На музику твір поклали М. В. Лисенко і Г. Хоткевич.


ОЙСЛЕНДЕР Олександр Юхимович (14.XII 1908 — 6.XII 1963) — російський рад. поет. Переклав вірші Шевченка «Дурні та гордії ми люди», «Чи то недоля та неволя» і «Колись дурною головою» (в двох варіантах). Переклади вміщено у виданнях «Кобзаря» Шевченка рос. мовою (М., 1939. 1955, 1964, 1972).


ОКРЕМИЙ ОРЕНБУРЗЬКИЙ КОРПУС — військове з’єднання збройних сил царської Росії. Окремі корпуси, створені в Росії 1810, формувалися за територіальним принципом і мали в своєму складі різні роди військ. Перший командир О. О. к. — оренб. генерал-губернатор Г. Волконський (до 1817). Потім коріусом командували генерал-губернатори П. Ессен (1817 — 30), П. Сухтелен (1830 — 33), В. Перовський (1833 — 42), В. Обручов (1842 — 51), знову В. Перовський (1851 — 57), О. Катенін (1857 — 60). О. О. к розформовано 1860 — 61.

В 40 — 50-х pp. 19 ст. до складу О. О. к. входили: 23-я піхотна дивізія (мала дві бригади по 5 лінійних батальйонів); Оренб. арт. гарнізонний округ, що мав 4 роти, арт. школу та арсенал; Оренб. інженерний округ; батальйон кантоністів та комендантські управління у фортецях Орській та Ілецькій Защиті, в укріпленнях Новопетровському, Оренбурзькому, Уральському й Аральському та у фортах Карабутакському і №№ 1, 2, 3. Штаби корпусу, дивізії, першої бригади, арт. й інженерного округів та низки підрозділів О. О. к. містилися в Оренбурзі. В 1849 — 50 в О. О. к. перебувало 1667 «штрафованих нижчих чинів», переважну більшість яких становили ті, кого віддали в солдати за участь у революц.-визвольному русі. Серед них були члени студентських та ін. нелегальних революц. гуртків 30-х pp. 19 ст., соратники М. Петрашевського, учасники повстання в Семеновському полку та ін. Особливо багато було репресованих учасників польс. визвольного повстання 1830 — 31 та членів різних конспіративних орг-цій, розгромлених на території Польщі, Литви, Білорусії й Правобережної України. У різні роки в О. О. к. служили декабристи Н. Кожевников, А. Веденяпін, О Горожанський, поет-петрашевець О. Плещеєв, польс. поет революційний демократ Е. Желіговський (А. Сова), історик і художник Б. Залеський, З. Сераковський та інші. Призначений «за створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» рядовим до О. О. к. «з правом вислуги», за царським велінням надісланий сюди «під якнайсуворіший нагляд із забороною писати й малювати», Шевченко прибув до О. О. к. 8.VI 1847 і перебував у його складі до 2.VIII 1857 (див. Заслання Т. Г. Шевченка). За десять років солдатчини він служив у трьох батальйонах (1, 4 і 5-му) і п’яти гарнізонах (в Орській фортеці, Оренбурзі, Раїмі, на о. Косарал, в Новопетровському укріпленні). Йому довелося зазнавати знущання батальйонних командирів Д. Мєшкова, Г. Львова, ротних (особливо М. Потапова) та ін. Глумом над поетом стало приведення його до присяги на вірність цареві та службі на поч. 1850. По території, що була місцем дислокації корпусу, Шевченко пройшов тисячі кілометрів: був у Каракумській пустелі, в горах Каратау, на о-вах Косарал, Кугарал, Токмак-Ата, на півостровах Куланди, Мангишлак. Друзі та знайомі поета з політ. засланців перебували майже у всіх містах, фортецях та укріпленнях краю. Шевченко брав участь в експедиціях по вивченню і освоєнню краю (див, Аральська описова експедиція, Каратауська експедиція). Про роки заслання поет розповів у повістях («Близнецы», «Несчастный»), «Щоденнику», поетичних творах, листах та в багатьох малярських роботах. «Солдаты — самое бедное, самое жалкое сословие в нашем православном отечестве. У него отнято все, чем только жизнь красна: семейство, родина, свобода, одним словом, все», — писав Шевченко в «Щоденнику» 14.VI 1857.

Літ.: Строков А. А. История военного искусства, т. 2. М., 1965; Ведмицкий А. Т. Шевченко в оренбургской ссылке. Оренбург, 1960; Большаков Л. Літа невольничі. К., 1971.

Л. Н. Большаков.


ОКСИМОРОН, оксюморон (грец. όξύμωρον — дотепно-безглузде) — стилістична фігура, поєднання контрастних понять, що здаються несумісними одне з одним, але разом створюють нове уявлення. В поезії Шевченка є О., що мають важливе смислове навантаження. Вони підсилюють революц. пафос і соціальну загостреність твору. О. часто допомагають поетові передати складну діалектику його почуттів: «А я дивлюсь, поглядаю // Сміюся сльозами» («Гайдамаки»). Уміле використання такої складної стилістичної фігури, як О., яскрава зображальність, емоційність О. у творах Шевченка свідчать про його високу поетичну культуру.


ОЛДРІДЖ (Aldridge) Айра-Фредерік (24.VII 1807 — 10.VIII 1867) — негритянський актор-трагік. У 20-х pp. дебютував у негритянській аматорській трупі в Нью-Йорку. В 1825 емігрував до Англії. В 1833 О. виступав на сцені провідного лондонського театру «Ковент-Гарден». Відтоді його популярність вийшла за межі Англії. В 1852 гастролював у кількох європ. країнах. Найбільший успіх О. мав у Росії. 10.XI 1858 він уперше виступив у Петербурзі (грав Отелло в однойменній п’єсі Шекспіра). На виставі був і Шевченко. «У нас тепер африканський актор, чудеса виробляє на сцені. Живого Шекспіра показує», — писав поет до М. С. Щепкіна 6.XII 1858. Знайомство поета з О., що відбулося в домі Ф. Толстого, переросло в дружбу. їх ріднила ненависть до гнобителів і співчуття до гноблених. Шевченко високо цінував гру актора й відвідував усі вистави за його участю, нарисував Олдріджа Айри портрет. У 1861 — 66 О. побував у Києві, Харкові, Одесі, Житомирі та Єлисаветграді. Був знайомий з М. С. Щепкіним, П. Садовським та ін. діячами укр. і рос. культури.

Літ.: Єрофеєв І. Ф. З історії першого виступу А. Олдріджа на петербурзькій сцені, (Епізод із взаємин Т. Шевченка з А. Олдріджем) «Радянське літературознавство», 1952, кн. 16; Кулінич І. Поет і трагік. К., 1964.


ОЛДРІДЖ (Aldridge) Геролд-Едвард-Джеймс (н. 10.VII 1918) — англійський письменник, публіцист і громад. діяч. У своїх романах відтворює події 2-ї світової війни, викриває політику «холодної війни», закликає відстоювати мир між народами. В 1944 як військовий кореспондент побував на Україні Популяризує творчість Шевченка у Великобританії. Брав участь у відзначенні шевченківських ювілеїв 1961 і 1964 у Великобританії. В статті «І в мені часточка України» («Робітнича газета», 11.III 1964) відзначив, що Шевченкове ім’я вписане в історію світової л-ри поряд з іменами Дж.-Н.-Г. Байрона і П.-Б. Шеллі; назвав Шевченка поетом, який є голосом і совістю свого народу; наголосив на пізнавальному й виховному значенні його спадщини як художника і поета. О. підкреслив, що укр. поет має великий вплив на його власну творчість. Золота медаль Миру, 1953. Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1973.


ОЛДРІДЖА АЙРИ ПОРТРЕТ (кольор. папір, італ. і білий ол., 35,6 × 28,3) — портрет, що його виконав Шевченко 25.XII 1858 в Петербурзі. Внизу на портреті білим олівцем авторський підпис і дата: «1858. Т. Шевченко 25. Декабря» та чорнилом підпис А.-Ф. Олдріджа: «Ira Aldrig». Про те, як художник рисував портрет А. Олдріджа, писала у своїх спогадах дочка Ф. Толстого — К. Юнге. Портрет зберігається в ДМШ. Не раніше 25.XII 1858 Шевченко виконав також портрет А. Олдріджа в офорті (де він тепер — невідомо). Про нього писали М. Микешин у своїх спогадах про Шевченка та О. Русов у статті «Коллекция рисунков Т. Г. Шевченко» (1894).


ОЛЕКСАНДР II (29.IV 1818 — 13.III 1881) — російський імператор [1855 — 81]. Старший син Миколи I. Почав царювати під час Кримської війни 1853 — 56, в умовах гострої кризи феод.-кріпосницької системи, наростання сел. руху, що змусило О. II провести в 60 — 70-х pp. низку бурж. реформ. Проте ці реформи мали половинчастий характер, залишили владу в руках поміщиків, не були поширені на всю тер. Росії. Заграючи з лібералами, уряд О. II водночас посилював репресії проти революц. демократів, народників, жорстоко придушив польс. визвольне повстання 1863 — 64 та ін. виступи проти царизму. О. II був убитий народовольцями в Петербурзі. Шевченко у поезіях «Во Іудеї во дні они», «Осії глава XIV» назвав О. II «п’яний царвладика», «п’яний господар», у вірші «Колись то ще, во время оно» в образі легендарного рим. царя-реформатора Нуми Помпілія висміяв «реформаторство» і фальшиве народолюбство О. II. В «Щоденнику» 1.I 1858 поет записав байку, спрямовану проти О. II, яку приписували акторові Д. Ленському. В листах до Б. Залеського (25.IX 1855 і 20.V 1856) та М. Осипова (20.V 1856) Шевченко згадував оголошений у зв’язку з вступом на престол О. II маніфест 19.II 1855, за яким, як сподівався поет, його буде звільнено із заслання. Але Шевченкові тоді було відмовлено в амністії.


ОЛЕКСАНДРА ФЕДОРІВНА (12.VII 1798 — 20.X 1860) — російська імператриця, дружина Миколи I. Дочка прусського короля Фрідріха-Вільгельма III. Шевченко відгукнувся на смерть О. Ф. сатиричним віршем «Хоча лежачого й не б’ють», сатиричний портрет її змалював у поемі «Сон» («У всякого своя доля»). У вірші «О люди! люди небораки!» згадав про вихованок дит. притулків Відомства установ імператриці Марії (ін-ти шляхетних дівчат, притулки, госпіталі та ін.), патроном якого була О. Ф. («Ідуть задрипані дівчата»).


ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ (29.III 1629 — 8.II 1676) — російський цар [1645 — 76], батько Петра I. Проводив активну внутр. і зовн. політику, спрямовану на зміцнення феод.-кріпосницької держави. За царювання О. М. відбулося возз’єднання України з Росією 1654. Цю подію Шевченко схвально відзначив у повісті «Близнецы», описавши Успенську церкву в Переяславі, де Б. Хмельницький із старшинами й депутатами прийняли присягу на вірність Росії.


ОЛЕНДЕР Семен Юлійович (18.VIII 1907 — 7.I 1969) — російський радянський поет. Переклав вірші Шевченка «Заворожи мені, волхве», «На незабудь Штернбергові», «Не додому вночі йдучи», «Мій боже милий, знову лихої», «Кума моя і я» (всі — 1939; перший з перекладів опубліковано у виданні творів Шевченка рос. мовою 1939, інші — у пізніших виданнях).


ОЛЕНІВКА — село Борзнянського пов. Чернігівської губ. (тепер Борзнянського р-ну Чернігівської обл.). За спогадами М. М. Білозерського, Шевченко приїжджав у це село 22.I 1847. Поет був тоді боярином на весіллі в П. Куліша, який одружувався з О. Білозерською (див. Г. Барвінок). Вінчались у Вознесенській церкві О., а весілля справляли на хут. Мотронівці, в маєтку Білозерських. Через О. 5 (17).V 1861 везли з Петербурга в Київ домовину з тілом поета. В селі на цвинтарі Вознесенської церкви відбулася панахида, на яку зібралося багато селян, що добре пам’ятали поета. Зустріч Шевченкової домовини в О. замалював тоді Г. Честахівський, який супроводив домовину. За рад. часу ім’ям Шевченка в О. названо вулицю.


ОЛЄЙНИКОВ Микола Сергійович — див. Аленников М. С.


ОЛІЙНИК Борис Ілліч (н. 22.X 1935) — український рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1961. Шевченкові присвятив вірш «Ти — океан» (1964) і «Баладу про Шевченкове перо» (1972; рос. переклад Л. Смирнова, 1976). Автор вступної статті «Могутній талант» до книжки «Співець свободи і братерства. До 25-річчя відкриття пам’ятника Т. Шевченкові в Палермо» (К., 1976). Державна премія СРСР, 1975.


ОЛІЙНИК Олексій Прокопович (14.III 1914 — 11.XI 1977) — укр. рад. скульптор, нар. художник УРСР (з 1963). Член КПРС з 1963. Автор творів: «Т. Г. Шевченко» (мармур, 1950 — 51, Державний музей укр. образотворчого мистецтва в Києві), пам’ятників Шевченкові в Палермо в Канаді (арх. В. Гнєздилов: бр., граніт, 1949 — 50), в Донецьку (арх. В. Шарапенко; бр., граніт, 1954), в с. Моринцях Черк. обл. (арх. О. Заваров; бр., граніт, 1956), в с. Шевченковому Черк. обл. (арх. О. Заваров; бр., граніт, 1957); композиції «Т. Г. Шевченко» (мармур, 1964); всі — у співавт. з М. Вронським; шевченківських медалей (усі — в співавт. з І. Хотінком). Держ. премія СРСР, 1951. Іл. табл. VIII.


ОЛЬГА (р. н. невід. — п. 969) — велика княгиня київська, дружина київського князя Ігоря. Шевченко в повісті «Несчастный» згадав літописне оповідання про наказ О. спорудити могилу на місці поховання Ігоря, якого вбили древляни, обурені його здирством під час збирання данини.


ОЛЬШЕВСЬКИЙ Еразм (н. 1818 — р. см. невід.) — польський політ. засланець, рядовий, з 1856 — унтер-офіцер 1-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. В солдати його віддали 1849 «за сприяння переглідуваним особам втекти до Галичини». Шевченко служив разом з О. в Новопетровському укріпленні. Звільнено їх зі служби одночасно.


ОМОНІМИ (від грец. όμός — однаковий і όνομα — ім’я) — слова, що однаково звучать, але мають різне значення, яке можна зрозуміти з контексту. В творах Шевченка вжито чимало омонімічних слів. Напр., «коса» — с.-г. знаряддя і «коса» — дівоча; «лічити» — лікувати і «лічити» рахувати. Зрідка Шевченко використовував омонімічні слова як засіб посилення виразності. Напр., слово «діти»: «Думи мої, думи мої, // Квіти мої, діти! // Виростав вас, доглядав вас, — // Де ж мені вас діти?» («Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!»).


ОНИПКО Семен Іванович (31.I 1913 — 1.III 1975) — український рад. актор, нар. артист УРСР (з 1969). Член КПРС з 1942. З 1928 працював у драм. театрах Полтави, Донецька, Вінниці й Тернополя. Створив образи Федора в драмі І. Тогобочного «Мати-наймичка», написаної за поемою Шевченка «Наймичка» (1961), Варти в п’єсі М. Зарудного «Марина» за мотивами творів поета (1964) і Тараса Шевченка в п’єсі «Кайдани порвіте» М. Левченка (1966) — усі в Терноп. укр. муз.-драм. театрі ім. Т. Г. Шевченка. На шевченківських вечорах читав твори поета.


ОРЕЛ — місто, центр Орловської губ. (тепер обласний центр РРФСР). Через це місто пролягав поштовий тракт від Петербурга до Києва. Шевченко проїздив через О. під час своїх подорожей на Україну. Повертаючись у Петербург з України в серпні 1859, поет зупинявся в О. у Ф Лазаревського. Коли 1861 домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну, в О. було організовано громадянську панахиду.


ОРЕНБУРГ — місто, центр Оренбурзької губ. (тепер обласний центр РРФСР). Шевченка за написання революц. творів заслали в солдати в Окремий Оренбурзький корпус за наказом царя під якнайсуворіший нагляд із забороною писати й малювати. В О. його доставили ввечері 8.VI 1847. Переночував він в ордонансгаузі (комендантському управлінні), а потім його відправили в казарму, де він гостро відчув усю принизливість свого становища «нижчого чина». Перебуваючи в О., Шевченко познайомився з Ф Лазаревським, С. Левицьким та ін., які всіляко намагалися полегшити його долю. В О. поет жив кілька днів, а потім його відправили продовжувати солдатську службу в Орську фортецю. Вдруге Шевченко прибув до цього міста 31.X 1849 разом з ін. учасниками Аральської описової експедиції для завершення роботи над гідрографічними краєвидами Аральського моря і прожив тут майже 7 місяців. В О. він підтримував дружні взаємини з К. Поспєловим, Ф. Лазаревським, С. Левицьким, К. Терном, Б. Залеським та ін. Під час цього перебування в місті Шевченко написав поему «Петрусь», поезії «Лічу в неволі дні і ночі», «Ми заспівали, розійшлись», «Не молилася за мене», «Мені здається, я не знаю», «Якби ви знали, паничі», «Буває, в неволі іноді згадаю», «Чи то недоля та неволя» та ін. Плідною була й його малярська творчість. Тут Шевченко намалював кілька автопортретів, портрет Ф. та М. Лазаревських, портрети А. Племянникова, О. Бларамберг, М. Ісаєва, М. Обручової, портрет К. Герна та його дружини. З О. писав листи до А. Лизогуба, В. Рєпніної, О. Бодянського, В. Жуковського та ін. В квітні 1850 за доносом М. Ісаєва про те, що Шевченко ходить у цивільному одязі й порушує заборону писати і малювати, поета заарештували й посадили на гауптвахту. Наприкінці травня його під посиленим конвоєм відправили по етапу в Орську фортецю. Втретє Шевченко був в О. у жовтні 1850, ймовірно, один день, коли його відправляли на нове місце заслання — в Новопетровське укріплення.

Поет багато разів згадував О. в «Щоденнику» та листах. Враження, яке справило на нього це місто, він передав словами героя повісті «Близнецы»: «Солнце только что закатилось, когда я переправился через Сакмару, и первое, чтс я увидел вдали, это было еще розового цвета огромное здание с мечетью и прекраснейшим минаретом... мне открылся город, то есть земляной высокий вал, одетый красноватым камнем, и неуклюжие сакмарские ворота, в которые я и въехал в Оренбург. На мой взгляд, в физиономии Оренбурга есть что-то антипатичное, но наружность иногда обманчива бывает». В О. зберігся колишній будинок Кутіних, де жив Ф. Лазаревський, в якого 1847 і 1849 — 50 часто бував поет. За рад. часу на цьому будинку встановлено меморіальну дошку. Збереглися (в перебудованому вигляді) губернаторський палац, що в ньому Шевченко малював портрет М. Обручової, будинок, у підвалі якого колись була гауптвахта, де поет перебував під арештом, і колишній ордонансгауз. Ім’ям Шевченка в місті названо вулицю й провулок. В експозиції краєзнавчого музею є розділ, присвячений перебуванню поета в О. та в Оренбурзькому краї. В 1970 в місті відбулася дев’ятнадцята наук. шевченківська конференція.

Літ.: Т. Г. Шевченко в ссылке. Чкалов, 1939; Ведмицкий А. Н. Т. Шевченко в оренбургской ссылке. Оренбург, 1960; Большаков Л. По следам оренбургской зимы. Челябинск, 1968; Большаков Л. Літа невольничі. К., 1971.

Л. Н. Большаков.


ОРКАН (Orkan) Владислав (справж. прізв. та ім’я — Смречинський Францішек; 27.XI 1875 — 14.V 1930) — польський письменник-демократ. У своїх творах реалістично зобразив життя селянства. Був у дружніх взаєминах з І. Франком, В. Стефаником, перекладав їхні твори, популяризував укр. л-ру в Польщі. З його ініціативи видано антологію укр. прози «Молода Україна» (Варшава, 1908). У передмові до «Антології сучасних українських поетів» (Львів, 1911) високо оцінив творчість Шевченка, якого ставив поряд з найвидатнішими поетами світу.


ОРЛОВ Олексій Федорович (8.X 1786 — 9.V 1861) — шеф жандармів і гол. начальник «Третього відділу» 1844 — 56. З 1856 — голова державної ради і комітету міністрів. Керував слідством у справі Кирило-Мефодіївського товариства й сам допитував Шевченка. На пропозицію О. цар особливо жорстоко покарав поета. На неодноразові звертання військ. командування з Оренбурга з пропозицією перевести Шевченка в унтер-офіцери та дозволити йому малювати О. кожного разу заперечував.


ОРЛОВ Пимон Микитович (1812 — 63) — український художник-портретист, академік петерб. Академії мистецтв (з 1857). Разом з Шевченком учився в Академії мистецтв. Тут на виставках 1842 та 1859 картини О. експонувалися з творами Шевченка. Через О., який 1841 поїхав до Італії як пансіонер Товариства заохочування художників, Шевченко передав лист В. Штернбергові. Зберігся жартівливий рахунок О. Козлову про його заборгованість власниці їдальні, який підписали К. Брюллов та його учні П. Петровський, К. Иохим, Шевченко й Орлов.


ОРЛОВСЬКИЙ Володимир Донатович (1.II 1842 — 12.III 1914) — російський та український художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1874). У листі 16.X 1860 М. Чалий звернувся до Шевченка з проханням прийняти «під свою опіку» О. — вихованця 2-ї київ. гімназії, учня І. Сошенка. За допомогою Шевченка 1861 О. вступив до Академії мистецтв. Поет згадав О. в листі до М. Чалого 2.XII 1860.


ОРЛОВСЬКИЙ (Orłowski) Юзеф (pp. н. і см. невід.) — польський поет. Написав вірш «На урочисте відзначення річниці смерті Тараса Шевченка, влаштоване у Кракові 1 квітня 1889 p.», надрукований окремою листівкою (Краків, 1889), яку вручали учасникам шевченківського вечора, організованого краківськими студентами-українцями. У вірші Озакликав до згоди й дружби між укр. і польс. народами, висловлював впевненість, що збудуться слова Шевченка — пригноблені народи стануть вільними. Вірш О. в перекладі поета В. Лучука подано в додатку до статті Т. Пачовського «Шевченко у віршах польських поетів другої половини XIX ст.» в «Збірнику праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції» (К., 1971).


ОРСЬКА ФОРТЕЦЯ, Орськ — військове укріплення в Оренбурзькій губ. (тепер Орськ, місто обл. підпорядкування Оренбурзької обл. РРФСР). Шевченка доставили сюди з Оренбурга по етапу 22.VI 1847. Його зарахували рядовим 5-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу. Почалася нескінченна солдатська муштра. Трохи легше стало поетові, коли комендант Д. Ісаєв дозволив йому жити не в казармі, а на квартирі і звільнив від деяких обов’язків «нижчого чина». Добре ставлення коменданта до Шевченка якоюсь мірою обмежувало деспотизм командира батальйону Д. Мєшкова. Але незабаром Д. Ісаєва усунено з посади коменданта, і Шевченкові довелося зазнати багато тяжких випробувань і приниження. Перебуваючи в О. ф., поет підтримував дружні взаємини з І. Заводським, С. Крулікевичем, О. Фішером, М. Александрійським та ін. Незважаючи на сувору заборону, у фортеці він і далі писав та малював. Поет потай писав вірші у захалявні книжечки. В О. Ф. він створив поеми: «Княжна», «Москалева криниця», багато поезій: «Сон» («Гори мої високії»), «Іржавець», «А. О. Козачковському», «О думи мої! о славо злая!» та ін. Тут Шевченко намалював автопортрет, зробив кілька замальовок. В О. Ф. поет перебував до 11.V 1848, коли разом з ін. учасниками Аральської описової експедиції вирушив у похід до Аральського моря. Вдруге Шевченко побував в О. Ф. у жовтні 1849, по дорозі з Раїма в Оренбург. Утретє поет був у цій фортеці наприкінці травня 1850, коли його привезли під конвоєм з Оренбурга. Протягом тривалого часу Шевченко перебував на гауптвахті. Наприкінці вересня 1850 його відправили в Новопетровське укріплення. Шевченко описав О. Ф. в повістях «Близнецы» і «Несчастный» та своїх листах до В. Рєпніної 24.X 1847, 25 — 29.II 1848, до А. Лизогуба 22.X 1847, до М. Лазаревського 20.XII 1847 і до Ф. Лазаревського 22.IV 1848. Згадки про цю фортецю є в «Щоденнику». За рад. часу в Орську на площі Шевченка встановлено пам’ятник поетові. Його ім’ям названо пед. ін-т, бібліотеку, вулицю й парк.

Л. Н. Большаков.


ОСЕТИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. До Великої Жовтн. соціалістич. революції твори Шевченка в Осетії не перекладали. Основоположник осет. л-ри К. Хетагуров, очевидно, познайомився з «Кобзарем», коли навчався в Петербурзі в Академії мистецтв (1881 — 85). Глибоко шанували Шевченка прогресивні громад. і літ. діячі Осетії, серед них І. Кануков і Г. Цаголов. У поезії «Малоросам» (1895) І. Кануков засвідчив своє захоплення волелюбною творчістю Шевченка. Г. Цаголов ще в дореволюц. час узяв епіграфом до своєї поезії «Прометей» перші шість рядків з поеми Шевченка «Кавказ». Осет. письменник Ц. Гадієв, засланий на поселення до Сибіру, 1914 виступив перед засланцями з лекцією про Шевченка. Тільки за Рад. влади осетини змогли познайомитися зі спадщиною укр. поета рідною мовою. В Осетії перекладено понад 100 творів Шевченка, окремі з них по кілька разів («Заповіт» — 9, «Кавказ» — 8). Перші переклади з’явилися 1939. У журн. «Мах дуг» («Наша епоха», 1939, № 2 — 3) було надруковано добірку творів укр. поета в перекладах Т. Єпхієва (поеми «Кавказ», «Сон»), Д. Мамсурова («Тарасова ніч»), Нігера («Заповіт»), Г. Плієва («Маленькій Мар’яні»), X. Таболова («Вітре буйний, вітре буйний!»), а в газ. «Рœстдзинад» («Правда», 25.II і 9.III 1939) — переклади Г. Кайтукова («Катерина») і Нігера («Заповіт»). У тому ж році здійснено перше видання осет. мовою «Вибраних віршів та поем» Шевченка. Пізніше переклади творів друкувалися в осет. періодич. л-рі, а також вийшли окремими книжками: «Твори» (Орджонікідзе, 1951, 1954), «Вибране» (Сталінір, 1954). Над перекладами працювали провідні осет. письменники X. Ардасенов, Р. Асаєв, М. Габулти, Гафез, А. Гулуєв, Н. Джусойти, Г. Дзугаєв, X. Плієв та ін. Кращі переклади зберігають образність Шевченкового оригіналу, вони стали органіч. частиною осет. л-ри. Як зазначає поет Н. Джусойти, «любов до поезії Шевченка в осетинській літературі традиційна, його поезія завжди була у нас своєю, органічно входила в ту духовну спадщину, на грунті якої виросла наша національна поезія» (Джусойты Н. Сердце, согретое добром. «Дружба народов», 1964, № 3). Вивченню зв’язків творчості Шевченка з осет. л-рою присвятили свої праці літературознавці та письменники України й Осетії: Гафез, Н. Джусойти, Г. Дзугаєв, В. Крейденко, І. Луценко, Д. Мамсуров, О. М. Новицький, А. Пухов, П. Тичина, В. Чередниченко, В. Шубравський та ін. Гафез у статті «Великий поет-демократ» (1954) дає широкі відомості про укр. поета.

Демократизм і громадян. суть поезій Шевченка і К. Хетагурова підкреслив П. Тичина в передмові до книжки К. Хетагурова «Осетинська ліра» (1950). В Осетії широко відзначено шевченківські ювілеї 1939, 1961. 1964. З’явилися нові переклади творів Шевченка і статті про нього. В культ.-осв. закладах відбулися літ. вечори. Образ Шевченка відтворили в своїх віршах М. Албегов («Тарас Шевченко»), Б. Муртазов («Тарас Шевченко»), М. Цагараєв («Тарасу Шевченку», всі — 1939), Т. Балаєв («Тарас Шевченко», 1954), Гафез («Кобзарю», «Тарасу Шевченку», 1953), Т. Кочієв («Шевченко», 1954) та ін.

Переклади: Шевченко Т. Вибрані вірші та поеми. Сталінір, 1939 [осет. мовою]; Шевченко Т. Уацмыстæ. Дзæуджыхъæу, 1951; Шевченко Т. Уацмыстæ. Дзæуджыхъæу, 1954; Шевченко Т. (Æвзæрст уацмыстæ. Сталинир, 1954.

Літ.: Тичина П. Коста Хетагуров. В кн.; Хетагуров К. Осетинська ліра. К., 1950; Пухов А. Твори Т. Шевченка осетинською мовою «Фідіуаг», 1954, № 9 [осет. мовою]; Крейденко В. Прими любовь Осетин свободной. «Правда Украины», 1960, 3 марта; Луценко І. Хетагуров і Україна. Херсон, 1961; Джусойты Н. Сердце, согретое дсбром. «Дружба народов», 1964, № 3; Марзоев С. Поет Кобзарь на языке моем «Молодой коммунист», 1964, 12 марта; Кочисов К. Л., Крейденко В. С. Прими любовь Осетин свободной. Переводы произведений Т. Г. Шевченко на осетинский язык. 1939 — 1959 гг. Указатель литературы. Opджоникидзе, 1960.

І. А. Луценко.


«ОСИКА» — поема Шевченка. Див. «Відьма».


ОСИПОВ Микола Йосипович (1825 — 1901) — російський художник-портретист, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1855). О. був близький до родини Толстих. За дорученням Ф. Толстого, в зв’язку з клопотанням про звільнення поета із заслання, листувався з Шевченком (листи Шевченка до О. 20.V і 10.ІХ 1856 з Новопетровського укріплення і 23.XII 1857 — з Нижнього Новгорода та листи О. до Шевченка 20.V 1855 з Петербурга, IV — V 1856 з Курська і 17.II 1858 з Орловської губ.). Через Опоет передав А. Краєвському повісті «Варнак» і «Княгиня». Після повернення із заслання Шевченко зустрічався з О. у Петербурзі в Толстих.

Літ.: Юнге Е. Ф. Воспоминания. СПБ, 1914; Листи до Т. Г. Шевченка. 1840 — 1861. К., 1962.


«ОСІЇ ГЛАВА XIV» — вірш Шевченка, написаний 25.XII 1859 у Петербурзі. Автограф не зберігся. До «Більшої книжки» твір переписано рукою І. Лазаревського. Надруковано вперше в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). У своєму «подражанії» XIV главі біблійної книги Осії (Осія-Хошеа — один із малих біблійних пророків 8 ст. до н. е.) Шевченко взяв із Старого завіту лише загальну «схему» пророцтва (загибель країни за «гріхи» і майбутнє її відродження), пророчий пафос та деякі образно-стилістичні форми, створивши революційний, політично злободенний твір, усім змістом звернений до сучасності і не розрахований на цензурний друк. Зміст вірша пов’язаний із загостренням суспільно-політ. боротьби напередодні селянської реформи, планами царського уряду розв’язати селянське питання в інтересах поміщиків і позицією укр. ліберального панства у цьому питанні. Шевченко викриває тут, насамперед, укр. ліберальне панство («лукаві чада»), яке підтримувало соціальну й нац. політику самодержавства й сподівалося, що цар врятує поміщиків від «кари невсипущої». У вірші, безперечно, відбилися й безпосередні враження поета від подорожі на Україну влітку 1859, де він спостерігав реальну «класову практику» українських панів; лібералів. Водночас у вірші викривається й сам цар — Олександр II, його єдність з панством, його фальшиве народолюбство («...добрий цар, // Їх кроткий, п’яний господар»). Поет прорікає майбутню революцію, яка «люд окрадений спасе // Од ласки царської...», і загибель царя і панів («не втечете // І не сховаєтеся; всюди // Вас найде правда-мста»). Увесь контекст вірша свідчить: Шевченко розумів, що тільки всеросійська революція, спільність дій усіх народів імперії приведе до народної перемоги. Художня форма твору зумовлена задумом поета створити «подражаніє» Біблії; вірш являє собою насичений біблеїзмами й сповнений надзвичайної ліричної сили «ораторський» монолог (водночас викриття й провіщання). За своїм значенням «Осії глава XIV» є не тільки літ. явищем (одним з найвизначніших творів політ. поезії 19 ст.), а й явищем історії революц. руху, актом політ. боротьби, в якому яскраво відобразилася єдність поглядів Шевченка і рос. революц. демократів на кардинальні проблеми тогочасного суспільного життя.

Літ.: Франко І. [На роковини Т. Г. Шевченка]. В кн.: Літературна спадщина, т. 1, в. 1. К., 1956; Кирилюк Є. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Сатира Шевченка. К., 1959; Пільгук І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


ОСМАНІС Язепс Владиславович (н. 11.VII 1932) — латиський рад. поет і перекладач. Член КПРС з 1962 Автор літ.критич. праць і творів для дітей. У 60-х pp. зацікавився творчістю Шевченка. Переклав багато його віршів, зокрема «О люди! люди небораки!», «Якосьто йдучи уночі», «Зацвіла в долині», «Не для людей, тієї слави», «Мені однаково, чи буду», «Не нарікаю я на бога», «На вічну пам’ять Котляревському», «Ликері» («Моя ти любо! мій ти друже!») та ін. (опубліковано 1961 і 1964 в латиській періодичній л-рі). Переклади О. відзначаються високою майстерністю.


ОСМЯЛОВСЬКА Катерина Олександрівна (н. 26.XI 1904) — українська рад. актриса, нар. артистка УРСР (з 1951). Одна з перших виконавиць ролі Оксани в «Гайдамаках» за Шевченком (інсценізація й постановка Л. Курбаса, Перший театр Української Радянської Республіки ім. Т. Г. Шевченка, 1920).


«ОСНОВА» — перший український громадсько-політичний і літ.-мистецький щомісячний журнал бурж.-ліберального напряму, що виходив 1861 — 62 в Петербурзі укр., частково російською мовами. Редактор — В. Білозерський. У деяких питаннях соціально-економіч. і літ. розвитку «О.» стояла на ліберально-консервативних позиціях. Водночас в її діяльності певною мірою виявилися прагнення прогресивних кіл укр. суспільства. Журнал обстоював розвиток укр. л-ри і мови, виступав на захист реалізму в мистецтві. На його сторінках друкували свої твори Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов, А. Свидницький та ін. укр. письменники, виступали діячі рос. культури Л. Жемчужников, М. Сухомлинов та ін. «О.» сприяла активізації передової літ.-критичної думки. М. Чернишевський, О. Герцен, О. Пипін підтримували прогресивні починання «О.». І. Франка, М. Коцюбинський, вказуючи на хибність деяких програмних положень журналу, підкреслювали позитивне значення його для укр. культури.

Виникнення й діяльність «О.» значною мірою пов’язані з ім’ям Шевченка. Поет брав безпосередню участь у підготовці цього видання. В листах до знайомих і друзів (зокрема, до Я. Кухаренка 25.III 1860) просив надсилати матеріали для вміщення в журналі. Він палко вітав появу першого укр. періодичного видання. В «О.» Шевченко віддав друкувати багато своїх творів. «В наших руках, — повідомляла редакція журналу, — тепер є дорогоцінне зібрання неопублікованих його віршів, які особисто нам передав поет при першому повідомленні про здійснення південноросійського вісника». В «О.» надруковано (з деякими редакторськими вилученнями і змінами) понад 70 творів Шевченка. В першому номері «О.», що вийшов за життя поета, надруковано «Не для людей, тієї слави», початок поеми «Єретик» — під заголовком «Посланіє славному П. І. Шафарикові», «Ой три шляхи широкії», «Пустка» («Заворожи мені, волхве») та «Чернець». В другому номері, який вийшов з некрологом на смерть Шевченка, опубліковано другу редакцію поеми «Москалева криниця». Починаючи з п’ятого номера редакція «О.» почала друкувати твори, виявлені в паперах поета після його смерті. Під заголовком «Передсмертні думки» в п’ятій книжці надруковано останній вірш Шевченка — «Чи не покинуть нам, небого» та поезії «Минули літа молодії», «І тут і всюди — скрізь погано», «О люди! люди небораки!», «І день іде, і віч іде», в шостій — «Не нарікаю я на бога» і «Якби з ким сісти хліба з’їсти». В «О.» вперше надруковано «Щоденник» зі значними скороченнями і деякі листи поета — до Я. Кухаренка, М. С. Щепкіна, С. Гулака-Артемовського, А. Козачковського, М. Лазаревського, А. Маркевича, О. Плещеєва, З. Сераковського та ін. На сторінках журналу опубліковано чимало статей і спогадів про Шевченка, про його смерть і похорон. Деякі з них позначені консерватизмом, націоналістичною тенденційністю (статті П. Куліша та ін.). В «О.» побачили світ і матеріали, які, незважаючи на наявність у них деяких хибних тверджень, становили значний історико-літ. інтерес. Це, зокрема, «Спогади про двох малярів» М. Костомарова, «Нові матеріали для біографії Т. Гр. Шевченка» М. Чалого, «Матеріали для біографії Т. Г. Шевченка» О. Лазаревського.

Літ.: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50 — 60-х pp. XIX ст. К., 1959; Бородін В. Про публікацію творів Шевченка в журналі «Основа». В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

М. Д. Бернштейн.


ОССІАН (Ossian), Ойсін — легендарний воїн і співець кельтів. За переказами, жив у 3 ст. в Ірландії і оспівував подвиги свого батька Фінна (Фінгала) і його дружинників. Усні оповідання про них протягом століть існували в Ірландії і Шотландії; деякі з них записані не пізніше 12 ст. В 1765 Дж. Макферсон об’єднав свої твори [«Уривки стародавніх віршів...» (1760) і дві героїчні поеми — «Фінгал» (1762) і «Темора» (1763)], яківиходили раніше без підпису, і видав їх (у двох томах) під назвою «Твори Оссіана, сина Фінгала», оголосивши, що віднайшов їх у Шотландії. Пісні О., ніби відкриті Дж. Макферсоном, набули широкої популярності і мали великий вплив на розвиток романтичної поезії. В Росії численні переклади їх друкувалися з 1788. Поширеним за часів Шевченка був переклад Є. Кострова (1792, 1818). В листі до Б. Залеського 6.VI 1854 укр. поет згадував оссіанівські пейзажі, рекомендував йому виписати поеми Оссіана і висловлював упевненість, що Б. Залеський прочитає їх з насолодою. В повісті «Близнецы» Шевченко одного з персонажів порівнював з Оссіаном.


ОСТАДЕ (Ostade) Андріан ван (хрещений 10.XII 1610 — похований 2.V 1685) — голландський художник. Відомий картинами з сел. побуту, портретами і пейзажами. Шевченко згадував О. в повісті «Художник» як одного з тих визначних майстрів, які в бурж. суспільстві Голландії були приречені на напівжебрацьке існування. Асоціацію з творами О. в поета викликало й занедбане бідне село поміщика Хлюпіна, описане в повісті «Несчастный».


«ОСТРІВ ЧЕКАНАРАЛ» (папір, акв., 14,9 × 28,6; тон. папір., ол., 15,7 × 23,3) — два твори Шевченка з однаковою назвою, виконані 17 — 19.V 1849 під час Аральської описової експедиції. На одному, зробленому олівцем, ліворуч унизу є авторський напис: «В. Б. (Восточный берег) чекан арал — 4». У творах зображено краєвид острова Чеканарал у сх. частині Аральського моря (тепер острів затоплений). Акварель зберігається в Харків. музеї образотворчого мистецтва, рисунок олівцем — у ДМШ.


«ОСТРІВ ЧИКИТААРАЛ» (папір, акв.) — малюнок Шевченка, виконаний 17.V 1849 під час Аральської описової експедиції біля сх. берега Аральського м. Назву визначено за подібністю зображеної на малюнку місцевості до описаного в щоденнику О. Бутакова острова. Місце зберігання оригіналу не встановлено. Малюнок репродуковано в журн. «Малярство і скульптура» (1938, № 3) під назвою «На березі Аральського моря».


ОСТРОВНА, Островне — село (станиця) Оренбурзької губ. (тепер село Сарактаського р-ну Оренбурзької області РРФСР). Тут жили переселенці-українці. Шевченко був тут у червні 1847, коли його переправляли з Оренбурга в Орську фортецю, у травні 1850, коли його після арешту перево зили під конвоєм з Оренбурга в Орську фортецю, і восени 1850 — по дорозі з Орської фортеці на нове місце заслання — в Новопетровське укріплення. Поет згадував О. в повісті «Близнецы» словами свого героя: «подъезжая к Островной, он вместо серой обнаженной станицы увидел село, покрытое зеленью... Те же вербы зеленые, и те же беленькие в зелени хаты, и та же девочка в плахте и полевых цветах гонит корову. Он заплакал при взгляде на картину, так живо напомнившую ему его прекрасную родину... Здесь он впервые в Оренбургском крае отвел свою душу родною беседою». Згадка про О. є й у поезії «Ну що б, здавалося, слова».


ОСТРОВСЬКА Лідія Миколаївна (н 18.III 1909) — українська радянська актриса кіно, режисер науково-популярних фільмів, засл. діяч мист. УРСР (з 1960). Режисер-постановник фільмів «Тарас Шевченко-художник» (1954, сценарій К. Дорошенко та Л. Махновця), «Думи Кобзаря» (1961), «Розповіді про Шевченка» (1964, сценарії Л. Островської, останній — у співавтор. з Д. Копицею; всі — на Укр. студії науково-популярних фільмів). Іл. т. 1, табл. XXVII.


ОСТРОВСЬКИЙ Арсен Георгійович (н. 22.V 1897) — російський рад. поет і перекладач. Переклав рос. мовою поему Шевченка «Неофіти». Упорядкував видання укр. поета «Избранные произведения» (Л., 1952).


ОСТРОВСЬКИЙ Микола Олексійович (29.IX 1904 — 22.XII 1936) — російський рад. письменник. Член Комуністичної партії з 1924. В родині Островських знали й часто читали твори Шевченка. Мати О. писала в спогадах: «Довго не лягав спати Коля після таких читань, з палаючими щоками, збудженими очима сидів, про щось думав» (Островська К., Розова Л. Життя-подвиг. К., 1951, с. 17). О. не розлучався з «Кобзарем» у шкільні роки й пізніше. Захоплюючись незламною силою й мужністю Шевченка, О., вже прикутий до ліжка, говорив: «Скільки страждав він у своєму житті, а все ж добився свого, став таким письменником, що його всі читають, і люблять, і завжди любитимуть і пам’ятатимуть» (там же, с. 23).


ОСТРОВСЬКИЙ Олександр Миколайович (12.IV 1823 — 14.VI 1886) — російський драматург. Шевченко високо цінував його творчість, вважав її зразком розумної благородної сатири, яка сприяла духовному й громадянському вихованню нар. мас. П’єсу О. «Свої люди — поквитаємось» ставив поряд з такими творами великої викривальної сили, як «Ревізор» М. Гоголя й картина П. Федотова «Сватання майора» (в «Щоденнику» 26.VI 1857 Шевченко назвав цю картину «Жених»). У Новопетровському укріпленні поет організував аматорську постановку цієї п’єси, був режисером вистави, художником-декоратором і зіграв роль Рисположенського. Є. Косарев розповідав про велике враження, яке справила гра Шевченка на глядачів. Повертаючись з заслання, в Нижньому Новгороді Шевченко зблизився з місцевою акторською трупою. В рецензії, присвяченій бенефісові К. Піунової, він писав про необхідність вводити до репертуару театру драматургію високого худож. рівня. Такою, на думку поета, була драматургія О. У «Щоденнику» 28.I Х і 17.XII 1858 Шевченко висловив і критичні зауваження щодо п’єс О. «Доходне місце» (жіночі образи п’єси він вважав неприродними) і «Святковий сон — до обіду» (у Шевченка — «Дообеденный сон»).

Є підстави вважати, що Шевченко познайомився з О. 10.III 1859 в Петербурзі на обіді, організованому діячами рос. л-ри в честь актора О. Мартинова.


ОСТРОГ — повітове місто Волинської губ. (тепер районний центр Ровенської обл.). Шевченко був тут восени 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив на Волинь і Поділля описувати істор. і архітектурні пам’ятки. В повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» він писав: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуєтесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как например в Остроге или Корце». Згадки про це місто є і в повісті «Варнак».

В О. збереглися колишні міські брами — Луцька й Татарська — та дві стародавні вежі колишнього замку князів Острозьких. На одній з цих веж, т. з. Мурованій вежі, яку оглядав Шевченко (тепер у ній — краєзнавчий музей), 1963 встановлено меморіальну дошку. В 1963 в О. споруджено пам’ятник Шевченкові. Одну з вулиць міста названо ім’ям поета.


ОСТРОГРАДСЬКИЙ Михайло Васильович (24.ІХ 1801 — 1.I 1862) — російський та український математик, акад. Петерб. АН (з 1830) та кількох іноземних академій. Один з основоположників петерб. матем. школи. Після 1828 перебував під поліцейським наглядом. Шевченко познайомився й потоваришував з О. в Петербурзі ще до заслання, згадав О. в повісті «Художник». Дружба О. з Шевченком тривала й після повернення поета з заслання. Зберігся лист О. до Шевченка.


ОСТРЯНИН Яків (Остряниця; р. н. невід. — п. 1641) — один з керівників сел.козацького повстання 1638 на Україні проти польс.-шляхет. загарбників і укр. шляхти. На поч. 1638 був обраний гетьманом нереєстрових козаків. Навесні 1638 очолив сел.-козац. повстання. Загинув під час заворушення в зв’язку з загостренням відносин між рядовим козацтвом і козац. старшиною. Шевченко згадав О. в поемі «Гайдамаки» серед імен видатних діячів, що вписали славні сторінки в історію боротьби укр. народу за соціальне й нац. визволення. Про нього згадується в драмах «Назар Стодоля» і «Никита Гайдай», а також у тексті поеми «Тарасова ніч», надрукованому у виданні «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії» (Женева, 1890).


ОТАРОВ Керім Сарамурзайович (3.V 1912 — 13.Х 1974) — балк. рад. письменник, нар. поет Каб.-Балк. АРСР (з 1969) Член КПРС з 1940. Переклав балкар, мовою Шевченкові твори «Катерина», «Тополя», «Заповіт», «Доля», «Лічу в неволі дні і ночі» та ін. Ці переклади ввійшли до збірки укр. поета «Вибрані твори» (Нальчик, 1939).

В 1961 — 64 опублікував у періодичній літературі нові переклади кількох поетичних творів Шевченка. В березні 1939 в газ. «Социалист Къабарты-Малкъар» («Соціалістична Кабардино-Балкарія») опублікував статтю «Великий Кобзар» про творчий шлях Шевченка.


«ОТЕЧЕСТВЕННЫЕ ЗАПИСКИ» — російський науково-літ. і політичний щомісячний журнал, що виходив 1839 — 84 в Петербурзі. До 1867 видавець — А. Краєвський. Відділ критики й бібліографії до 1846 очолював В. Бєлінський, який згуртував навколо журналу прогресивні громад.-політичні й літ. сили (О. Герцен, М. Огарьов, М. Лермонтов та ін.). З 1868, коли журнал очолили М. Некрасов і М. Салтиков-Щедрін, «О. з.» стали легальним органом рос. революц. демократії. На його сторінках в різний час виступали й укр. письменники (Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Вовчок). В«О. з.» (1840, № 5) надруковано позитивну рецензію на «Кобзар» Шевченка (рад. дослідники В. Спиридонов, Ф. Прийма, Є. Кирилюк та ін. вважають її автором В. Бєлінського). Тут вміщено відзиви на укр. альманахи «Ластівка» (1841, № 6), «Сніп» (1841, № 8); «Молодик» (1843, № 6), на окремі видання Шевченкових творів: «Гайдамаки» (1842, № 5), «Тризна» (1844, № 6), «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (1844, № 9 — 10). Тоді як журнали «Маяк» і «Москвитянин» намагалися спрямувати розвиток укр. л-ри в русло «офіційної народності», «О. з.» боролися за реалізм і високу ідейність л-ри. У зв’язку з революц.-демократичним напрямом журналу він зазнавав жорстоких цензурних переслідувань. У квітні 1884 його закрито. Шевченко читав деякі номери «О. з.» й на засланні. В листі до А. Толстої 22.IV 1856 серед видань, які б йому хотілося прочитати, поет назвав і «О. з.». Він мав намір опублікувати в «О. з.» повісті «Княгиня», «Варнак» і першу частину повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» (жодну з них у журналі не надруковано). Тут опубліковано рецензію М. Костомарова (без підпису) на «Кобзар» 1860, рецензію на 2-е видання «Кобзаря» Шевченка в перекладі рос. поетів за редакцією М. Гербеля (1869, № 3), відгуки на видану в Одесі О. Андрієвським брошуру «Поминки Тараса Григорьсьича Шевченко» (1879, № 7 — 8) та ін. матеріали про життя і творчість укр. поета.

І. С. П’ятаков.


ОФОРТИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — твори художника, виконані технікою штрихового офорта, часом у поєднанні з акватинтою, зрідка — чистою акватинтою. Технікою чистого офорта Шевченко оволодів у роки навчання в петерб. Академії мистецтв, найвірогідніше — в майстерні К. Брюллова, який працював у мистецтві офорта і заохочував до цього своїх учнів. Найбільш ранніми відомими нам офортами Шевченка є естампи «Живописной Украины» (СПБ, 1844) — задуманого ним худож. періодичного видання про істор. минуле, сучасний нар. побут і природу України. В технічному виконанні цих офортів відчувається залежність від прийомів репродукційної гравюри: Шевченко ще трактує офорт як засіб правильно перекладати оригінальний малюнок сепією на мову заздалегідь виважених штрихів і тональних площин. Разом з тим тут виявляється реалістичне розуміння світлотіні, за допомогою якої художник, дотримуючись реального освітлення, виділяв і моделював головне в композиції. Арешт Шевченка перервав роботу над «Живописной Украиной». Є, однак, дані про те, що й на засланні він мав намір працювати над офортом: з Шевченкового листа до Б. Залеського 9.Х 1854 відомо, що в Оренбурзі в нього були офортні голки й твердий офортний грунт (лак). В останні роки перебування на засланні в Шевченка визрів намір після звільнення цілком присвятити себе мистецтву офорта (акватинти), щоб поширювати в народі офорти з картин великих художників, а також власні твори. В зв’язку з цим Шевченко висловив у «Щоденнику» (запис 26.VI 1857) свої програмні демократичні погляди на суспільну роль мистецтва гравюри: «Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравера!». Ці думки Шевченка цілком збігаються з думками, що їх тоді ж таки висловив з цього приводу М. Чернишевський у дисертації «Естетичні відношення мистецтва до дійсності» (1855). Подібних поглядів дотримувався й М. Добролюбов. Після повернення до Петербурга Шевченко енергійно почав здійснювати свій намір. Він опанував техніку акватинти, користуючись порадами Ф. Йордана; незабаром познайомився завдяки Л. Жемчужникову з франц. офортним грунтом. Є дані про те, що він винайшов деякі прилади для правильної інтерпретації офортом оригіналу. Першою спробою застосувати нові для Шевченка технічні прийоми була його власна жанрова композиція, виконана в двох варіантах: «Дві дівчини» та «Українські дівчата» (обидві — не раніше травня 1858). Перший варіант Шевченко виконав з допомогою травленого контура чистою акватинтою, згодом доповнивши її штриховим офортом; Другу — поєднанням офорта та акватинти. Наступним твором художника, який уже набув певного досвіду в галузі акватинти, була інтерпретація з картини Б.-Е. Мурільйо «Свята родина» (травень — 12.VII 1858). Далі, щоб опанувати офортну манеру й техніку Рембрандта, Шевченко скопіював тушшю й пером три фрагменти його офорта «Смерть Марії», а також виконані Базановим копії з офортів «Автопортрет Рембрандта з шаблею», «Лазар Клап» і «Поляк з шаблею і палицею» (усі — 1858). Разом з тим він вивчив офорт «Лихвар», естамп якого видав йому для тимчасового користування з публічної бібліотеки В. Стасов. Після того Шевченко почав працювати над своїм найбільшим офортом — акватинтою з картини Рембрандта «Притча про робітників на винограднику» (15.VII — 7.XI 1858), що привернула до себе його увагу соціальним змістом і досконалою худож. майстерністю. На поч. 1859 (не пізніше 15.III) виконано офорт-акватинту з картини І. Соколова «Приятелі», яку Шевченко разом з офортом-акватинтою з картини Рембрандта подав до Ради петерб. Академії мистецтв з проханням надати йому звання академіка гравюри або визначити програму на здобуття цього звання. На засіданні Ради прийнято ухвалу про те, що Шевченка «за представленими гравюрами вважати призначеним в академіки», а 2.IX 1860 йому присвоєно звання академіка гравюри. В 1859, до виїзду на Україну, Шевченко створив за власним малюнком офортакватинту «Старець на кладовищі» (не пізніше 15.НІ), офортну інтерпретацію твору М. Лебедєва «Вечір в Альбано поблизу Рима (Ліс)» (не пізніше 25.V), а після повернення до Петербурга — офорт-акватинту зі своєї сепії «Мангишлацький сад» (не пізніше 24.IX) та за своїм малюнком — «Сама собі в своїй господі» (не пізніше 11.XI) У 186) Шевченко, як і раніше, напружено працював над офортами й виконав низку оригінальних творів (п’ять автопортретів, «Натурщиця», портрети Ф. Бруні й Ф. Толстого) та інтерпретував офортом-акватинтою незакінчену картину К. Брюллова «Вірсавія» (не пізніше 30.V) і малюнок А. Мещерського «Дуб» (не пізніше серпня). Роботу над офортами Шевченко не залишив і в січні — лютому 1861, коли був уже смертельно хворий. Тоді він виконав портрети П. Клодта та І. Горностаєва (останній не закінчив). Шевченко виконав офорт зі свого портрета Айри Олдріджа (1858). Відбитки цього твору не збереглися. В офортах Шевченка останніх років життя нема репродукційності, властивої естампам «Живописной Украины». Хоч для своїх жанрових і пейзажних офортів-акватинт та інтерпретацій картин ін. художників він виконував проміжні малюнки сепією, однак не домагався скрупульозно точного відтворення оригіналів, а вільно трактував їх, прагнучи цілісності й гармонійності заг. тонального розв’язання. В портретах, виконаних штриховим офортом (портрети Ф. Бруні, Ф. Толстого, П. Клодта, І. Горностаєва), майстерно застосовано імпровізаційний штрих, близький до рембрандтівського. В творах останніх років Шевченко застосував загальновідомі тоді прийоми офорта й акватинти, але в кожному окремому випадку розвивав їх по-різному. «Живописной Украиной» Шевченко ввів у вітчизн. мистецтво офорта соціальні, зокрема соціально-викривальні теми, яких до нього ніхто не розробляв. Він поглибив і збагатив реалістичні художньо-технічні засоби офорта. Новаторська творчість Шевченка мала великий вплив на дальший розвиток мистецтва офорта в Росії та на Україні. Цей вплив позначився, зокрема, на творчості Л. Жемчужникова, І. Кримського, І. Шишкіна, В. Маковського, В. Мате, В. Заузе та ін. Традиції Шевченка плідно розвивають укр. рад. офортисти. Іл. табл. I, II.

Літ.: Касіян В. Офорти Тараса Шевченка. К., 1964; Владич Л. «Живописна Україна» Тараса Шевченка. К., 1963; Корнилов П. Офорт в России XVII — XX веков. М., 1953.

В. І. Касіян.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.