[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 314-356.]

Попередня     Головна     Наступна

Частина третя

11. Маркс і Енґельс після 1848: «відкриття» нації

У 1848 р. в історії Європи стався злам, якого Маркс не тільки не передбачав, але й взагалі вважав неможливим. Події в Німеччині, Австрії, Угорщині, Польщі, Франції та Британії розгорталися в напрямку, що був прямо протилежним Марксовій уяві про спрямованість історичного розвитку, і фактично означали крах його практичної програми. Для автора «Критики Ліста» й «Маніфесту Комуністичної партії» провали революційних років і перемога капіталізму в Німеччині були не просто дрібною невдачею чи приводом для розчарування — вони означали катастрофу.

Маркс склав свою програму протягом 1840-х років. Він очікував повалення капіталістичної системи в розвинених країнах у найближчому майбутньому. Зрозуміло, що це мало трапитися до того, як буржуазія спробує захопити владу в Німеччині, — досвід життя в умовах буржуазної держави був не обов’язковий (це одна з основних ідей «Критики Ліста»). В деяких інших працях цього десятиліття (наприклад, у «Критиці Геґеля» і «Маніфесті Комуністичної партії») Маркс усе ж таки допускав можливість буржуазної революції в Німеччині. Проте, на його думку, відразу ж за нею мала відбутися пролетарська революція. Завдяки самій природі пролетарського класу ця революція повинна була стати міжнародною. Аж до кінця 1848 року, коли вже стало зрозуміло, що події розвиваються зовсім не так, як передбачалося, Маркс ще був упевненим: Німеч-/315/чина не стане капіталістичною. Він вперто наполягав на тому, що єдиним реальним противником комуністичної революції в Німеччині буде старий феодально-абсолютистський режим.

Саме в цьому контексті треба сприймати пізніші спроби Маркса і Енґельса переосмислити й переробити свою програму під впливом тих тенденцій, зрушень і змін, які вони не враховували в «першому варіанті» свого сценарію розвитку історичного процесу.

Після 1848 р. Маркс прожив тридцять п’ять, а Енґельс — сорок сім років. В цей час вони були головними постатями в інтелектуальному й політичному розвиткові соціалізму. Крім марксизму, існували інші, досить ґрунтовні соціалістичні теорії, які мали підтримку робітничого класу та його союзників з інших верств, однак поступово саме він став найпотужнішою й найвпливовішою соціалістичною течією. Для багатьох марксизм узагалі став синонімом соціалізму і комунізму.

У 1895 р., коли помер Енґельс, тривав «золотий вік» Другого Інтернаціоналу (створеного в 1889 р.). (Перший Інтернаціонал — а точніше, Міжнародне товариство робітників — заснований за безпосередньою участю Маркса, проіснував до початку 1870-х). Соціал-демократична партія Німеччини збирала на виборах більше голосів, ніж будь-яка інша партія Німецької імперії Бісмарка. Марксизм став однією з найвпливовіших інтелектуальних і політичних течій в Центральній Європі та Росії. Здавалося, пролетаріат і марксизм крокують від перемоги до перемоги. Незважаючи на поодинокі поразки, наприклад, крах Паризької комуни у 1871 р., гадалося, що загальний хід подій — на користь соціалізму.

Втім, Маркс і Енґельс не могли не помітити, що одночасно відбувається підйом націоналізму. Об’єд-/316/нання Німеччини явно не відповідало марксистському сценарієві. Поява об’єднаної Італійської держави також свідчила про підсилення, а не послаблення «сил минулого». Національні рухи в Польщі, Угорщині та Ірландії можна було вважати союзниками комунізму хіба що теоретично. Що ж до підйому національних рухів чехів, хорватів, словенців, словаків, румунів та українців, не кажучи вже про сіонізм, — цьому засновники наукового комунізму не могли дати раціонального пояснення. В країнах, де пролетаріат був численним, міцним і впливовим, він, на противагу очікуванням Маркса, не поспішав перетворюватися на «всесвітній клас». Соціал-демократія Німеччини, наприклад, була саме німецькою соціал-демократією. Підвищення життєвого рівня, соціальні й політичні реформи (у тому числі емансипація жінок), поширення освіти й підвищення загального культурного рівня — усе це сприяло, за висловом Джорджа Моса, «націоналізації мас». В останні роки життя Енґельс, описуючи життєві умови робітничого класу Англії з 1840-х років, з гіркотою називав британських робітників «буржуазними», тим самим заперечуючи одне з фундаментальних марксистських припущень про те, що умови буття пролетаріату визначають його свідомість.

Перший «акт ревізії» попередніх поглядів фундаторів марксизму щодо націоналізму стався у 1848 — 1849 рр., коли Маркс і Енґельс виступили на підтримку прав «історичних», або «великих» націй — угорців, поляків і, зрозуміло, німців, які боролися за створення своїх великих національних держав. Вважалося, що в цей час Маркс уперше висловив свої погляди на нації та націоналізм, однак ми вже знаємо, що насправді це була «друга редакція» його попередніх міркувань. Цього разу Маркс заявив, що /317/ прагнення націоналістів збігаються з його «стратегічним» визначенням перспектив пролетарської революції: наявність великих держав сприяє пролетаріатові у просуванні до його класової мети.

Мабуть, треба визнати, що Маркс і Енґельс підтримували націоналістичні амбіції Німеччини виходячи з того, що німці були «вищими» за такі «малі» народи, як чехи чи датчани, а не тому, що Німеччина нібито опинилася на порозі комуністичної революції. Праці Маркса 1848 — 1849 рр., а тим більше праці Енґельса цього періоду, містять чимало висловів і міркувань, які не можна інтерпретувати інакше, як прояви екстремального німецького націоналізму. (Вони також підтримували претензії угорських і польських націоналістів щодо інших, менших народів). Маркс і Енґельс не вагаючись стали на відверто ворожу позицію щодо прагнень так званих «неісторичних» народів, які з тієї чи іншої причини опинялися на шляху німців, чи угорців, чи якогось іншого з «історичних» народів.

У Енґельса антислов’янські почуття досягли особливої напруги під час революції 1848 — 1849 рр., коли його сподівання щодо революційних перспектив Німеччини та Угорщини ще не виявилися марними. Тому, хто цікавиться цим питанням докладніше, варто звернутися до фундаментального дослідження видатного українського вченого-марксиста Романа Роздольського «Фрідріх Енґельс та проблема «неісторичних» народів (національне питання у 1848 — 1849 роках у висвітленні «Neue Rheinische Zeitung»)» ¹.

Англійський дослідник Єн Камінз зауважує, що деякі тогочасні заяви Енґельса нагадують скоріше расизм, ніж науковий соціалізм. Наприклад, він наводить таку цитату з Енґельсових зауважень щодо /318/ того, як німці та угорці «зітруть ці дрібні безплідні нації, так що від них залишаться лише назви», і його висновок: «Результатом наступної світової війни буде зникнення з лиця землі не тільки реакційних класів та династій, але й цілих реакційних народів. І це також є кроком уперед» ².

На основі ретельного вивчення праць Маркса і Енґельса Камінз доводить, що засновники «наукового комунізму» були беззастережними прихильниками великих централізованих держав навіть у тому випадку, коли такі держави утворювалися за рахунок загарбань. Ось що писав Енґельс у 1848 р. з приводу датсько-німецького конфлікту: «З тим же правом, з яким французи забрали Фландрію, Лотарінґію та Ельзас і рано чи пізно заволодіють Бельгією, з тим же правом Німеччина забирає Шлезвіґ: це право цивілізації у відношенні до варварства, проґресу у відношенні до застою ... це право історичного розвитку» ³.

Презирливо Енґельс писав і про «реакційних» швейцарців. Він вітав буржуазну централізацію автономних та ізольованих досі кантонів і вважав, що пролетаріат піде ще далі в цьому напрямку ⁴. Говорячи про вплив промислового розвитку на монархію Габсбурґів, Енґельс пророкував, що залізниці зламають «гранітні стіни, за якими кожна провінція зберігала свої національні особливості й вела замкнуте місцеве життя...» ⁵. Як зауважує Камінз, паровий двигун, на думку Енґельса, мав зруйнувати імперію Габсбурґів, тобто зробити те, чого не змогли ані наполеонівська навала, ані Французька революція ⁶. Наприклад, чехи мали зникнути саме внаслідок запровадження парового двигуна. Чехи та інші слов’янські народи були предметом спеціальної уваги у серії статей, які Енґельс написав для газети «New York Daily Tribune» (1852) і опублікував /319/ під прізвищем Маркса (згодом цей цикл був об’єднаний під загальною назвою «Революція й контрреволюція в Німеччині»).

Якщо статті часів революції писалися в емоційному запалі під безпосереднім впливом Грандіозних подій, то «Революція й контрреволюція в Німеччині» являє собою більш «зважений» підхід до взаємин німців з їхніми східними сусідами. Він вражаюче нагадує формулу, яку запропонував Ліст, характеризуючи взаємини Європи та Азії і прогнозуючи їхнє майбутнє (щоправда, Енґельс часто користувався брутальною, лайливою мовою, якої не дозволяв собі Ліст). Німеччина, писав Енґельс, репрезентує «місто» — високу культуру, науку, промисловість, а слов’яни ототожнюються з відсталістю, і уклад їхнього життя розкладається під впливом вищої німецької культури. За Енґельсом, слов’яни (зокрема західні — поляки й чехи) — це «переважно землероби: торгівля й промисловість ніколи не була в них у великій пошані». Зростання населення, міст і виробництва «усіх видів промисловості» було наслідком діяльності німецьких іммігрантів. Сфера обміну перебувала у монополії євреїв, які були скоріше німцями, ніж слов’янами. Важливість присутності німецького елементу на слов’янських землях зросла ще більше, коли «з’ясувалась необхідність ввозити з Німеччини мало не всі елементи духовної культури. Слідом за німецьким купцем і ремісником на слов’янській землі осіли німецький пастор, німецький шкільний учитель, німецький вчений. І, нарешті, залізна хода завойовницьких армій або обережні, ретельно продумані загарбницькі акти дипломатії не тільки йшли за повільним, але певним ходом денаціоналізації, що відбувався під впливом соціального розвитку, але часто й випереджали цей процес» ⁷. /320/

Енґельс засуджував використання сили проти Польщі, він активно виступав на захист її незалежності, навіть вимагав повернення полякам тих земель, якими Німеччина заволоділа під час «грабування» Польщі. Але він же нагадував про питання, яке поставало під час революції 1848 р.: невже треба «... було відступити цілі області, населені переважно німцями, і великі міста, цілком німецькі, — відступити народові, який досі не дав жодного доказу своєї здатності вийти із стану феодалізму, основаного на закріпаченні сільського населення?» ⁸

Енґельс не заперечував правомірності такої постановки питання стосовно Польщі. Втім, якщо при цьому він усе ж таки підтримував право поляків не тільки на незалежність, а й на великі територіальні придбання «на Сході», то стосовно чеського питання в нього не було жодних коливань. Він визнавав, що в Богемії (Чехії), «населеної двома мільйонами німців і трьома мільйонами слов’ян, які розмовляють чеською мовою, були великі історичні спогади..». Проте він вважав, що «... могутність цієї парості сім’ї слов’янських народів була зламана від часу гуситських воєн у XV столітті; країни чеської мови були розділені: одна частина стала королівством Богемією, друга — князівством Моравією, третя, карпатська гірська країна словаків, увійшла до складу Угорщини». Моравці й словаки втратили будь-які ознаки національної свідомості й життєздатності, хоча загалом зберегли свою мову, у той час як Богемія (Чехія) не тільки опинилася в оточенні німецьких країн, але й була заселена великою кількістю німців, особливо в Празі, де «... капітал, торгівля, промисловість і духовна культура скрізь були в руках у німців». «Професор Палацький, головний борець за чеську національність, — це всього тільки вчений /321/ німець, що схибнувся; він навіть досі не вміє правильно і без іноземного акценту говорити чеською мовою. Але, як це часто буває, вмираюча чеська національність — вмираюча, коли судити з усіх відомих в історії останніх чотирьох століть фактів, — у 1848 р. зробила останнє зусилля повернути собі свою колишню життєздатність, і крах цієї спроби повинен, незалежно від усіх революційних міркувань, довести, що Богемія може надалі існувати тільки як складова частина Німеччини, навіть коли б частина її жителів на протязі кількох століть все ще говорила не німецькою мовою» ⁹.

На думку Енґельса, чеський (а також і хорватський) націоналізм був створений «у кабінетах кількох слов’янських істориків-дилетантів», які надихнули «цей безглуздий, антиісторичний рух» за відновлення слов’янських народів. Цей рух «поставив собі за мету не мало не багато як підкорити цивілізований Захід варварському Сходові, місто — селу, торгівлю, промисловість, духовну культуру — примітивному землеробству слов’ян-кріпаків ¹⁰. Але за цією безглуздою теорією стояла грізна дійсність в особі Російської імперії» ¹¹.

Узагалі, Енґельс вважав слов’ян «Німеччини» (до якої, звісно, входили чеські землі) неспроможними до національного існування. Подібно до Вельсу в Англії чи до Бретані у Франції, чеські землі були приречені на поглинання більшими, цивілізованішими націями. Незважаючи на безнадійність своєї справи, «... ці вмираючі національності: чехи, карінтійці, далматинці і т. д. спробували скористатися загальним замішанням 1848 р. для відновлення свого політичного Status quo, що існувало у 800 р. нашої ери. Історія минулого тисячоліття повинна була показати їм, що таке повернення назад неможливе». Вони мали /322/ зрозуміти, що «... природна і неминуча доля цих умираючих націй полягає в тому, щоб дати завершитися цьому процесові розкладу і поглинання сильнішими сусідами» ¹².

Автором цих безапеляційних заяв був Енґельс, однак Маркс публікував їх як свої власні, що разом з іншими свідченнями підтверджує його солідарність з думками Енґельса. Зрештою, через декілька років, 8 жовтня 1858 р., Маркс написав Енґельсові листа, в якому охарактеризував національні слов’янські рухи, зокрема чеський, винятково у неґативних термінах: «... відбуваються незвичайні рухи серед слов’ян, особливо в Чехії; правда, вони контрреволюційні, та все ж можуть стати ферментом для справжнього руху» ¹³.

Отже, висновок зрозумілий: національним рухам східноєвропейських народів не було місця у Марксовій схемі історичного розвитку. В найкращому випадку він дивився на них, як на тимчасовий «фермент», але нічого «проґресивного» в них не було, і це зовсім не випадково нагадує твердження Маркса 1845 р. про німецький націоналізм, в якому тоді він не вбачав нічого вартого й корисного. Навіть визнаючи значні успіхи «незвичайних рухів» та їхню популярність, Маркс не змінив свого неґативного ставлення до них.

Велика кількість дослідників, марксистів і немарксистів, уже довела, що Маркс і Енґельс помилялися і що фактично вони не були справжніми марксистами, коли трактували національну справу малих народів. З’явилися блискучі «марксистські» дослідження, які показали, чому саме національні рухи чехів, українців та інших були справді «проґресивними», і як їх можна вмонтувати в загальну марксистську концепцію історичного розвитку (Р. Роз-/323/дольський, М. Льові). Останній, зокрема, доводить, що оскільки Енґельсові «не вдалося осягнути справжні класові причини поразки 1848 — 1849 рр.», то він «спробував пояснити їх за допомогою метафізичної ідеології: теорією природної контрреволюційності «неісторичних націй». Льові підкреслює, що методологічне коріння цієї теорії варто шукати у вченні Геґеля і в підходах консервативної німецької історичної школи (не плутати з економічною «історичною школою» другої половини дев’ятнадцятого століття) ¹⁴. Втім, фактом залишається те, що ані Маркс, ані Енґельс не знаходили у національному відродженні східних слов’ян нічого привабливого й корисного.

Звернувши увагу на зовсім інші аспекти проблеми, американський дослідник Вокер Конор переконливо доводить, що події 1848 р. справили визначний вплив на підхід Маркса, і особливо Енґельса, до національної проблеми. В працях Енґельса післяреволюційного періоду, пише Конор, увага до

«суспільно-економічних класів нехарактерно зменшилася, їхню провідну роль основного рушія історії перебрали нації: національні антагонізми зайняли місце класових; війна між націями витиснула класову війну. Енґельсові трактати, присвячені подіям 1848, багато в чому виглядають як театральні мораліте, в яких одні нації (а саме: німці, італійці, угорці та поляки) грають роль носіїв просвітництва й проґресу, роль, яка раніше була зарезервована за пролетаріатом, у той час як інші нації (особливо непольські й неросійські слов’янські народи) замінили феодальну аристократію й буржуазію в ролі сил невігластва й реакції. Останні характеризувалися як етнічне сміття, що не підлягає відновленню, уламки народу, головним призначенням якого ... є загибель у революційному всеспаленні» ¹⁵. /324/

Цитуючи різноманітні висловлювання Енґельса щодо расових характеристик різних народів, Конор зауважує: «Генетичний детермінізм, який обумовив ці та багато інших Енґельсових пасажів, правдоподібно набував би крайніх форм у будь-якій інтелектуальній системі, але його поява в працях одного з засновників школи, яка називалася «науковий соціалізм» і проповідувала теорію історичного діалектичного матеріалізму, межує з ексцентричністю» ¹⁶.

Упродовж 1850-х Маркс і Енґельс очікували вибуху комуністичної революції в розвинутих країнах Європи: це могло статися в будь-який момент. «На континенті, — писав Маркс Енґельсові, — революція стоїть на порозі, і вона неминуче буде соціалістичною за характером». Він побоювався, що революція може зазнати поразки в «цьому маленькому куточку» земної кулі, з огляду на те, що в решті світу буржуазне суспільство ще «переважає» ¹⁷. І хоча в цьому ж листі Маркс говорив про формування світового ринку й зауважував, що на його основі вже існує певна система виробництва, він більше не чекав того, що позаєвропейські реґіони автоматично повторюватимуть шлях економічно розвиненого Заходу.

Якщо розглядати світ як щось єдине, цілісне, а саме такий підхід загалом сповідував Маркс, то в такому варіанті Захід ставав центром пролетарської революції, в той час як відсталі чи периферійні частини земної кулі мали перетворитися на кубло буржуазної контрреволюції. Інакше кажучи, Маркс, як і раніше, вважав, що Захід залишатиметься попереду, однак цього разу він побоювався того, що єдність світової економіки може бути порушеною «відокремленням» більш відсталих націй, що могло б навіть призвести до їх інтервенції проти соціалізму в центрі. Після Маркса в комуністичній і марксистській /325/ думці відбулися відчутні зміни щодо цього питання, що найнаочніше демонструє порівняння поглядів Маркса з поглядами Леніна у 1923 р. Як зауважив Єн Камінз, Ленін дивився на цю проблему «майже під протилежним кутом»: згідно з його прогнозами, основою революції ставали відсталі, периферійні колоніальні нації, в той час як розвинені нації залишалися капіталістичними ¹⁸.

Маркс, очевидно, не приєднався б до цих висновків Леніна. Поступово його нетерплячі очікування скорої революції трохи згасли, і він подався до Британської бібліотеки — працювати над «Капіталом» ¹⁹. Була певна іронія в такому повороті подій для людини, яка у 1845 р. у «Тезах про Фоєрбаха» гордо заявила, що «філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його» ²⁰.

Коли в 1867 р. з’явився перший том «Капіталу», в ньому не йшлося про наближення комуністичної революції в Англії чи Франції, навпаки, наголошувалося на тому, що капіталізм обов’язково переможе там, де цього ще не сталося. Англія, запевняв своїх німецьких читачів Маркс («Капітал» був написаний німецькою мовою), є образом майбутнього Німеччини. Ця обставина обумовлювалася «залізною необхідністю» законів історії. «Предметом мого дослідження в цій праці, — писав він, — є капіталістичний спосіб виробництва й відповідні йому відносини виробництва та обміну. Класичною країною цього способу виробництва є досі Англія. В цьому причина, чому вона служить головною ілюстрацією для моїх теоретичних висновків. Але коли німецький читач почне по-фарисейському знизувати плечима з приводу умов, у які поставлено англійських промислових і сільськогосподарських робітників, або захоче /326/ оптимістично заспокоювати себе тим, що в Німеччині справа стоїть далеко не так погано, то я змушений буду сказати йому: De te fabula narratur! (Це про тебе тут розповідається! — Авт.)

Справа тут, сама по собі, не в більш-менш високому ступені розвитку тих суспільних антагонізмів, які випливають з природних законів капіталістичного виробництва. Справа в самих цих законах, в цих тенденціях, які діють і здійснюються з залізною необхідністю. Країна, промислово більш розвинута, показує менш розвинутій країні лише картину її власного майбутнього» ²¹.

Отже, у 1867 р. Маркс подавав як необхідність те, що він вважав неможливим у 1845-му: перемогу капіталізму в Німеччині. Маркс не визнавав цього, а Ліста вже не було, щоб це побачити: фактично «Капітал» був опублікований саме в той час, коли здійснювалась програма Ліста (а через декілька років вона мала бути завершеною, коли у 1871 р. проголосили Німецьку імперію під егідою Прусії). Не менш важливим є те, що Маркс фактично скасував свої попередні висновки, зроблені в «Маніфесті Комуністичної партії», згідно з якими капіталізм мав знищити національні кордони й започаткувати єдиний, глобальний економічний і політичний розвиток. У передмові до «Капіталу» йшлося про те, що капіталізм позначатиметься на кожній країні по-своєму, а це можна вважати визнанням ідеї національного шляху до капіталізму, яку Маркс так безжалісно висміював у критиці Ліста. Скидалося на те, що Маркс — автор «Капіталу» (на відміну від «молодого» Маркса) змінив підхід: теорія стадій історичного розвитку мала застосовуватись вже не до людського суспільства загалом, йшлося про те, як саме окремі нації проходять цей розвиток. Якщо це /327/ справді було так, то Маркс підсвідомо сприймав погляд, згідно з яким нації (країни, народи) мали власну історію, яка виходила за межі історії соціально-економічних формацій, — інакше кажучи, вони існували поза і понад історією класової боротьби. Цей висновок можна підтвердити ще й таким місцем з передмови до «Капіталу»: «Кожна нація може і повинна вчитися у інших. Суспільство, навіть якщо воно натрапило на слід природного закону свого розвитку, — а кінцевою метою мого твору є відкриття економічного закону руху сучасного суспільства, — не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами. Але воно може скоротити і полегшити муки пологів» ²².

Йон Ельстер наводить цей уривок і протиставляє його попереднім висловлюванням Маркса («Критика Ліста»), якими той заперечував ідею власного шляху націй через певні, спільні для усього людства, стадії розвитку. Він убачає в цьому пасажі прояв того, що він називає «моделлю унікального розвитку, яка змінилася завдяки тому, що ті, що спізнилися, отримали можливість витратити менше часу на поступове проходження тих стадій, які проходили піонери» ²³. Далі Ельстер твердить, що наприкінці життя «Маркс відмовився від цього погляду і явно захопився ідеєю Чернишевського про те, що Росія «може, не зазнавши мук цього ладу (капіталізму. — Авт.), заволодіти усіма його плодами» ²⁴.

Останні роки життя Маркса стали предметом особливої уваги дослідників — як з огляду на його біографію (висловлюється думка, що його інтелект занепадав і цей період став часом «повільної агонії» цього видатного розуму), так і з огляду на його контакти з російськими революціонерами та на його /328/ погляди на місце Росії в історичному розвиткові та революційному русі. Вельми важливою є й та обставина, що, коли з’явився російський варіант марксизму (а з’явився він в добу після публікації «Капіталу», тобто коли марксизм взагалі був доктриною, яка вже визнавала суб’єктами розвитку окремі країни і містила той важливий світоглядний елемент, якого не вистачало ранньому Марксові), «ідеологією індустріалізації» в Росії став марксизм «Капіталу», а не марксизм «Маніфесту Комуністичної партії» чи його попередників. Складалося враження, що російських марксистів приваблювало в їхньому Учителі те, що він, на їхню думку, знайшов ключ до розуміння загального історичного процесу і вказав їм, яке місце в ньому посідатиме Росія. Виглядало й так, що Маркс, зі свого боку, вбачав у Росії країну, яка справді являла собою унікальну комбінацію рис і властивостей, у тому числі таку, як наявність непролетарського, небуржуазного, але, безсумнівно, революційного руху. Його особливо цікавив такий момент: чи не можна було б цей революційний рух, який, так би мовити, «наживав капітал» на важкій долі селянства (яке не тільки було пригноблене поміщиками, але й вже починало відчувати на собі тягар капіталістичних взаємин), поєднати якимось чином у певний історичний момент з пролетарською революцією на Заході, якщо б вона раптом почалася? Отже, йшлося про поєднання селянської революції у Росії з пролетарською революцією на Заході, своєрідну комбінацію рухів різного рівня. Безсумнівно, це був новий крок у розвиткові поглядів Маркса на революцію, якщо порівнювати його ставлення до ірландської проблеми у 1860-і: тоді Ірландія фактично уперше давала можливість створення подібної комбінації, але ідеї щодо скорочення шляху /329/ цієї країни до соціалізму у Маркса не виникало. Однак, вже в 1867 р., коли був опублікований «Капітал», Маркс писав Енґельсові про те, що раніше він вважав «відокремлення Ірландії від Англії неможливим», але зараз вважає його «неминучим, хоча за відокремленням може прийти федерація».

Він писав: «Ірландцям потрібне ось що:

(1) Самоврядування і незалежність від Англії.

(2) Аграрна революція...

(3) Протекційні мита проти Англгі. Як тільки ірландці стануть незалежними, нужда примусить їх стати протекціоністами, подібно до Канади, Австралії і т. д.» ²⁵.

Контекст цих зауважень цілком зрозумілий: «аграрна революція» мала призвести до появи й розвитку капіталістичної економіки — хіба був можливий інший результат в Ірландії, яка до того ж мала запровадити протекційні тарифи від Англії? У 1860-і Маркс пропонував Ірландії те, що він вважав несприйнятним для Німеччини у 1840-і. Чи була тогочасна ірландська буржуазія розвинутішою за свою німецьку сестру двадцятирічної давності? Відповідь, мабуть, варто шукати в Марксовому висновку про те, що тривалість життя капіталізму виявляється більшою, ніж він розраховував. (Дивний збіг обставин: дата написання цього листа, витриманого цілком у «лістівському» дусі, — 30 листопада 1867 р., — це річниця смерті Ліста).

Як вважає Ерік Гобсбаум, Ірландія дев’ятнадцятого століття була прообразом для «революційних національних рухів відсталих країн у двадцятому столітті», проте її революція розгорталася не під соціалістичними гаслами: «Соціалізму там не було» ²⁶. Очевидно, що ані ірландцям, ані Марксові не спадало на думку те, що ірландський націоналізм може /330/ якимось чином злитися, об’єднатися з революційним соціалізмом. Саме це пізніше трапилося у Росії — і «пізній Маркс», як ми знаємо, прихильно поставився до можливостей, які виникали на ґрунті такого поєднання.

У книзі «Пізній Маркс і російська «окраїна капіталізму» Теодор Шанін доводить, що наприкінці життя Маркс схилявся до заперечення (якщо взагалі не відмовлявся від нього) свого сценарію 1867 р. про необхідність «еволюційного шляху для всіх країн». У зв’язку з Росією, вважає Шанін, Маркс порушував проблеми, які були «для його покоління новими, але які в наші дні легко впізнати як проблеми «суспільств, що розвиваються», як питання «модернізації», «залежності» чи нерівномірної експансії світового капіталізму на «периферії». Центральним моментом цього «нового Марксового підходу» стала ідея про нерівномірний розвиток, але вона не знайшла подальшого розвитку в роботах її автора. Маркс починав розуміти специфічність «відсталого капіталізму». «Ідея «залежного розвитку», — зауважує Теодор Шанін, — у її сьогоднішньому вигляді ще не сформувалася, проте її підвалини були закладені. Маркс прийшов до визнання того, що багатоманітність шляхів суспільних перетворень властива не тільки докапіталістичним суспільствам ... але й капіталістичній епосі... Просто кажучи, промислово розвинута Англія, яку знав Маркс, більше не була для «менш розвинутої» Росії «образом її майбутнього» ²⁷.

Наявні факти свідчать на користь висновків Шаніна. В листі до редакторів «Отечественных записок» (1877) Маркс, відповідаючи на запитання про те, чи повинна Росія розвиватися капіталістичним шляхом, писав, що він «...дійшов такого висновку. Якщо Росія йтиме далі /331/ тим шляхом, яким вона йшла з 1861 р., то вона втратить найкращу нагоду, яку історія будь-коли давала будь-якому народові, і зазнає всіх фатальних злигоднів капіталістичного ладу» ²⁸.

Маркс пояснював, що його «історичний нарис» про первісне нагромадження в Західній Європі (йшлося про відповідну главу «Капіталу») був не більше ніж нарисом. Його можна було б застосовувати щодо Росії тільки в певному випадку, а саме: «коли Росія має тенденцію стати капіталістичною нацією на зразок націй Західної Європи, — а за останні роки вона немало попрацювала в цьому напрямі, — вона не досягне цього, не перетворивши спершу значної частини своїх селян у пролетарів; а після цього, вже опинившись у лоні капіталістичного ладу, вона буде підпорядкована його невблаганним законам, як і інші нечестиві народи. Ось і все» ²⁹.

Маркс недвозначно відмовив своєму критикові Чернишевському в праві «перетворити мій історичний нарис виникнення капіталізму в Західній Європі в історико-філософську теорію про загальний шлях, яким фатально приречені йти всі народи, хоч би які були історичні умови, в яких вони опиняються», з метою досягнення комуністичного ладу ³⁰.

Згадавши долю пролетаріату Давнього Риму та білої бідноти Півдня Америки, Маркс зробив таке узагальнення, яке випливало з наведених прикладів: «Таким чином, події, які, на диво, аналогічні, але відбуваються в різній історичній обстановці, привели до цілком різних результатів. Вивчаючи кожну з цих еволюцій окремо і потім зіставляючи їх, легко знайти ключ до розуміння цього явища; але ніколи не можна досягти цього розуміння, користуючись універсальною відмичкою у вигляді якої-небудь за-/332/гальної історико-філософської теорії, найвища цінність якої полягає в її надісторичності» ³¹.

До питання про майбутнє Росії Маркс повернувся в листі до Віри Засулич (1881), точніше, це був підготовчий нарис, який до листа не увійшов: «Щоб врятувати російську общину, потрібна російська революція» ³².

Останній раз Маркс звернувся до цієї проблеми в передмові до російського видання «Маніфесту Комуністичної партії» (21 січня 1882 р.), яка стала його останньою опублікованою працею перед смертю: «Завданням «Комуністичного маніфесту» було проголосити неминучу загибель сучасної буржуазної власності. Але поряд з швидко зростаючою капіталістичною гарячкою і тільки тепер утворюваною буржуазною земельною власністю ми знаходимо в Росії більш як половину землі в общинному володінні селян. Тепер постає питання: чи може російська община — ця, правда, дуже вже зруйнована форма первісного спільного володіння землею — безпосередньо перейти у вищу, комуністичну форму спільного володіння? Чи, навпаки, вона повинна пережити спершу той самий процес розкладу, який властивий історичному розвиткові Заходу?

Єдина можлива в даний час відповідь на це питання полягає ось у чому. Якщо російська революція послужить сигналом для пролетарської революції на Заході, так що обидві вони доповнять одна одну, то сучасна російська общинна власність на землю може стати вихідним пунктом комуністичного розвитку» ³³. З одного боку, зміст цієї передмови підтверджує очевидний відхід Маркса від ідеї, згідно з якою розвиток усіх країн мав відбуватися за певним, спільним для всіх сценарієм (навіть якщо б вони здійснювали його «в дещо відмінних умовах і позичали відпо-/333/відний досвід одна в одної). З іншого — Маркс тепер поставив здатність російської революції використати сільську общину «як початковий пункт комуністичного розвитку» в залежність від наступної пролетарської революції на Заході (чи принаймні вказав на їх взаємозв’язок). Це можна вважати поверненням Маркса до його попереднього глобалістичного погляду на історію; його нова формула тепер спрацьовувала в двох напрямках: по-перше, йшлося про те, що російська революція може стати «сигналом» для пролетарської революції на Заході, тобто стимулювати її, по-друге, проґрес Росії не ставився в залежність лише від того, що діється на Заході.

Російська проблема поставила Маркса перед питаннями, які заперечували фундаментальні засади його історичної концепції. Його життя не вистачило на те, щоб зайнятися ними безпосередньо або довести своє розуміння того, до яких висновків може призвести ідея, згідно з якою існують два види революції, котрі одночасно відбуваються в різних частинах світу і на ґрунті відмінних причин та обставин, але при цьому вони є цілком сумісними одна з одною. Це значно відрізнялося від сценарію 1848 р., де одна революція (пролетарська) супроводжувала іншу (буржуазну) як антагоніст останньої. Визнання Марксом можливості того, що недорозвинута країна може подолати свою економічну та соціальну відсталість на шляху до комунізму за допомогою політичних засобів (революції), нагадує думку Ліста про те, що відсталі країни, які стали на шлях модерного розвитку, можуть компенсувати свій відносно низький економічний рівень, вдаючися до політичних заходів, таких, як урядова тарифна й митна політика, розвиток науки й освіти тощо. Так чи інакше, але Маркс переходив від «вертикального» бачення світу (клас проти класу) до горизонтального, де /334/ відбувалася взаємодія різних частин світу. Це було квінтесенцією світогляду Ліста.

Мати справу з цими протиріччями судилося учням Маркса в Росії та й усюди, де в нього були послідовники. Самому ж Марксові в останнє десятиліття його життя довелося зіткнутися зовсім з іншою, але не менш несподіваною проблемою: націоналізм і німецький соціалізм.

Після 1871 р. німецькі націоналісти потурбувалися про те, щоб інтеґрувати пролетаріат в національну спільноту, — для цього запроваджувалися відповідне соціальне законодавство, освітні заходи і т. ін. Та й робітникам, навіть з найрадикальнішими поглядами, не бракувало патріотизму. Якщо б їм довелося ознайомитися з Марксовою «Критикою Ліста», їх, очевидно, здивувала б його заява про те, що національність робітника «не французька, не англійська, не німецька, його національність — це праця, вільне рабство, саморозпродаж» ³⁴.

Сучасні марксистські дослідники не мають сумнівів у тому, що робітники були таки німецькими, французькими чи англійськими. Видатний англійський історик з бездоганною марксистською репутацією Ерік Гобсбаум зауважує, що ідеї Паризької комуни 1871 р. та німецький соціалізм Вільгельма Лібкнехта і Авґуста Бебеля виходили з відповідних націоналістичних традицій: перші — з якобінського патріотизму, другий — з німецького радикального націоналізму 1848 р. Отже, після 1871 р. робітники не робили чогось надто особливого, коли приймали нову національну державу як ту спільноту, в межах якої вони діятимуть і виборюватимуть свої права. Гобсбаум вказує на те, що німецькі робітники відкидали звинувачення в антипатріотизмі; вони були «не лише робітниками, але й добрими німцями». Далі він /335/ робить досить важливий висновок, який стосується не тільки Німеччини: «Майже неможливо, щоб політична свідомість так чи інакше не була визначеною національно. Пролетаріат, як і буржуазія, існує у вигляді інтернаціонального явища тільки у теорії. У дійсності ж він яляє собою сукупність груп, межі яких визначені національною державою, або етнічною/мовною відмінністю: британською, французькою, або в багатонаціональних державах: німецькою, угорською, або слов’янською. Отже, наскільки поняття «держава» і «нація» були ідентичними в ідеології тих, хто створює організації і панує у громадянському суспільстві, настільки ж поняття державної політики збігалося з поняттям політики національної» ³⁵.

Сьогодні такі висновки не виглядають надзвичайними навіть в устах марксиста. Загальновідомо, що в другій половині дев’ятнадцятого століття соціалістичні партії, у тому числі ті, які проголосили марксизм офіційною програмою, поступово набули виразно національного характеру і світогляду. Це стосується навіть Соціал-демократичної партії Німеччини, яку вороги соціалізму роками звинувачували в тому, що вона була антинаціональною силою. Справді, десятиріччями вона діяла поза офіційними межами національної спільноти, представленої державою та її інститутами, і навіть поза офіційним «суспільством». У цьому сенсі німецька соціал-демократія справді була своєрідною державою в державі, нацією всередині нації, проте альтернативою їй, поза всяким сумнівом, були Німецька держава і нація.

Втім, не треба забувати, що ставлення Маркса до подій в Німеччині значно відрізнялося від поглядів його послідовників кінця двадцятого століття. Маркс не коливався в своєму неґативному ставленні до /336/ розкладницького, на його думку, процесу проникнення націоналізму в середовище робітничого класу. В 1875 р., напередодні об’єднавчого з’їзду двох німецьких соціал-демократичних партій в місті Ґота, Маркс надіслав Вільгельмові Лібкнехту критику проекту програми об’єднаної партії. (Об’єднатися мали Соціал-демократична робітнича партія на чолі з Лібкнехтом і Загальний німецький робітничий союз на чолі з Фердинандом Ласалем). Цей лист (з ним, за проханням Маркса, ознайомилася лише верхівка партій) був опублікований тільки в 1891 р., і програма була ухвалена без урахування його критики. Ця праця має для наших міркувань велике значення, оскільки показує стурбованість Маркса впливом націоналізму на німецьких соціалістів. Він розбив увесь документ по пунктах, які охоплювали велику кількість питань, проте нас найбільше цікавить таке місце з Ґотської програми: «Робітничий клас діє для свого визволення насамперед у рамках сучасної національної держави, усвідомлюючи, що необхідним результатом його прагнень, які є спільними для робітників усіх культурних країн, буде міжнародне братерство народів» ³⁶.

Цитуючи цей фрагмент, Маркс звинуватив Ласаля в тому, що той підходить до «робітничого руху з найвужчої національної точки зору». Зрозуміло, писав Маркс, «робітничий клас ... повинен у себе вдома організуватися як клас, і безпосередньою ареною його боротьби є його ж країна». Нагадавши відому формулу з «Маніфесту Комуністичної партії» про те, що боротьба робітничого класу має бути національною «за формою», але не «за змістом», він провадив далі: «Однак «рамки сучасної національної держави» — наприклад, Німецької імперії — самі, в свою чергу, перебувають економічно «в рамках сві-/337/тового ринку», політично — «в рамках системи держав». Усякому купцеві відомо, що німецька торгівля є в той же час і зовнішньою торгівлею, і велич пана Бісмарка полягає якраз у проведенні певного роду міжнародної політики» ³⁷.

Далі Маркс звинуватив німецьких соціалістів у тому, що вони просто звели свій інтернаціоналізм до фраз про «інтернаціональне братерство робітників», запозичених з арсеналу «буржуазної Ліґи миру і свободи». Не існувало еквівалента «міжнародного братерства робітничих класів різних країн в їх спільній боротьбі проти пануючих класів та їхніх урядів. Отже, про міжнародні функції німецького робітничого класу — ні слова!» І це те, писав Маркс, що німецькі соціалісти пропонують робітничому класові протиставити як власній буржуазії, «яка побратерському об’єдналася вже проти нього з буржуазією всіх інших країн, так і міжнародній змовницькій політиці пана Бісмарка!

Справді, — веде далі Маркс, — інтернаціоналізм програми стоїть ще незмірно нижче, ніж інтернаціоналізм партії вільної торгівлі. І та теж твердить, що результатом її прагнень буде «міжнародне братерство народів». Але вона й робить дещо для того, щоб зробити торгівлю міжнародною, і аж ніяк не задовольняється свідомістю того, що всі народи у себе вдома займаються торгівлею» ³⁸.

Аналізуючи Марксову критику націоналізму Ґотської програми, Майкл Льові зауважив, що Маркс обмежився закидами на адресу інших: сам він особисто «не висунув жодної програми на майбутнє, взагалі на жодному рівні не підіймаючи питання про національну державу чи «національні відмінності» ³⁹. Льові не знайшов пояснень «мовчанці» Маркса; він так і не вирішив, чи вона була пов’язана з «тактич-/338/ною поміркованістю», «політичним реалізмом», «впевненістю ... в тому, що в проблемах буття нації можна скоріше зав’язнути, ніж передбачати їх», чи з «побоюванням того, що космополітичну ідею «провідної держави» можна використати як привід для поглинання інших націй» ⁴⁰.

Певна річ, припущення Льові лишаються тільки припущеннями. Проте цілком ясно, що принаймні Енґельс розумів: «інтернаціоналізм», який соціалісти великої й самостійної нації проповідували соціалістам залежної нації, має тенденцію до узаконення національного гноблення. Коли англійські соціалісти запропонували включити ірландські соціалістичні групи в єдину британську організацію, Енґельс виступав проти: «Становище Ірландії стосовно Англії, — вказував він, — не є рівноправним: воно аналогічне становищу Польщі стосовно Росії. Що сказали б, якби Генеральна Рада (Першого Інтернаціоналу. — Перекл.) закликала польські секції визнати керівництво російської федеральної ради в Петербурзі, а секції, які містяться у Пруській Польщі, в Північному Шлезвіґу або Ельзасі, — федеральної ради в Берліні? Адже ця вимога щодо ірландських секцій, по суті, означає те саме. Коли члени Інтернаціоналу, які належать до пануючої нації, закликають завойовану і ще й досі підлеглу націю забути про свою власну національність і становище, «відкинути національні незгоди» і т. д., то це не інтернаціоналізм, а не що інше, як проповідь підкорення гнітові, спроба виправдати й увічнити панування завойовника під прикриттям інтернаціоналізму» ⁴¹.

Щоправда, сам Енґельс також не прийшов до рішення цієї проблеми, якщо лишити поза увагою його висновок у листі до Карла Каутського (7 лютого 1882 р.) про те, що «інтернаціональний рух проле-/339/таріату взагалі можливий тільки серед самостійних націй ... Усунення національного гніту є основною умовою всякого здорового й вільного розвитку». Це можна було б розцінити як повну ревізію його попередніх позицій, якби Енґельс не сказав у тому ж листі, що «до того часу, поки немає національної незалежності, великий народ історично не може навіть обговорювати хоч трохи серйозно будь-які внутрішні питання» ⁴². Тоді виникає логічне запитання: а що ж з малими націями? Чи варто їм обговорювати їхні внутрішні проблеми, якщо вони все одно не мають незалежності? Здавалося, що тоді, у 1882 р., Енґельс був схильний погодитися з тією можливістю, що одного дня менші народи монархії Габсбурґів можуть створити власні держави, проте в нього не було сумнівів і в тому, що «... для більшості австро-угорських слов’ян досить буде шести місяців незалежності, щоб вони стали благати прийняти їх назад» ⁴³.

Розмірковуючи над взаєминами Європи з іншими країнами світу, Енґельс припустився певних протиріч: з одного боку, він досить презирливо відгукнувся про британський пролетаріат (англійські робітники, писав він, думають про колоніальну політику «те саме, що вони думають про політику взагалі: те саме, що думають про неї буржуа». Там же йшлося про те, що «вони спокійнісінько користуються разом з буржуазними партіями колоніальною монополією Англії», — сам Ліст не сказав би краще). З іншого боку, він твердив, що європейський пролетаріат вкаже шлях розвитку всьому світові. На його думку, колоніальні країни, населені тубільцями (колонії, де переважали європейські колоністи, мали стати незалежними вже незабаром і без допомоги ззовні), потребували того, щоб пролетаріат перейняв їх і якнайшвидше привів до самостійності. «Якщо /340/ тільки Європа та Північна Америка будуть реорганізовані, це дасть таку велетенську силу й такий приклад, що напівцивілізовані країни самі собою рушать за нами; про це подбають уже самі економічні потреби. Які соціальні й політичні фази доведеться тоді пройти цим країнам, поки вони дійдуть теж до соціалістичної організації, то щодо цього, я думаю, ми могли б висунути тільки досить пусті гіпотези. Одне безсумнівно: переможний пролетаріат не може ніякому чужому народові нав’язувати ніяке ощасливлення, не підриваючи цим своєї власної перемоги. Певна річ, це аж ніяк не виключає різні оборонні війни» ⁴⁴.

Така заява промовисто свідчить про те, що Енґельс і далі вірив у загальну лінійність історичного процесу, навіть незважаючи на визнання того, що деякі країни поза межами Європи та Північної Америки можуть певний час відставати від лідерів. Якою була думка Маркса з цього приводу? Іноді на підтвердження того, що його бачення історії не було лінійним, наводяться його висловлювання про так званий «східний деспотизм». Здається, що Маркс вважав «східні деспотії» свого роду окружним шляхом історії. Хоча вони й існували у цілих народів протягом довгого часу, все одно були історичним глухим кутом або окружним шляхом. Рано чи пізно нації Сходу повинні були повернутися на магістральний шлях розвитку, до якого вело утворення світового ринку.

Теодор Шанін і деякі інші вчені вважають, що наприкінці свого життя, зіткнувшись з «російською проблемою», Маркс почав переосмислювати певні базові положення своєї схеми історичного розвитку — гадається, що ці твердження не виглядають достатньо обґрунтованими. Розмірковуючи над про-/341/блемами Росії, вважає Шанін, Маркс поступово наближався до визнання того факту, що історичні шляхи окремих частин світу можуть бути набагато різноманітнішими, ніж він уявляв раніше. Проте це не дає нам достатніх підстав твердити, що Маркс нібито йшов до того, аби позбавити західноєвропейську модель історії статусу via regia в розвитку людства і вважати її лише одним з декількох, рівних за значенням, варіантів. Як у 1845 р. він стверджував всесвітнє, універсальне значення доробку англійців у галузі політичної економії, французів — у політичних науках і німців — у філософії, так і в останні роки свого життя він мусив вірити в те, що специфічна закономірність історії, яка спричинила розвиток капіталізму в Західній Європі та появу марксизму, мала діяти всюди. Фактично ми не маємо підстав для припущень, згідно з якими Маркс нібито передбачав виникнення в Росії якогось іншого варіанту комунізму, ніж той, що мав виникнути в Західній Європі.

* * *

Отже, наведений огляд позицій Маркса та Енґельса щодо національних проблем дозволяє нам зробити певні висновки.

Спочатку, в період 1840-х років, Маркс трактував поняття «нація» й «націоналізм» як прояви хибної свідомості — «ідеології», поняття, які належали до розряду містифікацій з тієї ж серії, що й релігія, держава, закон тощо. Як тільки люди перетворяться на «всесвітньо-історичні особистості» при комунізмі, нація має зникнути (як і релігія та інші «штучні» категорії). Пізніше Маркс неохоче визнавав значення німецького націоналізму /342/ та націоналізму інших великих націй. Втім, його підхід до них був цілком інструменталістський: ставлення визначалося тим, сприятимуть вони революційній справі пролетаріату чи ні.

Здається, Маркс так і не зрозумів (чи, може, не наважився визнати цього відверто) того, що робітничий клас не здатний діяти як наднаціональна чи позанаціональна спільнота. Нагадаємо, що в 1870-і, коли німецькі соціалісти почали діяти в рамках національної держави, німецька нація щойно пережила фундаментальні зміни. Як тільки націоналізм з царини планів і програм переходить у площину практики (саме це відбувалося у Німеччині 1864 — 1871 рр.), змінюються і «умови існування націоналістичних рухів та ідей», — пише Джеф Ілі. «Нація, — вказує він, — уже стає уособленням ідеологічної та інституціональної структури всеосяжної влади, яка починає встановлювати межі дозволених форм політичної дяльності й суспільної думки. Майже непомітно націоналізм втрачає ознаки групового кредо, яке відбивало прагнення ліберального та інших спрямувань серед буржуазії, і перетворюється на спільне надбання політичної культури — стає, за висловом Тома Нейрна, «загальною характеристикою стану сучасної держави, скоріше чимось на зразок клімату соціальної і політичної думки, ніж ще однією теорією» ⁴⁵.

Німецький націоналізм досягнув єдності теорії та практики в об’єднанні Німеччини й таким чином змінився сам і змінив німців, які стали іншим народом у процесі усвідомлення власної національної ідентичності. Змінилася «загальна характеристика стану» нації. Зрозуміло, що німецькі соціалісти ніяк не могли відійти чи «відколотися» від спільноти, в якій вони опинилися внаслідок формування об’єдна-/343/ної Німеччини. Не існувало способу, за допомогою якого можна було б стати членом міжнародної спільноти, не ставши спочатку німцем, італійцем тощо. (Енґельс натякав на це, коли писав про ірландсько-англійські взаємини, і зазначав, що відмова від націоналізму з боку ірландців означала не інтернаціоналізм, а поступку англійському націоналізмові). Як пише Гобсбаум, «на практиці «пролетарський інтернаціоналізм» був не альтернативою «національній» політичній свідомості, а параполітичною свідомістю, яка все одно діяла в масштабах, значно менших, ніж національна держава. Кількість чоловіків і жінок лівих політичних поглядів, які робили чіткий вибір між національними й наднаціональними ідеалами, такими, як інтернаціональна справа пролетаріату, була незначною. «Інтернаціоналізм» лівих в дійсності означав солідарність або підтримку тих, хто боровся за ту ж справу в інших країнах, або, як у випадку з політичними біженцями, готовність до боротьби всюди, де б вони не опинилися. Проте, як свідчать приклади Гарібальді, Клюзере з Паризької комуни (який допомагав феніям в Америці) і численних польських борців, це не було несумісним з палкими націоналістичними поглядами» ⁴⁶.

Багато з того, що для сучасного марксиста є само собою зрозумілим, було б несприйнятним для Маркса. Втім, дехто з його пізніших послідовників, навіть досить впливових, також не спромігся на те, щоб модифікувати «класичну» марксистську позицію в національному питанні. Найнаочнішим може бути приклад Рози Люксембург, видатної діячки соціалістичного руху кінця XIX — поч. XX століття. Питання націоналізму та інтернаціоналізму в її політичній думці піддані докладному й ретельному аналізові в праці її біографа Дж. П. Нетла. Він зау-/344/важує, що «інтернаціоналізм загалом є запереченням, а не позитивним сприйняттям, він є скоріше протестом проти національної невлаштованості, ніж сприйняттям ширшої, розмаїтішої єдності. Більшість таких бунтарів стають палкими прихильниками нового націоналізму, дехто приходить до християнства (чи іншої релігії), меншість стає громадянами світу — але завжди мотивом є заперечення». В таких випадках «почуття, які загалом розвиваються в патріотизм, чахнуть», хоча «деякі патріотичні ознаки й почуття залишаються» ⁴⁷. На противагу цьому, пише Нетл, з боку Люксембург «наступ на принцип самовизначення націй був позитивною заміною однієї батьківщини на іншу. Чому, зрештою, уявлення про патріотизм має обмежуватись довільними політичними та етнічними кордонами й ґрунтуватися на артефакті національної держави?» ⁴⁸

Нетл наводить таку промовисту заяву Люксембург: «В класовому суспільстві нація не існує як єдина соціально-політична цілісність. Натомість всередині кожної нації діють класи з антагоністичними інтересами і «правами». Фактично немає такої соціальної арени — від досить чітко окреслених матеріальних взаємин до більш розпливчастих моральних — де класи-власники і свідомий пролетаріат могли б займати спільну позицію й розглядатися як однорідна національна цілісність» ⁴⁹.

Нетл підкреслює той факт, що «відчуття національної батьківщини, навіть власного культурного дому, було повністю чужим» для Люксембурґ і що її боротьбу проти польського національного самовизначення «треба розуміти не лише як заперечення, а як і напластування націоналістичного почуття на політичну й класову ідеологію». У протистоянні з нацією та націоналізмом Люксембурґ спробувала «зробити /345/ дієздатною марксистську концепцію класу як основного соціального адресата і розірвати раз і назавжди давній національний ... зашморг. Щодо цього її внесок неперевершений» ⁵⁰.

Пишучи свою працю в 1960-і роки, Нетл висловлював досить суттєве зауваження: чи можливо «бути марксистом без того, щоб не тільки позбутися патріотичних сентиментів на користь класової свідомості, а й без повної відданості класові замість нації». На його погляд, лідери Радянської Росії або комуністичного Китаю не відповідали цим вимогам, нація залишалася важливим елементом їхньої свідомості «і як факт, і як концепція». Навіть Ленін, на думку Нетла, узгоджував свою відразу до російського шовінізму «з повною відданістю й повагою до російської культури та її цінностей; чи був він інтернаціоналістом?» У всякому разі, Нетл був упевнений в тому, що серед усіх головних представників марксизму Роза Люксембурґ була справді вірною ідеям Маркса.

Втім, чи дійсно була успішною спроба Люксембурґ «розірвати раз і назавжди ... національний зашморг»? Відповідь Нетла залишає певні сумніви. Єдиною батьківщиною Рози Люксембурґ, доводить він, був «пролетаріат взагалі і німецька соціалдемократія зокрема» «. Отже, все ж таки «німецька соціал-демократія»?!

Нам відомо, що Розі Люксембурґ не судилося зіткнутися з проблемою, яка постає перед будь-якою універсальною ідеологією, коли вона, за словами Гобсбаума, стає «власністю якої-небудь держави». В цьому випадку національний чи націоналістичний елемент цієї ідеології значно підсилюється. Це сталося, вважає Гобсбаум, з «американізмом» — «спочатку програмою універсальною ... закликом до всіх бажаючих стати американцями» ⁵³. Така ж проблема /346/ виникла перед російськими більшовиками, коли вони встановили контроль над колишньою Російською імперією, її довелося вирішувати іншим комуністам усюди, де вони приходили до влади.

Серед них не було Рози Люксембург, але, виходячи з досвіду Леніна й маючи на увазі погляди Гобсбаума, дозволимо собі пофантазувати: уявімо, що Люксембург не було вбито у 1919 р., а вона очолила Раду Народних Комісарів Німецької Соціалістичної Республіки. Чи мали б територіальні претензії цієї держави (у випадку, якщо б німецька революція, як і російська, не переросла в світову) якісь відмінності від тих, що Ліст програмував для своєї Німеччини (і тих, які Маркс і Енґельс повторили за Лістом)? Чи було б поводження Радянської Німеччини з поляками і чехами відмінним від того, як Ленін поводився з грузинами та українцями?

Зрозуміло, що стиль дії німецького уряду, очоленого Розою Люксембург», залишається для нас у сфері припущень. Можливо, цей уряд здійснював би політику німецького радянського «офіційного націоналізму», подібного до того, що з’явився в Росії після революції. (Див. розділи 13 — 14). Однак ми знаємо точно, що у Веймарській республіці німецькі комуністи (чи німецькі марксисти загалом) виробили щось на зразок суто «пролетарської» політики, згідно з якою справа пролетаріату розглядалася ізольовано від непролетарських класів і верств нації: ліві (тобто комуністи й соціалісти) породили феномен, який Джеф Ілі влучно назвав «класово-політичним ґето». В ситуації жорсткого протистояння з праворадикальними силами соціалісти й комуністи опинилися перед проблемою: «Як знайти народну підтримку соціалізмові у межах виборчої системи» в умовах, коли пролетаріат чисельно не перетворився на біль-/347/шість населення (ще одне Марксове припущення виявилося неспроможним) і коли «реформістська тактика вже не давала відчутних результатів?» У цій ситуації, пише Ілі, «необхідність зламати кордони класово-політичного ґето, яке будувалося всією попередньою історією лівих, стала для них імперативом». Це можна було зробити, повернувшись обличчям до потреб дрібних власників, пенсіонерів, студентів, представників розумової праці та інших груп, створюючи політичні альянси з ними. «Понад усе, це була необхідність побачити в позакласових спільнотах, які об’єднували людей як споживачів, як жінок, як платників податків, як громадян, навіть як німців ... відповідну основу для найширшого демократичного об’єднання. Втім, саме в цьому демократичному проекті політика лівих виявилася жалюгідно невиробленою» ⁵⁴.

Для наших міркувань не є суттєвим: чи збігалися, чи узгоджувалися між собою уявлення соціалістів і комуністів того часу про «соціалізм» і «демократію». (Для комуністів, наприклад, СРСР був демократичною державою, для соціалістів — ні.) Важливішим є інше, а саме те, на що справедливо звертає увагу Джеф Ілі: самоізоляція лівих від ширших, національних проблем, їхнє небажання подолати її, спроектувати власну модель нації. Така позиція вражаюче контрастує з тактикою нацистів, які, використовуючи «невибагливе пристосовництво» своєї пропаганди, поширили свій вплив і на ті верстви, які не належали до прибічників нацистської ідеології. НСДАП (йдеться про нацистів), пише Ілі, не тільки встановила контроль над правими, вона також «створила широку коаліцію співчуваючих класів, ядром якої були селянство та буржуазія, до неї входили і представники найманої праці». Італійським /348/ фашистам, у свою чергу, вдалося відновити «призабуту традицію нездійснених радикально націоналістичних прагнень у дусі Мадзіні» ⁵⁵. Зауважимо, що захист «національних інтересів» нацистами і фашистами справив велике враження на багатьох відомих діячів того часу. Зокрема, президент Чехословаччини Едвард Бенеш у статті 1936 р. охарактеризував фашистський режим в Італії як «останню стадію італійського Рісорджименто (національного відродження. — Перекл.), додавши, що «це стосується й гітлеризму та його сучасного централізаторського розвитку» ⁵⁶.

«Свідомо чи ні, — пише Ісая Берлін, — але все своє життя Маркс постійно недооцінював націоналізм як самостійну силу». Ця ілюзія, вважає цей автор, «спричинила помилковість аналізу фашизму й націонал-соціалізму його послідовниками в двадцятому столітті, що коштувало багатьом із них життя і породило чимало хибних припущень та поглядів щодо характеру історичного розвитку у наш час <...> Незважаючи на глибину й оригінальність його основних тез, Марксові не вдалося зробити адекватний аналіз джерел і природи націоналізму, він недооцінив його як самостійний фактор суспільного життя, як він недооцінював силу релігії. Це одне з найслабших місць в його великій системі» ⁵⁷.

Не викликає сумнівів те, що неспроможність лівих вчасно зрозуміти небезпечність і силу нацистів безпосередньо пов’язана зі ставленням Люксембург і Маркса до національного питання. Дезорієнтованість лівих сил поглибилася розколом між соціалістами й комуністами, і не в останню чергу — впертими твердженнями останніх про те, що їхньою «справжньою батьківщиною» є Радянський Союз, до якого Німеччина у відповідний час увійде як одна з рес-/349/публік (вони наполягали на цьому аж до кінця 1932 р.). З цього приводу можна зауважити, що «націоналізація» комунізму в Росії призвела до «побічних наслідків» за кордоном: завдяки їй комуністи Німеччини, Франції, Польщі та інших країн втратили можливість діяти як справді національна сила.

Облишмо питання про вплив Марксових ідей на історію двадцятого століття й повернімося безпосередньо до їхнього автора. Як ми побачили, ані Маркс, ані Енґельс не змінили своїх поглядів щодо природи чи значення слов’янського та й взагалі східноєвропейського націоналізму. Їх неприхована зневага до «села» як уособлення варварства (згадаємо про «ідіотизм сільського життя») неухильно призводила до відповідного ворожого ставлення до будь-якого руху, котрий був би прихильним до селянського життя, культури й мови (щоб не сказати — ідеалізував їх), — саме це було характерним для націоналізму. Маркс і Енґельс іноді демонстрували дивну неуважність до багатьох аспектів сучасного їм життя навіть тоді, коли вони якимось чином торкалися їх самих. Це стосується, наприклад, питання розвитку національної самосвідомості. Ототожнюючи юдаїзм лише з певною економічною практикою й відмовляючи єврейській культурі (в широкому розумінні цього слова) у праві на самостійну роль в новітній історії, Маркс і Енґельс не зрозуміли, як завдяки етнічному самоусвідомленню людина може стати сіоністом, залишаючись при цьому відданою соціалізмові, — саме це сталося з колишнім другом і наставником Маркса Мозесом Гесом. (Цікаво, що таке самоусвідомлення змусило іншу видатну особу єврейського походження — Бенджамена Дізраелі — якось узгоджувати, хоча й не завжди успішно, свої національні та релігійні уподобання з успішною кар’єрою /350/ в британській політиці). Втім, таке світосприйняття не мало жодного сенсу для Маркса. Берлін вважає, що і Маркс, і Дізраелі, будучи відірваними від своїх коренів, марно намагалися знайти альтернативну ідеалізовану (й удавану) ідентичність. У випадку з Марксом цією міфологізованою альтернативою був «великий клас позбавлених спадку робітників, від імені яких він міг проголошувати свої анафеми. ... Близькість Маркса до конкретного пролетаря була такою ж сумнівною ... як близькість Дізраелі до серцевини британського вищого класу ... Пролетаріат Маркса залишається абстрактною категорією» ⁵⁸.

Думка про те, що національний характер, національні традиції чи національну спільноту можна трактувати інакше, ніж з класової точки зору, і при цьому ще й вводити їх у сферу політики, була несприйнятною для Маркса. (Це, між іншим, не заважало йому характеризувати окремі особистості чи їхню поведінку «типово німецькими» і т. ін., зрозуміло, не надаючи цим епітетам політичного змісту). Цікаво, що деякі дослідники називали Маркса «німецьким націоналістом», посилаючись на його вислови з «Капіталу» про тріумф німецької науки, яким може пишатися кожний окремий німець, оскільки цей тріумф — надбання нації ⁵⁹. Зрозуміло, що Маркс не був націоналістом у нашому розумінні цього терміна, однак цілком очевидно, що небезпідставними були звинувачення на його адресу з боку Мозеса Геса або чеських націоналістів у тому, що його інтернаціоналізм увічнює вищість великих націй (наприклад, німців) над «неісторичними». Не менш показовим було ставлення Маркса до майбутнього націй в умовах всесвітньої комуністичної цивілізації — вони, на його думку, мали зникнути як окремі функціональні одиниці. При цьому він «не /351/ врахував» очевидного факту: навіть у «безнаціональному» комуністичному майбутньому історичні, тобто усталені, нації все одно існували б — принаймні на рівні суспільної свідомості (історична пам’ять, традиції тощо), у той час як «неісторичні» нації, які не встигли оформитися до приходу «світлого майбутнього», були б приречені на повне небуття. Така специфічна перспектива виглядала для соціалістів «неісторичних» націй не надто оптимістичною, хоча загалом комунізм залишався для них привабливим. Чехи, наприклад, за Марксовим сценарієм, назавжди залишалися підлеглими німцям ⁶⁰.

Подібне питання підіймав старий друг Маркса Мозес Гес стосовно євреїв. Він писав: «В ім’я якого принципу свободи чи соціалізму можна було б закликати євреїв до того, щоб вони відмовилися від своєї колективної ідентичності в світі, де всі подібні спільноти будуть здатними підтримувати своє національне буття?» Відповідь Геса — в ім’я «створення єврейської співдружності в Палестині» — свідчила про те, що ця ідея є «невід’ємною частиною його світогляду». Гес вважав, що вона не суперечить його соціалістичним переконанням і радше є «здійсненням визвольного принципу соціалізму, застосованого щодо специфічного контексту єврейського буття» ⁶¹.

Така постановка проблеми була для Маркса несприйнятною, втім, як і аналогічні підходи, запропоновані чеськими, словацькими, українськими, румунськими та й усіма іншими марксистами. Проте його спадщину в цьому питанні не слід трактувати однобічно. Навпаки, як вважає Вокер Конор, у ній можна виділити «три варіанти» в інтерпретації національного питання. Перший — варіант «класичного марксизму» — понад усе ставив «класову боротьбу, отже, був несумісний з націоналізмом». У другому /352/ формально визнавалося право націй на самовизначення, і деякі національні рухи навіть визнавалися вартими підтримки у сфері практичної політики. Співіснування цих двох варіантів, пише Конор, не було природним, проте їх можна було узгодити, беручи до уваги, «що націоналізм був буржуазною, отже, недовговічною ідеологією, чия проґресивність ... поступово підупадає з. просуванням суспільства від феодалізму до капіталізму і від нього — до соціалізму». Нарешті, існував і третій варіант — «націонал-марксизм». Він проявлявся, на думку Конора, «в згадках про національні особливості, що пережили цілі епохи», і у визнанні «ролі націй як головних суб’єктів, через які проявляється дія історичних сил». (Особливо характерним цей варіант був для Енґельса). Конор вважає, що націонал-марксизм «несумісний з класичним марксистським наголосом на класах і класовій боротьбі» «.

Ці розбіжності були відображенням того, що націоналізм виявився значно впливовішим, стійкішим і складнішим явищем, ніж його уявляли Маркс і Енґельс у 1840-і роки. Як пише Самір Амін, «Європейська історія періоду 1850 — 1914-х рр. фактично була головним чином історією національних змагань... Маркс і Енґельс вважали класи важливішими за нації. Отже, їхнє ставлення до національних змагань було суто прагматичним...» ⁶³

Три варіанти, про які пише Конор, можна вважати своєрідними етапами зміни позицій основоположників марксизму в галузі національного питання. Почали вони з цілковитого заперечення можливих перспектив розвитку націй та націоналізму. Згодом, під впливом практично-політичних міркувань, вони змінили свої позиції. Нарешті, вони підійшли до сприйняття того факту, що феномен національного /353/ неможливо повністю «розшифрувати» чи зрозуміти лише з погляду класового підходу. Проте навіть на цьому етапі Маркс і Енґельс не переглянули основ своєї теорії стосовно національного питання. Фактично, вони не спромоглися створити скільки-небудь струнку теорію нації й націоналізму, — вибачимося за каламбур і скажемо, що марксистська теорія нації полягала в тому, що нація не потребує теорії.

Примітки

¹ Roman Rozdolsky. Friedrich Engels und das Problem der «geschichtslosen» Völker (die Nationalentätenfrage in der Revolution 1848 — 1849 im Lichte der «Neuen Rheinischen Zeitung»). // Archiv für Sozialgeschichte, 5. — 1964. — pp. 87 — 282. Див. також: Roman Rosdolsky. Engels and the «Nonhistoric» Peoples: The National Question in the Revolution of 1848 (Transl., ed., and with introduction by John-Paul Himka). — Glasgow: Critique Books, 1986.

² Цит. за: Ian Cummins. Marx, Engels and National Movements. — London: Croom Helm, 1980. — pp. 40 — 41.

³ Цит за: К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. — Київ:Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1960. — Т. 5. — С. 402.

⁴ Ф. Енгельс. Громадянська війна в Швейцарії. // Там само. — Т. 4. — С. 342 — 343.

⁵ Ф. Енгельс. Початок кінця Австрії // Там само. — С. 456.

⁶ Jan Cummins. Op. cit., — р. 40.

⁷ Ф. Енгельс. Революція і контрреволюція в Німеччині // Там само. — Т. 8. — С. 50.

⁸ Там само. — С. 51.

⁹ Там само. — С. 52.

¹⁰ Там само.

¹¹ Там само. — С. 53.

¹² Там само. — С. 81.

¹³ Маркс — Енгельсу, 8 жовтня 1858 р. // Там само. — Т. 29. — С. 284. /354/

¹⁴ Див.: Michael Lowy. Marxists and the National Question // New Left Review. — March — April 1976. — №. 96. — p. 84; а також Roman Rosdolsky. Op. cit.

¹⁵ Walker Connor. The National Question in Marxist-Leninist Theory and Strategy. — Princeton: Princeton University Press, 1984. — p. 15. Цитату з Енґельса автор подає за: Friedrich Engels. Hungary and Panslavism // The Russian Menace то Europe (ed. P. Blackstock and B. Hoselitz). — Glencoe, IL: Free Press, 1952. — p. 59.

¹⁶ Walker Connor. Op. cit. — p. 16.

¹⁷ Ian Cummins. Op. cit. — p. 23

¹⁸ Там само. — C. 27. Автор посилається на працю В. Леніна «Краще менше, та краще» за виданням: V. I. Lenin. The national Liberation Movement in the East. — Moscow: Foreign Languages Publishing House, 1957. — p. 315.

¹⁹ Jan Cummins. Op. cit., — p. 23.

²⁰ К. Маркс. Тези про Фоєрбаха (текст 1845 року) // Там само. — Т. 42. — С. 245.

²¹ К. Маркс. Капітал // Там само. — Т. 23. — С. 8.

²² Там само. — С. 12.

²³ Jon Elster. Historical materialism and economic backwardness // After Marx (ed. Terence Ball and James Farr). — Cambridge: Cambridge University Press, 1984. — p. 44.

²⁴ Цит. за: К. Маркс. Лист до редакції «Отечественньїх записок» // Зібрання творів. — Т. 19. — С. 117.

²⁵ Маркс — Енґельсу, 30 листопада 1867 р. // Там само. — Т. 31. — С. 329.

²⁶ E. J. Hobsbawm. The Age of Capital 1845 — 1875. — New York: New American Library, 1979. — p. 99.

²⁷ Teodor Shanin. Late Marx and the Russian «Periphery of Capitalism» // Monthly Review 35. — June, 1983. — №. 2. — p. 19 — 20.

²⁸ К. Маркс. Лист до редакції «Отечественньїх записок». — С. 11.

²⁹ Там само. — С. 118.

³⁰ Там само.

³¹ Там само. — С. 118 — 119.

³² К. Маркс. Начерки відповіді на лист В. Засулич // Там само. — Т. 19. — С. 395 — 396.

³³ К. Маркс. Передмова до другого російського видання «Мані фесту Комуністичної партії» // Там само. — Т. 19. — С. 292. /355/

³⁴ К. Маркс. Про книгу Фрідріха Ліста «Національна система політичної економії» // Там само. — Т. 42. — С. 227.

³⁵ E. J. Hobsbawm. The Age of Capital... — p. 101. (Підкреслення Р. Ш.).

³⁶ К. Маркс. Критика Ґотської програми // Зібрання творів. — Т. 19. — С. 23.

³⁷ Там само.

³⁸ Там само. — С. 23 — 24.

³⁹ Michael Lowy. Op. cit., — р. 12.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Ф. Енґельс. Про взаємовідносини між ірландськими секціями і Британською федеральною радою // Там само. — Т. 18. — С. 73.

⁴² Енгельс — Карлу Каутському, 7 лютого 1882 р. // Там само. — Т. 35. — С. 213, 212.

⁴³ Там само. — С. 216.

⁴⁴ Енгельс — Карлу Каутському, 12 вересня 1882 р. // Там само. — С. 286.

⁴⁵ Geoff Eley. State Formation, Nationalism and Political Culture in Nineteenth Century Germany // Culture, Ideology and Politics (ed. Raphael Samuel and Gareth Stedman Jones). — London: Routledge and Kegan Paul, 1983. — p. 288. Внутрішня цитата подається за: Tom Nairn. The Break-Up of Britain: Crisis and Neo-Colonialism. — London: New Left Books, 1977. — p. 94.

⁴⁶ E. J. Hobsbawm. The Age of Capital. — p. 100. Варто також звернутися до цікавого нарису про фантом «інтернаціоналізму» у марксистському русі у: Tom Nairn. Internationalism: A Critique // Bulletin of Scottish Politics 1. (August, 1980). — №1. — pp. 101 — 125.

⁴⁷ J. P. Nettl. Rosa Luxemburg. — London, New York and Toronto: Oxford University Press, 1966. — Vol. 2. — p. 861.

⁴⁸ Там само. — С. 33. «Там само. — Т. 2. — С. 849.

⁵⁰ Там само. — С. 860, 862; — Т. 1. — С. 32 — 33. Курсив Р. Ш.

⁵¹ Там само. — Т. 2. — С. 861 — 862.

⁵² Там само. — Т. 1. — С. ЗЗ.

⁵³ Eric J. Hobsbaum. Some Reflections on Nationalism. — p. 395.

⁵⁴ Jeoff Eley. What Produces Fascism: Preindustrial traditions or a Crisis of a Capitalist State // Geoff Eley. From Unification to Nazism: Reinterpreting the German Past. — Boston, London and Sydney: Allen and Unwin, 1986. — p. 269. /356/

⁵⁵ Там само. — С. 269 — 270.

⁵⁶ Roman Szporluk. The Political Thought of Thomas G. Masaryk. — Boulder, CO: East European Monograph, 1981. — p. 162.

⁵⁷ Isaiah Berlin. Benjamin Disraeli, Karl Marx and the Search for Identity // Against the Current. — p. 280.

⁵⁸ Див. есе І. Берліна про Дізраелі, Маркса і Геса у: Against the Current... — pp. 252 — 286, 213 — 251.

⁵⁹ Bruce Mazlish. The Meaning of Karl Marks. — New York: Oxford University Press, 1984. — pp. 148 — 149.

⁶⁰ Див.: Józef Chlebowczyk. Ruch robotniczy a kwestia narodowa w monarchii Habsburgów // Z pola walky 11. — 1968. — №1. — p. 103

⁶¹ Див. розділ: Moses Hess: Socialism and Nationalism as a Critique of Bourgeois Society у книзі: Shlomo Avineri. The Making of Modern Zionism: The Intellectual Origins of the Jewish State. — New York: Basic Books, 1981. — p. 46.

⁶² Walker Connor. The National Question. — pp. 19 — 20.

⁶³ Samir Amin. Class and Nation. Historically and in the Current Crisis (tr. Susan Kaplow). — New York and London: Monthly Review Press, 1980. — p. 106.

Попередня     Головна     Наступна